Посилення ролі суду в забезпечені виборчого процесу

30 вересня 2007 р. відбулися позачергові вибори до ВР України. І, майже напевне, незабаром можна очікувати адміністративні позови тих, хто цими виборами виявився невдоволений. Нагадаємо, що спори стосовно правовідносин, пов’язаних із нинішнім виборчим процесом, мають вирішуватися  за правилами адміністративного судочинства відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 17 КАСУ. На жаль, швидкоплинність виборчого процесу, скороченість процесуальних строків та неузгодженість відповідних матеріальних і процесуальних норм можуть стати причиною ще більших помилок порівняно з минулими виборами з боку судових органів. Що оскаржуємо? Аналіз статистичних даних та вивчення судових справ, пов’язаних з оскарженням рішення, дії або бездіяльності дільничих, окружних комісій і ЦВК при здійсненні ними повноважень свідчить про те, що в більшості випадків при проведенні виборів за період незалежності України оскаржувалися: виготовлення виборчих бюлетенів недержавними друкарнями, неналежний їхній облік при видачі дільничним виборчим комісіям, порушення вимог закону при вирішенні питань про реєстрацію кандидатів, використання окремими кандидатами службового становища при проведенні передвиборчої агітації, розповсюдження анонімних агітаційних матеріалів, випадки видачі бюлетенів для голосування  іншими особами, неуважність членів дільничих виборчих комісій при підрахунку голосів виборців, виправлення в протоколах дільничих виборчих комісій тощо. Значна кількість скарг кандидатів та їх довірених осіб подавалася не лише на рішення виборчих комісій про визнання результатів виборів, а й на законність і об’єктивність ухвалених судами рішень. Так, при розгляді судами такої категорії справ почасти порушувалися строки їх розгляду, інколи неправильно застосовувалися норми матеріального права, були випадки скасування рішень окружних виборчих комісій з формальних міркувань, без з’ясування того, яким чином порушення виборчого законодавства вплинули на результати виборів. У більшості випадків суди не розмежовували поняття «визнання рішення виборчої комісії незаконним» та поняття «визнання виборів недійсними», а тому помилково розглядали по суті заяви про визнання виборів у відповідному виборчому окрузі недійсними. Також суди по-різному вирішували також питання щодо наслідків порушення заявниками строків звернення до суду зі скаргами на рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій. Мали місце також випадки, коли суди приймали до свого провадження скарги виборців одного виборчого округу на дії і рішення виборчих комісій іншого виборчого округу, не враховуючи того, що в таких випадках права заявника діями цієї виборчої комісії не порушувалися. В своїй основі наведені ситуації були викликані тим, що протягом тривалого часу процес удосконалення виборчого законодавства не супроводжувався внесенням змін до правових актів, якими встановлювалася юридична відповідальність за відповідні порушення, що було однією із причин нехтуванням вимогами закону під час підготовки та проведення виборів. Колізійність законодавства адміністративного та виборчого Прийняття нового процесуального адміністративного кодексу значно розширило юрисдикцію судів, пов’язаних з виборами, більш чітко визначило порядок оскарження рішень, дій та бездіяльність, що стосується процесу виборів депутатів, удосконалило механізм відповідальності за порушення виборчого законодавства. Водночас, відповідних змін у Закон України «Про вибори народних депутатів України» внесено не було. Це призвело до того, що деякі норми названого Кодексу не узгоджувалися з положенням виборчого закону. За таких умов суди при визначенні підсудності та під час розгляду справ, пов’язаних із достроковими виборами, керуючись лише правилами Кодексу адміністративного судочинства України, без урахування вимог закону про вибори народних депутатів, можуть по-різному ставитися до оскарження  рішень, дій або бездіяльності  виборчих комісій, членів цих комісій, самою виборчою комісією – суб’єктом виборчого процесу, громадськими та міжнародними організаціями щодо реєстрації офіційних спостерігачів від них, офіційним спостерігачем щодо рішень, прийнятих виборчими комісіями, стосовно нього особисто, до подачі офіційним спостерігачем від партії (блоку) скарги на рішення, дії або бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, до оскарження рішень, дій чи бездіяльності власника ЗМІ тощо. Крім того, виникає ще одна проблема, на яку не можна дати однозначної відповіді, а саме: як суди будуть визначатися з предметною підсудністю адміністративних справ з приводу рішення, дії або бездіяльності ЦВК щодо встановлення нею результатів виборів, якщо за вимогами КАСУ справи такої категорії має розглядати ВАСУ, тоді як за змістом ст. 116 ЗУ «Про вибори народних депутатів України» такі скарги подаються до ВСУ. Можуть виникнути складнощі і щодо особливостей перегляду судових рішень. Ідеться про те, що правила інстанційної підсудності не дають чіткого уявлення, які суди будуть розглядати адміністративні справи в апеляційній, а які – в касаційній інстанціях. Так, ч. 1 ст. 111 ЗУ «Про вибори народних депутатів України» передбачає, що рішення апеляційних судів, ухвалені ними у першій інстанції, переглядаються в апеляційному порядку ВСУ. За загальними правилами адміністративного судочинства судом апеляційної інстанції є відповідні апеляційні адміністративні суди. Судом апеляційної інстанції у справах стосовно оскарження рішень, дії або бездіяльності ЦВК, розглянутих відповідно до ч. 3 ст. 172 КАСУ окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ, є ВАСУ. До компетенції найвищого судового органу віднесено лише перегляд судових рішень адміністративних судів за винятковими обставинами. Недосконала система юридичної відповідальності Поряд із механізмом судового оскарження порушень законодавства про вибори, недосконалою лишалася й система юридичної відповідальності за виборчі правопорушення. Це пов’язано з тим, що закон, яким було внесено відповідні зміни до ККУ та КУпАП, набув чинності  лише за день до виборів народних депутатів, які відбулися 26 березня 2006 р. Звичайно, суди за такий короткий час не могли опанувати та й оцінити значний масив позитивних аспектів щодо можливості застосування адміністративної санкції за окремі порушення. За таких само підстав чинні норми цих законів щодо юридичної відповідальності за порушення виборчих прав лишилися поза увагою і значної частини учасників виборчих перегонів. А тому навіть побіжний огляд судової практики вказує на ту обставину, що за порушення законодавства, пов’язаного з минулими виборами, адміністративні санкції так і не були застосовані до правопорушників. Виходячи з функції представницьких інтересів виборців, Кодекс України про адміністративні порушення було доповнено десятьма статтями, що визнають адміністративну відповідальність за порушення порядку і правил проведення вільних виборів. Зокрема, законодавчо було закріплено відповідальність за такі адміністративні проступки, як ненадання можливості оприлюднити відповідь щодо інформації, поширеної стосовно суб’єкта виборчого процесу, порушення права на використовування приміщення під час виборчої компанії, виготовлення або розповсюдження друкованих матеріалів передвиборчої агітації, які не містять відомостей про установу, що здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск, порушення порядку розміщення агітаційних матеріалів чи політичної реклами або розміщення їх у заборонених законом місцях, порушення порядку надання фінансової підтримки для здійснення виборчої компанії, замовлення або виготовлення виборчих бюлетенів понад встановлену кількість, невиконання рішення виборчої комісії, відмова у звільнені члена виборчої комісії від виконання виробничих чи службових обов’язків або його безпідставне звільнення з роботи, порушення порядку опублікування документів, пов’язаних з підготовкою і проведенням виборів. Слід нагадати, що санкції статей за зазначені правопорушення сягають від ста до двісті неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Однак, попри те що останніми змінами до Кодексу України про адміністративні правопорушення значно розширено перелік адміністративних правопорушень, а також збільшено кількість суб’єктів, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, поза межами законодавчого врегулювання лишилося велике коло осіб, які мають право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності, що стосується процесу виборів депутатів, не врегульовано деякі аспекти загального виборчого права. Так, при проведені дослідження цього законодавчого акта виявляється, що законодавець чомусь розмежував адміністративну відповідальність за перешкоджання вільному здійсненню громадянами права обирати і бути обраним депутатом та відповідальність за порушення законодавства щодо проведення референдуму. Прикладом може слугувати встановлення адміністративної відповідальності за порушення порядку подання відомостей про виборців чи списків виборців, які мають право брати участь у проведенні референдуму, та за ведення протизаконної передвиборчої агітації у день проведення референдуму, тоді як ці ж самі порушення, допущені при проведені виборів депутатів, залишилися поза увагою. Такий підхід не сприятиме тому, що суди правильно застосовуватимуть адміністративне законодавство при розгляді скарг такої категорії. Що потрібно змінити? Недоліком адміністративного законодавства є питання визначення суб’єктом правопорушення лише фізичних осіб, незважаючи на те що в природі існують чинні норми законів, положеннями яких встановлюється відповідальність для юридичних осіб. До протиправних діянь, за вчинення яких передбачається адміністративна відповідальність для юридичних осіб, доцільно було б віднести такі: невиконання рішення виборчої комісії; проведення передвиборчої агітації організаціями, яким участь у її проведені заборонено законом; виготовлення та розповсюдження агітаційних матеріалів, які містять недостовірну інформацію; підкуп виборців юридичною особою, яка прямо чи опосередковано бере участь у передвиборчою агітації тощо. Через невизначеність окремих положень виборчого характеру, якими були доповнені кримінальний і адміністративний кодекси, судам важко розмежовувати адміністративні правопорушення одне від одного, а також від деяких складів злочинів. Це обумовлено, передусім, незрозумілою диспозицією ст.ст. 157 і 158 КК України. Оціночне поняття «перешкоджання вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним» дає можливість неоднозначно тлумачити його зміст. Відсутність чітких критеріїв суспільної небезпеки, за якою встановлюється відповідальність за одні і ті ж види правопорушень виборчого процесу, не дають можливість судам ефективно реагувати на порушення виборчих прав громадян. Проте це не означає, що судді, розглядаючи кару як  реакцію держави на правопорушення, повинні забувати, що найважливішим при призначенні покарання є принцип справедливості. У зв’язку з цим хочеться вірити, що суди при вирішенні таких кримінальних справ, як передача іншій особі виборчого бюлетеня, підписання виборчого протоколу до остаточного встановлення результатів голосування, ненадання  можливості виборцям ознайомитися зі списком виборців, утримаються від призначення членам виборчих комісій, передбачену санкціями зазначених статей максимальну міру покарання у вигляді позбавлення волі строком на п’ять років, оскільки за своїм характером та змістом такі дії хоча і містять ознаки порушення закону, але через малозначність не становлять суспільної небезпеки. Суспільство сподівається, що суди, усвідомлюючи свій високий статус, навіть за наявності недосконалих чинних виборчих законів, а в окремих випадках і за відсутності відповідних норм процесуального права, зроблять все від них залежне, аби запобігти правовому свавіллю у виборчому процесі.