Як уникнути позовів до ЄСПЛ

19-20 грудня 2007 р. Академія суддів України провела у Києві семінар-тренінг для суддів на тему «Застосування статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при здійсненні правосуддя в Україні». Захід відбувся за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні і Міжнародної неурядової організації «Міжнародна підтримка ЗМІ» та за фінансування уряду Королівства Данія. Його учасниками були понад двадцять суддів-викладачів Академії суддів України, які неодноразово брали участь у подібних семінарах із вивчення Конвенції. Також у роботі семінару взяли участь суддя Європейського Суду з прав людини від Грузії Міндія Угрехелідзе, виконавчий директор Болгарської медійної коаліції Дімітар Сотіров, урядовий уповноважений у справах Європейського Суду з прав людини Юрій Зайцев, суддя Верховного Суду України Василь Гуменюк, президент та віце-президент Асоціації медіа-юристів Тетяна Котюжинська та Людмила Панкратова відповідно. Про що мова Як відомо, Конвенція проголошує низку основоположних прав і свобод, зокрема, право на життя, заборону тортур, заборону рабства і підневільної праці, право на свободу і особисту недоторканність, право на справедливий судовий розгляд, заборону на не встановлене законом покарання, право на повагу до особистого і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії, право на свободу висловлювати свою думку, право на свободу зборів і асоціації з іншими, право одружуватися, право на ефективні засоби правового захисту, заборону дискримінації. Конвенція, яку було підписано 4 листопада 1950 р., набрала чинності 3 вересня 1953 р., на сьогодні її ратифікували 46 держав-членів Ради Європи. Відповідно до ст. 9 Конституції України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства, і всі права, гарантовані Конвенцією, мають використовуватись у судовій практиці національних судів. Найчастіше судді застосовують ст. 10. Тому мета такого тренінгу – надати суддям-викладачам, які, своєю чергою, донесуть це до інших суддів України, додатковий механізм захисту права особи на свободу вираження поглядів, поінформувати їх про підходи Європейського Суду з прав людини до цього питання та показати, яким чином суддя України в своїй практиці може використати Конвенцію про захист прав і основних свобод людини як частину національного законодавства. Таким чином, звернення до Європейського Суду в Страсбурзі має бути надзвичайним заходом. Дотримання принципів та стандартів, що випливають з прецедентного права за ст. 10 Конвенції, має гарантуватися вже в національних судах, починаючи з судів першої інстанції. Стаття 10 Європейської конвенції з прав людини присвячена свободі вираження поглядів та свободі інформації. Вона передбачає: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду». Дещо з практики ЄСПЛ Великий інтерес в учасників семінару викликав виступ Міндії Угрехелідзе, судді Європейського Суду з прав людини від Грузії, який у своєму виступі детально зупинився на особливостях застосування ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, проаналізував справи, які потрапляють до Європейського Суду з України та країн СНД, відповів на численні запитання суддів. За його словами, Суд уперше звернувся до проблематики, яка пов’язана зі ст. 10, у 1960 р. під час розгляду справи Де Бекера, в якій йшлося про довічну заборону працювати заявнику в Бельгії журналістом або бути письменником. Внаслідок позитивних для заявника змін, що відбулись у бельгійському законодавстві в 1961 р., Суд визнав подальший розгляд справи недоцільним, і її було вилучено з реєстру. У справі «Санді Таймс» Суд вперше ухвалив рішення, в якому йшлось про свободу вираження поглядів та інформації в пресі. Так, у квітні 1979 р. Суд постановив, що судовий припис, за яким заборонялась публікація статті про медичний препарат і про пов’язаний із його використанням судовий процес, порушив ст. 10. Ця судова заборона, яку було ухвалено згідно з чинною на той час нормою англійського права про «неповагу до суду», не була визнана такою, що є «необхідною в демократичному суспільстві». Отже, Європейський Суд та Європейська комісія з прав людини мають значну практику в галузі застосування цієї статті. Суд визначив свободу вираження поглядів як «одну із основних умов прогресивного розвитку демократичних суспільств і розвитку кожної окремої особи». До того ж він підтвердив у справі Асоціація Екен, що визначені ст. 10 Конвенції права зберігають свою значимість «незалежно від кордонів». Відповідно існування правових положень, які спеціально регулюють питання публікацій, що здійснені за кордоном, видаються, на думку Суду, такими, що «кардинально суперечать викладеному в п. 1 ст. 10 Конвенції формулюванню». Зазначаючи, що коли особлива ситуація, яка склалася в 1939 р., могла бути виправданням посиленого контролю за здійсненими за кордоном публікаціями, Суд наголосив, що збереженню чинності подібного дискримінаційного режиму «складно знайти виправдання». Про відносність свободи вираження поглядів Однак згідно з Конвенцією свобода вираження поглядів та інформації не є абсолютною. Держава може за певних умов обмежувати свободу (незалежно від способів вираження поглядів, інформації або ідеї). Дійсно, у п. 2 ст. 10 зазначається, що для того щоб відповідати вимогам прийнятності, всі обмеження свободи вираження поглядів мають переслідувати одну із законних цілей, якими є національна безпека, територіальна цілісність або громадська безпека, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров’я чи моралі, захист репутації чи прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації, підтримання авторитету і безсторонності суду. У зв’язку з цим слід звернути увагу на зв’язок між третім реченням п. 1 («Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств») і п. 2. Суд визначив, що метою третього речення є: «уточнити, що держави, використовуючи систему ліцензування, можуть регулювати спосіб організації телерадіомовлення на своїй території, зокрема в технічному аспекті. Хоча сам по собі технічний аспект і є важливим, проте під час ухвали рішення щодо відмови або дозволу можуть ураховуватись також інші чинники, як-от: характер і завдання майбутньої станції, її потенційна аудиторія на національному, регіональному або місцевому рівнях, права та потреби конкретної аудиторії, а також зобов’язання за міжнародними угодами. Це може призвести до втручання, мета якого буде цілком законною з огляду на третє речення п. 1, однак яке не відповідатиме жодній з цілей, що визначені в п. 2. Відповідність таких втручань вимогам Конвенції має оцінюватись у світлі інших вимог п. 2». Водночас існування законної цілі не є достатнім для визнання втручання таким, що відповідає Конвенції. Кожне обмеження свободи вираження поглядів повинне також передбачатися законом. Так, у справі Гешмена та Герруп Суд визнав, що вираз «поводитись благопристойно», тобто поводитись таким чином, щоб не порушувати норми «доброї моралі» (за англійським правом «характеризуватись як таке, що вважається більшістю сучасників, котрі мають до цього відношення, скоріше поганим, аніж добрим»), є цілком невизначеним і не надає заявникам достатньо чітких вказівок стосовно того, як їм слід поводитись у майбутньому. Окрім того, у справі Гавенди Суд визнав, що витлумачення національними судовими інстанціями наказу про реєстрацію періодичних видань встановлювало нові критерії, які заявник не міг передбачити за цих обставин. Насправді цей наказ передбачав відмову у видачі дозволу в разі, якщо видання «суперечить реаліям». Національні судові інстанції дійшли висновку про право відмови у реєстрації у випадку, якщо назва періодичного видання, на їхню думку, суперечить реальній ситуації. На думку Європейського Суду, подібне витлумачення повинно мати чітке закріплення на рівні законодавства. Однак цього не було в цій справі. Європейський Суд дійшов висновку, що закон, який застосовується в цій справі, не був сформульований з достатньою точністю, що дало б заявникові змогу керуватися ним у своїй поведінці. Зрештою, кожне обмеження свободи вираження поглядів має бути «необхідним у демократичному суспільстві». Відповідно до практики Суду прикметник «необхідний» передбачає «нагальну соціальну потребу». Для того щоб визначити існування такої потреби, держави-члени наділені певним полем розсуду. Однак це поле розсуду перебуває під європейським контролем, обсяг якого змінюється залежно від конкретних випадків. У зв’язку із цим Суд уточнив, що «якщо мова йде про втручання в здійснення прав та свобод, які гарантуються в п. 1 ст. 10, цей контроль повинен бути жорстким з огляду на неодноразово наголошену важливість цих прав. Необхідність їх обмеження повинна бути обґрунтована переконливо». Здійснюючи свої контрольні повноваження, Суд оцінює пропорційність обмежень, застосованих до свободи вираження поглядів, стосовно мети, якої прагнуть досягти. Будь-яке непропорційне втручання, яке було здійснене задля досягнення законної мети, не вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» і становитиме порушення ст. 10 Конвенції. *** Загалом лекторам вдалось викликати у слухачів інтерес до порушених на семінарі питань. У жвавій дискусії учасники висловлювали свої пропозиції щодо вдосконалення законодавства стосовно Конвенції, його практичного застосування, обмінювались власним досвідом тощо. Таким чином, цей семінар став першим із низки запланованих заходів, які відбудуться у регіонах України, а судді-викладачі Академії суддів будуть масштабно та повноцінно залучені до викладання.