Труднощі визначення або які ознаки регуляторного акта

Продовження. Початок у № 15 (141)  Дотримання органами місцевої влади Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (далі — Закон), що нерідко стає причиною звернення до адміністративних судів з позовами про визнання нечинними, нині нерідко стає єдиним порятунком для захисту прав господарюючих суб’єктів. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва оприлюднив на «круглому столі» з проблемних питань застосування Закону при вирішенні адміністративних спорів інформацію про результати розгляду понад двадцяти судових справ, пов’язаних із застосуванням Закону.  Нормативний чи ненормативний акт? Аналіз матеріалів судових справ показав, що найчастіше підставами для подання суб’єктами господарювання позовів до суду стали численні порушення з боку регуляторних органів вимог Закону щодо процедури прийняття регуляторного акта: відсутність проекту регуляторного акта в Плані діяльності з підготовки проектів регуляторних актів, відсутність аналізу регуляторного впливу, порушення порядку оприлюднення проектів регуляторних актів, відсутність погодження проекту регуляторного акта зі спеціально уповноваженим органом тощо. Але найбільшою проблемою як для регуляторних органів, які розробляють і приймають регуляторні акти, так і для судів, які розглядають справи про оскарження рішень суб’єктів владних повноважень, є визначення, чи має документ ознаки регуляторного акта. Слід звернути увагу, що законодавство України не містить чітких визначень нормативно-правового акта й індивідуально-конкретного припису. У роз’ясненні Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26 січня 2000 р. № 02-5/35 наведено визначення нормативного акта й акта ненормативного характеру (індивідуального акта): нормативний акт — це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер і застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права й обов’язки тільки у того суб’єкта (чи визначеного певного кола суб’єктів), якому адресовані. Визначення нормативно-правового акта міститься лише в Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції й проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Мін’юсту від 12.04.05 р. № 34/5: це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим суб’єктом нормотворення у визначеній законодавством формі й за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, який містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування. Визначення нормативно-правового акта за більшістю ознак збігається з роз’ясненнями Вищого арбітражного суду щодо нормативного акта. Чіткого ж визначення індивідуально-конкретного припису в законодавстві просто не існує. Така невизначена ситуація призводить до того, що під час розгляду судових справ виникають різні тлумачення, має документ індивідуально-конкретний характер чи ознаки нормативного акта.  Судова практика Судова практика свідчить, що суди не завжди однаково тлумачать норми законодавства. Інколи суд не враховує всі ознаки регуляторного акта, які містяться в ст. 1 Закону: ігнорується загальний предмет регулювання документа (господарські чи адміністративні відносини). За такої практики судочинства можуть бути створені загрозливі прецеденти, які стимулюватимуть регуляторні органи до невиконання вимог Закону й прийняття нормативно-правових актів без дотримання встановленої процедури. Ще однією важливою проблемою застосування судами норм Закону при розгляді спорів про оскарження регуляторних актів є питання порядку оприлюднення проектів регуляторних актів. Законом передбачено, що документи, які стосуються регуляторної діяльності суб’єктів владних повноважень, можуть бути оприлюднені або у власних друкованих засобах масової інформації, або на офіційні сторінці в мережі інтернет, або в обох цих джерелах одночасно (виходячи з одночасного застосування в правовій нормі двох сурядних сполучників «та/або»). Якщо ж регуляторний орган не має власних друкованих засобах масової інформації, він для оприлюднення цих документів може визначити інші друковані засоби масової інформації. При цьому згідно з вимогами ст. 13 Закону необхідно надавати перевагу офіційним друкованим ЗМІ й забезпечити відповідність сфери компетенції регуляторного органу на відповідній території сфері розповсюдження друкованого засобу масової інформації. Проте сьогодні в судовій практиці непоодинокі випадки, коли норми ст. 13 Закону про оприлюднення документів, які стосуються регуляторної діяльності суб’єктів владних повноважень, перекручуються.  За матеріалами Круглого столу з проблемних питань застосування ЗУ «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» при вирішенні адміністративних спорів