Після заснування ООН не раз були спроби кодифікації інституту визнання. Комісія міжнародного права ще у 1949 р. включила до списку тем, відібраних для першочергової кодифікації, питання про визнання держав і урядів. Проблем визнання торкалася й Комісія міжнародного права під час розробки двох конвенцій про правонаступництво держав та розгляду питань відповідальності держав. Однак інститут визнання так і не був кодифікований і дотепер регулюється звичаєвими нормами міжнародного права, його загальновизнаними принципами, деякими багатосторонніми і двосторонніми угодами, резолюціями міжнародних органів і організацій, а також дипломатичними документами окремих держав та доктринальними положеннями. Тож питання про кодифікацію інституту визнання лишається наразі відкритим.
З огляду на те, що постійно з’являлися аргументи щодо необхідності подібної кодифікації, Генеральний секретар ООН у робочому документі – Огляді міжнародного права, підготовленому в 1971 р. у зв’язку з виробленням подальшої програми робіт Комісії міжнародного права, виділив значне місце проблемі визнання держав та урядів. До міжнародно-правових аспектів визнання в Огляді були віднесені: юридичні наслідки визнання, правонаступництво країн, дипломатичні відносини, допустимість умовного визнання, проблема зворотної сили визнання, юридичні наслідки визнання де-юре та де-факто, юридичні наслідки політики невизнання та інші конче важливі питання.
Крім того, Комісія згадувала визнання під час обговорення інших питань, наприклад, Декларації щодо прав та обов’язків держав, коли в першому варіанті була запропонована стаття: «Кожна держава має право на існування, визнане іншими країнами». Питання визнання неоднарозово порушувалося також при кодифікації посольського та консульського права, права догорорів тощо. Під час обговорення проблем між державами та міжнародними організаціями визнання також відігравало вагому роль. Наприклад, у Віденській конвенції про представництва держав та їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. є ст. 82, яка наголошує про невизнання держав чи урядів, або відсутність дипломатичних чи консульських зносин.
Деякі питання щодо визнання також розкриваються у проектах двох конвенцій про правонаступництво держав. Водночас, виходячи з досвіду сучасних динамічних міжнародних відносин, можна визначити критерії офіційного визнання у міжнародному праві.
За рішенням Європейської Ради (Маастрихт, 9-11 грудня 1991 р.) 16 грудня 1991 р. у Брюсселі відбулося засідання Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ, на якому обговорювалося становище в СРСР і деяких країнах Східної Європи. Підтвердивши свою прихильність принципам Гельсінського заключного акта і Паризької хартії, зокрема принципу самовизначення, міністри висловили свою готовність визнати нові держави.
При цьому були сформульовані такі критерії офіційного визнання:
Дотримання положень Статуту ООН.
Виконання обов’язків, прийнятих за Гельсінським заключним актом і Паризькою хартією, особливо в тому, що стосується верховенства права, демократії і прав людини.
Гарантії прав етнічних і національних груп і меншин відповідно до зобов’язань, прийнятих у рамках НБСЄ.
Повага непорушності всіх кордонів, що не можуть бути змінені інакше, як мирними засобами і зі спільної згоди.
Прийняття всіх відповідних зобов’язань, що стосуються роззброєння, нерозповсюдження ядерної зброї, а також безпеки і регіональної стабільності.
Зобов’язання узгоджено вирішувати всі питання, що стосуються правонаступництва держави і регіональних спорів.
Водночас було викладено міжнародно-правову доктрину країн ЄС, що полягає в невизнанні тих держав, які виникають у результаті агресії. Це є зрозумілим, ажде подібне утворення держави суперечило б принципам заборони застосування сили. При цьому країни-члени ЄС мають намір у своїй зовнішньополітичній діяльності враховувати вплив факту визнання на сусідні держави.
Фактично, у сенсі останніх міжнародних подій, можемо зазначити, що сучасне міжнародне право відійшло від позиції пред’явлення народам, що не є народами постколоніальних країн, права самовизначення шляхом відокремлення від держави та утворення нової держави, тим більше, коли ми говоримо про національні меншини, що проживають на території країни. Беручи як приклад актуальну ситуацію в Косово, слід передусім зазначити, що є сенс розглядати цей правовий факт у повній ізоляції від будь-якої політики чи системи міжнародних відносин, лише як юридичний факт з точки зору міжнародного права. Принцип права народу розпоряджатися власною долею, тобто принцип самовизначення, так само як і право на визнання з боку інших держав, ні якою мірою не може узаконювати ситуацію розколу держави та самопроголошення незалежності національними меншинами, що проживають у такій державі. Йдучи далі, можна припустити, що подібний крок визнання був би логічним та не вважався б передчасним за умови, що сепаратисти мають усі ознаки державності та, особливо, здійснюють ефективний контроль з боку уряду над територією, що вони проголошують незалежною від первісної держави. Міжнародне право проголошує, що саме ефективний та тривалий у часі і безперервний контроль над територією може дати привід до визнання такої території спірною та обговорення проблеми територіального спору на міжнародному рівні. Отже, європейські країни узаконили цю надзвичайну та не засновану на праві ситуацію, цілком розуміючи, що подібне визнання суперечить нормам міжнародного права та його принципам, при цьому порушуючи також принцип невтручання у справи іншої суверенної та цілісної держави, так само як і Резолюцію Ради Безпеки ООН 1244, яка підкреслює саме принцип територіальної цілісності держав та наголошує про можливість вирішення подібних питань лише мирним переговорним шляхом.
Саме тому європейські країни, що визнали самопроголошену державу, й змушені повторювати твердження про винятковість подібного випадку та його непрецедентність. Ця ситуація є небезпечною з будь-якого боку, адже таке свідоме порушення принципів міжнародного права навіть з проголошенням невизнання його як прецеденту є юридичним фактом, що мав місце та створив ситуацію, яка дає всі підстави у майбутньому мати своє продовження та відгук. І кожна держава, незалежно від курсу її зовнішньої політики, повинна пом’ятати про такий можливий розвиток подій.
Довідка «ПТ» Невизнані держави
Невизнані держави – світові геополітичні утворення, які не мають загального міжнародного визнання, але фактично більшою чи меншою мірою є суверенними країнами. Більшість таких держав являють собою субнаціональні регіони, які відокремились від своїх держав. Деякі з них користуються військовою/економічною/політичною та часто неформальною діпломатичною підтримкою третіх країн, зацікавлених у їх існуванні.
Частково визнані держави, які фактично контролюють власну територію
Китайська Республіка. Контролює Тайвань та кілька інших дрібних островів з часу своєї поразки у громадянській війні в Китаї у 1949 р, у 1971 р. втратила місце в ООН (на користь КНР) і зараз офіційно визнана 24 країнами та Ватиканом.
Турецька Республіка Північного Кіпру. Була запроваджена на північній половині острову Кіпр після її окупації турецькими військами у 1974 р. Республіка проголосила незалежність у 1983 р. та була визнана тільки Туреччиною. У 2004 р. її територія була юридично прийнята до ЄС як частина Республіки Кіпр, хоча фактично вона залишається за межами ЄС.
Невизнані держави, які фактично контролюють власну територію
Абхазія. Функціонує як самопроголошена незалежна країна, не визнана жодною державою світу. Розташована між Кавказом та Чорним морем, визнана як провінція Грузії. Абхазія проголосила незалежність від Грузії у 1992 р.
Сомаліленд. Південно-західна частина Сомалі. У травні 1991 р. північні клани проголосили незалежну Республіку Сомаліленд, яка зараз включає в себе 5 з 18 адміністративних регіонів Сомалі.
Південна Осетія. Частина Грузії. Самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу.
Придністров'я або Трансністрія. Частина Молдови на схід від ріки Дністер. З 1990 р. самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу.
Нагірний Карабах. За міжнародним визнанням є частиною території Азербайджану, але більшість населення становлять етнічні вірмени. З 1991 р. самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава, не визнана жодною країною світу, в тому числі і Вірменією.
Невизнані держави, які контролюють частину власною території
Вазірістан. Розташований у Північно-західній прикордонній провінції Пакистану. Держава не визнана жодною країною світу.
Таміл Ілам (Шрі-Ланка). Держава не визнана жодною країною світу.
Частково визнані держави
Західна Сахара. Знаходиться під адміністрацією Марокко з 1976 р., коли Іспанія полишила її територію. Частину Західної Сахари контролює Арабська Демократична Республіка Сахраві, яка була проголошена у 1976 р. Фронтом Полісаріо, визнана 48 країнами світу та є повноправним членом Африканського Союзу. Питання про суверенний статус Західної Сахари лишається невирішеним.
Палестинська держава. Була проголошена у 1988 р. та визнана низкою арабських та мусульманських країн.
Частково визнані держави, які знаходяться під міжнародним управлінням
Косово. Офіційно – автономна провінція Сербії, фактично функціонує незалежно від неї під управлінням адміністрації ООН з 1999 р. З 7 лютого 2008 року - незалежна держава, визнана 40 країнами світу.
Частково невизнані держави
Китайська Народна Республіка. З 1971 р. визнана 168 світовими державами. Тим не менш, 24 держави по теперішній час вважають Китайську Республіку єдиним легітимним урядом Китаю.
Ізраїль. Не визнаний більшістю арабських та мусульманських держав (24, стосунки ще з 4 призупинено), хоча визнаний Єгиптом, Йорданією, Туреччиною та іншими. Загалом підтримує стосунки з 161 державою і є членом ООН та багатьох інших міжнародних організацій.
Святий Престол. Єпископальний престол католицької церкви, вважається незалежним з часів середньовіччя. Офіційно визнаний 174 країнами. КНР не визнає Святий Престол через його підтримку Китайської Республіки.
Придбати PDF-версію