«Приховані» відсотки

Розвиток сфери споживчого кредитування, зокрема експрес-кредитування, зростання обсягів якого спостерігається останнім часом, спричинив виникнення низки специфічних проблем, пов’язаних із порушенням прав позичальників при видачі кредиту і розвитком подальших відносин, пов’язаних із погашенням кредиту, між позичальником – громадянином і банком. На що скаржимось Найбільша кількість нарікань з боку громадян, що звертаються в банки, пов’язана з системою розрахунку відсотків за користування кредитом, за якої до самих відсотків як плати за кредит (у класичному цивільно-правовому розумінні) додаються й одноразові платежі, й щомісячні комісії за послуги, які безпосередньо не пов’язані з кредитною угодою. Найпоширенішими серед таких платежів є: одноразова плата за розгляд заявки на видачу кредиту, комісія за відкриття позикового рахунку, щомісячна комісія за ведення рахунку, комісія за здійснення операцій по рахунку. Більшість платежів (комісій) за додаткові послуги обчислюються в процентному відношенні до суми кредиту, що породжує таке явище, як «приховані» відсотки, що викликає заслужене обурення позичальників і контролюючих органів. Стягнення комісії за відкриття і ведення банківського рахунку позичальника викликає найбільші спори, оскільки розмір цієї плати визначається у відсотковому відношенні до суми кредиту і часто набагато перевищує декларовану процентну ставку за кредитом. Тобто основні витрати позичальника – фізичної особи, як правило, йдуть не на виплату відсотків, а на сплату цієї комісії. В даному випадку, з позиції позичальника, виникає розумне запитання: чому плата за розрахункове обслуговування банківського рахунку (призначення якого – можливість видачі кредиту позичальникові) «прив’язана» до основної суми кредиту в процентному відношенні? Як щомісячна плата за розрахункове обслуговування залежить від суми кредиту, якщо кредитний договір і договір банківського рахунку – це різні операції? «Зобов’язалівка» від банку Відповідно до п. 1 ст. 819 ЦК РФ за кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитор) зобов’язуються надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов’язується повернути отриману грошову суму і сплатити відсотки на неї. Як правило, разом із кредитним договором банк пропонує позичальникові підписати договір на відкриття і ведення поточного банківського рахунку (на який зараховується сума споживчого кредиту, що відразу перераховується третій особі, в якої позичальник набуває товар, роботу або послугу). Слід ураховувати, що в судових спорах за позовами позичальників про повернення сум, списаних як комісія за ведення рахунку (або розрахункове обслуговування) у зв’язку з отриманням споживчого кредиту, банки, як правило, посилаються на те, що позичальник, діючи з власної волі, висловив згоду на отримання кредиту на тих умовах, які запропонував банк, ніяких інших умов видачі кредиту позичальник зі свого боку не пропонував. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання умов стягнення комісій недійсними, суди посилаються на те, що позивачі – позичальники не змогли довести факт, що свідчить про встановлення відповідачем яких-небудь обмежень для позивача в можливості формулювання ним своїх умов договору. На жаль, доводи банків про те, що договір банківського рахунку з позичальником укладається в умовах повної свободи обох договірних сторін зазвичай не підкріплюється жодними доказами. Заява на видачу споживчого кредиту складається співробітником банку за типовою формою і пропонується позичальникові для підписання. Позичальник визначає суму необхідного кредиту і терміни його погашення, які заносяться працівником банку в заяву. У даній заяві вже міститься «прохання» до банку про відкриття банківського рахунку, а також розмір комісії за розрахунково-касове обслуговування. У заяві спочатку містяться дані, які не можуть бути заповнені позичальником самостійно (наприклад, індивідуальний штрих-код заяви, номер кредитного договору, що привласнюється банком, номер банківського рахунку, що відкривається банком, розмір комісії за розрахункове обслуговування, що розраховується банком, номер договору страхування, коди магазина, авторизації, номер оператора тощо). Підводні камені позикового рахунку Під час судових засідань банки, як правило, посилаються на Положення Банку Росії від 31 серпня 1998 р. № 54-П «Про порядок надання (розміщення) кредитними організаціями грошових коштів і їх повернення (погашення)», яке передбачає, що надання (розміщення) банком грошових коштів фізичним особам здійснюється або в безготівковому порядку шляхом зарахування грошових коштів на банківський рахунок клієнта – позичальника фізичної особи, або наявними грошовими коштами через касу банку. При цьому не враховується, що наведене банківське правило носить загальний характер й стосується ситуації, коли позичальник, отримавши суму кредиту в безготівковому порядку або готівкою, розпоряджається нею надалі на свій розсуд. Споживчий кредит, як правило, спочатку був цільовим (п. 1 ст. 814 ЦК РФ), оскільки призначений для покупки конкретних товарів (робіт або послуг), що відразу стає відомо співробітникам банку (позаяк у заяві на видачу кредиту вказуються цілі його отримання і кредит зазвичай видається в магазині). Жоден з банків, перш ніж видати споживчий кредит, не інформує позичальників про те, що для отримання кредиту необхідно укласти окрему операцію – договір банківського рахунку. Банки також не інформують позичальника про те, чи може він отримати кредит без укладення договору банківського рахунку з банком (наприклад, шляхом отримання готівки в касі банку). При цьому не враховується, що відповідно до п. 1 ст. 10 Закону РФ «Про захист прав споживачів» виробник (виконавець, продавець) зобов’язаний своєчасно надавати споживачеві необхідну і достовірну інформацію про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх правильного вибору. Спеціальні банківські правила, на які посилаються банки, не регулюють розподіл витрат між банком і позичальником, що необхідні для отримання кредиту. Водночас, з п. 2 ст. 5 Федерального закону «Про банки і банківську діяльність» випливає, що розміщення залучених банком грошових коштів у вигляді кредитів здійснюється банківськими організаціями від власного імені і за свій рахунок. У багатьох випадках банки іменують додатковий процентний щомісячний платіж комісією за ведення позикового рахунку. На сьогодні жодна з кредитних організацій, що пропонують банківські продукти на ринку споживчого кредитування, не розкрила зміст послуги з «ведення позикового рахунку» своїм клієнтам. Ряд банків у судових спорах із позичальниками посилаються на те, що за рахунок даної комісії покриваються організаційні витрати банку на ведення своєї діяльності (зарплата персоналу, оргтехніка, оренда приміщення тощо), що, звичайно, жодним чином не дає підстав для того, щоб вважати позичальника зобов’язаним покривати ці витрати, які виділяються «окремим рядком». Згідно із п. 1 ст. 779 ЦК РФ за договором надання послуг виконавець зобов’язується за завданням замовника надати послуги (зробити певні дії або здійснити певну діяльність), а замовник зобов’язується сплатити ці послуги. Таким чином, виконавець (у нашому випадку – кредитна організація), що виставляє замовникові (клієнтові – громадянинові) рахунки за послугу з відкриття і подальшого ведення позикового рахунку (або розрахункове обслуговування), зобов’язаний пояснити споживачеві в доступній формі наступне: 1) у чому конкретно полягає зміст даних послуг (витрачений співробітниками банку час, документообіг тощо); 2) чому ці дії необхідні саме споживачеві, а не самому банку, який несе публічно-правовий обов’язок із ведення бухгалтерського обліку всіх своїх операцій відповідно до спеціальних банківських правил, а також зобов’язаний створити передумови для видачі і обслуговування кредиту. Наразі вбачається необхідним зобов’язати всі кредитні організації доводити до відома клієнтів-позичальників зміст послуги з ведення рахунку останнього (а саме на цю «операцію» припадає основна частка необгрунтованих комісій), оскільки ведення обліку операцій з позичальниками – споживачами по позикових рахунках здійснюється в електронній формі, що максимально скорочує витрати на обслуговування окремого кредитного досьє. Нині практично у всіх відділеннях кредитних організацій, що залучають клієнтів – фізичних осіб, встановлюються спеціальні банкомати (або електронні каси) з функцією прийому грошових коштів і автоматичного зарахування їх на рахунок (або поточний, або позиковий рахунок). Очевидно, що банк несе певні витрати на обслуговування таких банкоматів (операційні витрати). Але очевидно і те, що ці витрати безпосередньо не пов’язані з тими комісіями, які автоматично нараховуються клієнтам – споживачам щомісячно, виходячи з суми виданих ним кредитів. *** Вирішити зазначені проблеми можна за допомогою Закону «Про споживче кредитування», проект якого активно розробляється і обговорюється останнім часом. Більшість фахівців сходяться на думці, що правове регулювання на законодавчому рівні має бути побудоване на дотриманні розумного балансу інтересів позичальників і кредитних організацій в основних питаннях, що забезпечувало б подальший розвиток банківської системи. Вирішення всіх проблем також неможливе без підвищення правової культури позичальників – громадян.