Навіщо Україні Верховний Суд, або Майбутнє судової системи очима Президента України

«Вважаю за необхідне підтримати пропонований у законопроекті підхід до перегляду повноважень Верховного Суду України. Вбачаю, що реформований Верховний Суд України як найвищий орган у системі органів судової влади має здійснювати перегляд справ за винятковими обставинами, надавати судам роз’яснення з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні судових справ, вивчати та узагальнювати судову практику тощо і працювати при цьому виключно в пленарному режимі. З огляду на це підтримую пропозицію про зменшення кількісного складу Верховного Суду України до 16 суддів». Так висловився Президент України Віктор Ющенко у своєму листі, адресованому голові Верховної Ради України Арсенію Яценюку, з приводу проекту ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», яким передбачаються революційні зміни у судовій системі та повноваженнях Верховного Суду України. «Наразі йдеться про встановлення на законодавчому рівні, на етапі підготовки відповідних законопроектів, контролю над судовою владою», – повідомив представникам ЗМІ голова ВСУ Василь Онопенко на екстреній прес-конференції, що відбулася 23 червня ц.р. З його слів, останнім часом зростає бажання окремих політичних сил у неправовий спосіб домогтися ухвалення парламентом «неконституційного закону про судоустрій та статус суддів», яким суттєво урізаються повноваження ВСУ та органів суддівського самоврядування та одночасно збільшуються повноваження глави держави щодо вирішення важливих питань в організації діяльності судової системи. Історія (не)прийняття законопроекту У грудні 2007 р. Президент України вніс на розгляд парламенту два законопроекти: «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» та «Про внесення змін до Закону України «Про статус суддів». Як зазначено в пояснювальній записці до цих проектів законів, вони спрямовані на «вдосконалення системи судового устрою та поліпшення якості кадрового забезпечення суддівського корпусу». Через складну політичну ситуацію, яка склалася на початку 2007 р., глава держави видав відомий указ, яким парламент 5-го скликання було розпущено. Про правовий характер цього акта глави держави складно говорити й тепер. Проте, як відомо, цей указ вступив в силу з моменту його оприлюднення і діяв, попри подання народних депутатів до Конституційного Суду України, в якому вони просили дати оцінку відповідності акта Президента Основному Закону, оскільки конституційне провадження не зупиняє дії нормативно-правового акта. Окрім того, в день видачі указу Президент своїм листом відкликав подані законопроекти. Однак, не визнаючи указу глави держави про розпуск парламенту, народні депутати проголосували за проекти «президентських» законів у першому читанні. Тож чи мала Верховна Рада України на той час повноваження ухвалювати будь-які рішення? Адже відомо, що робота парламенту попереднього скликання була поновлена лише 29 травня 2007 р. і тільки на два дні. Вже цьогоріч, 18 червня, Комітет ВРУ з питань правосуддя прийняв вже об’єднані два законопроекти в один проект ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» у другому читанні. За його прийняття проголосували представники фракцій Партії регіонів та НУ-НС. Голосування в сесійній залі має відбутися найближчим часом. Проте чи можна взагалі говорити про прийняття комітетом законопроекту в другому читанні, якщо законність голосування за нього в першому читанні сумнівна?.. Нова судова система: бути чи не бути Що ж пропонує проект ЗУ «Про судоустрій та статус суддів», і що так не сподобалось суддям ВСУ? Василь Онопенко, крім неправого механізму прийняття законопроекту в другому читанні, повідомив про низку невідповідностей положень законопроекту нормам Конституції України та рішенням органу конституційної юрисдикції. Зауваження стосувалися порядку призначення суддів на адміністративні посади, порядку обрання голови ВСУ, зміни статусу ВСУ, наділення додатковими (не передбаченими Конституцією України) повноваженнями Президента України і Вищої ради юстиції, невідповідності багатьох положень законопроекту європейським стандартам, зокрема, Висновку Венеціанської комісії щодо законопроекту, ігнорування пропозицій самого ВСУ тощо. Проте головною новелою законопроекту є пропозиція зміни судової системи України загалом. Проект передбачає створення чотириланкової спеціалізованої системи судів. Так, пропонується утворити поряд із ВАСУ та ВГСУ, вищі цивільний суд та кримінальний суди. Аналогічний поділ у випадку прийняття Закону чекатиме й апеляційну інстанцію. Не омине схожу участь й ланка місцевих судів, до якої входитимуть окружні суди (що утворюватимуться в округах указами глави держави) та місцеві дільничні суди. Верховному Суду України пропонується окрема роль. «За проектом він взагалі перестає бути судовим органом», – повідомив голова ВСУ. Згідно із ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 36 законопроекту ВСУ визнається найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, що переглядає справи за винятковими обставинами. Намагання позбавити ВСУ повноважень щодо здійснення правосуддя Василь Онопенко пояснив дуже просто – найвищий судовий орган при розгляді «гучних» справ не завжди ставав на бік «впливовішого» та «більш сильного». Така зручна і водночас складна система судів може коштувати державі дуже дорого. «Фінансування цієї «абракадабри» – мільярди гривень кожен рік!», – вважає очільник ВСУ. Окрім того, як зазначив голова Ради суддів України Петро Пилипчук, створення такої судової системи може тривати не один десяток років. «Згадайте, як довго створювалась система адміністративних судів і наскільки вона і на сьогодні не укомплектована кадрами. Це ж чекатиме і нові системи», – переконаний він. Більше того, за такої системи навіть кваліфікованому юристу буде складно вирішити, до якого суду звертатися з позовом, не кажучи вже про пересічного громадянина. З суддями згодні й інші правники. В Україні повинна існувати єдина система судів, на чолі якої стоїть ВСУ. Такої судової системи, яка пропонується законопроектом, немає в жодній країні світу. Цю позицію висловив старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Микола Сірий. «Спеціалізовані суди – це «помічники» загальних судів», – зазначив він. Відтак, жертвування системою загальних судів заради спеціалізованих недоцільно. Штатним розписом передбачена наявність у ВСУ 95 посад судді, нині у ньому працює 81 суддя. Як наголошувалося, законопроект передбачає зменшити кількість суддів більш ніж вп’ятеро. Виникає цілком логічне запитання: скільки ж потрібно суддів ВСУ? Досвід інших країн засвідчує, що ця кількість становить від 60 до 90 суддів залежно від кількості населення та території країни. Від чого залежить кількість суддів вищого суддівського органу в Україні? «Першим фактором є якість роботи парламенту та інших державних органів, від якої залежить, щоб закони були чіткі і не плутані», – зазначив Микола Сірий. Якщо закони є якісними і ефективними, то кількість суддів ВСУ можна зменшувати. По-друге, велику роль у вирішенні цього питання відіграє якість рішень місцевих і апеляційних судів. Як відомо, стан досконалості законів та якості судових рішень першої інстанції залишає бажати кращого. Іграшка у політичних іграх Мати у власності суд, рішення якого є остаточними і не можуть бути оскаржені, мрія, мабуть, кожної політичної сили. Від спокуси впливати на рішення судів відмовитися зможе не кожен, до того ж, маючи при цьому певні владні повноваження. Вплив може бути різним: призначення і звільнення з посади, порушення кримінальних справ, «бруд» у пресі. Проте найефективніший – це прийняття «потрібних» законів та інших нормативно-правових актів. «Мені як судді насамперед хотілося бути рівновіддаленим від різних політичних сил. Однак в українських реаліях, якщо ти віддаляєшся від політики, то політика тебе наздоганяє і вмішується в твою діяльність цинічно і грубо», – каже Василь Онопенко. Голова ВСУ також висловив переконання, що грубе «проштовхування» законопроектів про судоустрій і статус суддів ані за змістом пропонованих змін, ані за способом їх реалізації не мають нічого спільного із судовою реформою. «Насправді у їх ініціаторів вбачаються дві основні цілі: перша – встановлення тотального контролю над судами і суддями, що означатиме крах такої складової державної влади, як судова, перетворення її в обслуговуючий придаток окремих осіб та певних політичних сил; друга – створення «нормативно-правових» можливостей для неправомірного використання судів у політичній боротьбі, задоволенні приватних та корпоративних інтересів, – підкреслив він. – Йдеться про «приватизацію» державного правосуддя, що загрожує національній безпеці України, судовому захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, функціонуванню державної влади на принципах і засадах, визначених Конституцією України». Коментар фахівців Голова Ради суддів України
Петро ПИЛИПЧУК: – Хотів би зазначити, що ані судді ВСУ, ані судді України абсолютно не є противниками судової реформи. Про її необхідність неодноразово говорилось і в рішеннях Ради суддів України, і в рішенням з’їздів суддів. Реформу треба проводити. Однак проблеми, які пов’язані із судовою системою України, перебувають наприкінці переліку всіх наявних проблем правосуддя. Серед кризових явищ у нашому правосудді, по-перше, потрібно виділити проблеми законодавчого врегулювання. «Особливості» нашого процесуального законодавства примушують людину кілька разів приходити на судове засідання, не дають можливості в розумний строк захистити свої права і законні інтереси. Процесуальне законодавство необхідно вдосконалити, але, на жаль, руки законодавця до цього не доходять. Друга проблема – фінансування. Не можуть належним чином працювати суди, які фінансуються на половину від процесуальних потреб. По-третє, вже давно наболіла проблема законодавства, яке регулює питання підбору кандидатів на посаду судді, заохочення суддів, конкурсні засади призначення суддів на посади, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності тощо. Слід розробити такі механізми, які б працювали чітко. Є ще низка проблем, які можна і треба вирішувати. Проте законодавцю захотілося почати з іншого – зламати судову систему України… Голова Верховного Суду України
Василь ОНОПЕНКО: – На моє переконання, ситуація у сфері правосуддя є найнебезпечнішою за всю новітню історію України. Так близько до прірви вітчизняне правосуддя, а з ним і вся українська державність ще не були. І це зумовлюється не складнощами і проблемами функціонування судів та діяльності суддів (хоча їх на сьогодні чимало), а всілякими наполегливими намаганнями окремих осіб під гаслом проведення судової реформи здійснити законодавчі заходи для «приватизації» судової влади. На посаді голови Верховного Суду України я є рівновіддалений від усіх політичних сил. Уся моя діяльність спрямована на те, щоб вивести суди з-під впливу будь-якої політичної сили, не допустити протиправного втручання в їх діяльність, захистити суддів від політичного переслідування, унеможливити прийняття політично вмотивованих рішень судів. Свідченням цього є моя послідовність у заявах, діях і рішеннях як голови Верховного Суду України, а також рішення Пленуму Верховного Суду України, прийняті на засіданнях під моїм головуванням, зокрема, прийнята у червні минулого року в розпал політичної кризи постанова «Про незалежність суду». Судова реформа безпосередньо стосується кожної людини, захисту її прав та свобод. З огляду на надзвичайно важливі її правові, соціальні, економічні, політичні та інші наслідки вона має бути науково обґрунтованою, системною і продуманою. Основними умовами для успішного здійснення судової реформи є, по-перше, її суспільна та державна зорієнтованість, по-друге, відповідальна, узгоджена та конструктивна позиція усіх суб’єктів, причетних до її здійснення. Беручи до уваги те, що судова реформа спрямована на створення правової системи судового захисту, вона має проводитися виключно у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Заступник глави Секретаріату Президента України
Ігор ПУКШИН: – Оцінки законопроектів про внесення змін до законів «Про судоустрій України» та «Про статус суддів», публічно зроблені головою Верховного Суду Василем Онопенком, не мають під собою жодного об’єктивного підґрунтя. Законопроекти, направлені главою держави до парламенту у грудні 2006 р., демонструють здійснення послідовного президентського курсу на встановлення в Україні справедливого і ефективного судочинства. Вони були розроблені Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, до складу якої входять провідні науковці-правники, представники суддівського корпусу, народні депутати – члени профільного парламентського комітету. Документи пройшли широке громадське обговорення та отримали оцінки фахівців міжнародних демократичних інституцій. Насправді за заявами голови ВСУ стоїть намагання уникнути відповідальності за стан справ у судовій системі держави, відсутність довіри громадян України до національних судових органів та політична заангажованість окремих судових рішень. Адже Верховний Суд, який в особі свого голови має фактично монопольний вплив на всю судову систему, наразі не демонструє себе як ефективний механізм прийняття судових рішень, що відновлювали б права і свободи громадян і мали вплив на долю держави. І реальна стурбованість пана Онопенка з приводу перспектив прийняття цих законопроектів лежить у площині його особистої зацікавленості у збереженні власної посади голови Верховного Суду, який відповідно до чинного законодавства має по суті одноособовий вплив на формування кадрової політики в суддівському корпусі, призначення суддів на адміністративні посади та прийняття рішень судів.