Юрист має пам’ятати про справедливість!

Традиційно склалося, що напередодні святкування чергової річниці світлої Перемоги у Великій вітчизняній війні ми із вдячністю і шаною пригадуємо тих, хто захистив нашу рідну землю від іноземних загарбників. Тож, користуючись нагодою, ми запросили до розмови ветерана Великої вітчизняної війни, академіка АПрНУ, професора, голову Міжнародного комерційного арбітражного суду та Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України, міжнародного арбітра у 16 країнах світу Ігоря ПОБІРЧЕНКА. – Ігоре Гавриловичу, наближається чергова річниця знаменної дати – Великої Перемоги. Мабуть, для всіх, кому пощастило пройти горнило Великої вітчизняної війни, це чудова нагода пригадати свою молодість, друзів-однополчан. Про які події тих далеких воєнних років Ви згадуєте найчастіше? – Питання святкування Великої Перемоги у Вітчизняній війні у моїх побратимів викликає почуття не лише в день свята. Ми постійно, щодня, щогодини пригадуємо тих, хто поліг у боях, віддавши своє життя, і, безумовно, спілкуємося з тими, кому Господь Бог дарував подальше життя. Важко уявити вартість цього природного дару, але війна ніколи не давала життя, лише забирала його в людей. І тому перші згадки – про тих, кого з нами немає, а, на жаль, з кожним роком ветеранів залишається все менше. Кожен з фронтовиків вважає за своє завдання передати відчуття і тієї трагічної ситуації, коли нам доводилося відступати, і радість тих перемог, які нарешті здійснилися, коли була одержана велика Перемога. На жаль, не всі у нас в Україні розуміють, що це Велика вітчизняна війна. Я хотів би поздоровити всіх із цим великим святом і побажати довгих років життя моїм побратимам-фронтовикам, які ще тримаються у строю. – Ви вже понад шістнадцять років, з моменту утворення, очолюєте Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України. Скільки справ було розглянуто за цей час? – За цей час ми розглянули біля шести тисяч справ. Я маю зазначити, що це були лише міжнародні, зовнішньоекономічні справи, ми не розглядаємо справ між резидентами України. І з відчуттям задоволення ставимося до справ, у яких резиденти України взагалі не беруть участі, коли між собою сперечаються бізнесмени, підприємства, фірми різних держав, які до України не мають жодного відношення. Це свідчить про визнання суду. Вже багато років посідаючи перше місце в Європі за кількістю розглянутих справ, ми відчуваємо, що авторитет суду зростає. Наведу такий приклад: в середньому ми розглядаємо 300 справ на рік, але ще не закінчився квітень, а ми вже маємо 240 справ – це дві третини середньорічної кількості. Порівнюючи перші чотири місяці цього року з аналогічним періодом минулого року, ми бачимо, що кількість справ збільшилась у чотири рази. Останнім часом зросла кількість справ на великі суми, які обчислюються десятками мільйонів доларів. Слід звернути увагу на те, що арбітражні застереження в контрактах, у яких сторони визначали компетенцію суду, укладалися не під час кризи, а раніше. Тобто якщо німці й американці, укладаючи контракт, записали, що він буде розглядатись у МКАС при ТППУ, то це вони зробили рік тому, коли про кризу ніхто й не думав. І така довіра для нас є предметом гордості – про наш суд не забувають і за кордоном. Взагалі за час існування суду в нас розглядали справи зі 104 країн світу. Зростання кількості справ – це позитивне явище. Я завжди казав і буду казати, що кількість справ – це не зло, а навпаки. Якщо ж люди не звертаються за захистом прав, а права порушено – оце зло. У нас є і Морська арбітражна комісія, але на Україні обмаль флоту, і справ у МАК мало: за 15 років розглянуто десь 130 справ, тобто біля десяти справ на рік. – Ні для кого не секрет, що в Україні доволі низький рівень довіри до суду. Не в останню чергу це зумовлено тривалим терміном розгляду справ. І коли йдеться про оперативність, як приклад часто наводять саме міжнародні арбітражні суди. Чи дійсно це швидкий та об’єктивний суд? – Так, я належу до складу міжнародних арбітражних судів 16 країн і знаю строки розгляду справ. Ми дійсно посідаємо перше місце в цьому плані. До 60% справ ми розглядаємо у строк до трьох місяців – це той період, у який можна вкластися лише при нормальній роботі пошти, зв’язку. Ще 30% справ ми розглядаємо у строк до шести місяців, як це і передбачено регламентом. Такого у світі немає, в деяких країнах справи розглядають значно довше, інколи навіть роками. – На сьогодні преса багато пише про створення Міжнародного комерційного арбітражу при Європейській арбітражній палаті, хоча ще не всі юристи розуміють, про яку організацію йдеться і чим вона займається. Чи не відчуваєте Ви, що у МКАС може з’явитися конкурент? – Про нього я дізнався із засобів масової інформації. Можу сказати, що це типове шахрайство, коли у країні створюють структурний підрозділ міжнародного суду іншої країни. Від початку і до кінця це, так би мовити, професія Остапа Бендера. Міжнародний арбітражний суд можна створити в будь-якій країні, якщо це дозволяє законодавство. Наше законодавство – Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» – такого не передбачає, і взагалі ніде у світі немає такого, щоб одна країна створювала міжнародний арбітражний суд в іншій. Європейська арбітражна палата виправдовує це положення тим, що будь-який арбітраж може розглянути будь-яку справу за кордоном. Так, якщо сторони в арбітражному застереженні або в окремій угоді передбачать, що ми розглядаємо цю справу в Парижі, вони повинні внести аванс на відшкодування наших витрат на відрядження, тоді ми поїдемо і розглянемо там справу. Але ж це не означає, що ми можемо створити там підрозділ свого суду, це неможливо. В Інтернеті є регламент цього суду, і відомо про закон, якому підпорядкована його діяльність, – Судовий кодекс Бельгії. Чому люди, котрі створили цей суд, обрали саме Бельгію за місце реєстрації? Тому що законодавство Бельгії передбачає можливість відсутності судового контролю за рішеннями міжнародного комерційного арбітражу з боку державних судів. Там у законі прямо зазначено: коли в суперечці не беруть участі громадяни Бельгії, суд може і не переглядати це рішення. Я вважаю, що з цим задумом нічого не вийде. – Ви стояли біля витоків нової галузі – господарського процесуального права, а до кола ваших наукових інтересів входило питання господарської юрисдикції. Сьогодні воно знову актуальне, оскільки виникли серйозні проблеми з розмежуванням юрисдикцій господарських та адміністративних судів. Як Ви вважаєте, які саме питання мають бути у віданні господарського суду? – Дійсно, я першим не лише в колишньому Радянському Союзі, а й у світі обґрунтував поняття господарського процесуального права та господарської юрисдикції. Це інститут, який заслуговує на увагу, який розглядає велику кількість справ, і обмежувати його компетенцію, мені здається, немає жодних підстав. Зараз дискусійним є питання про те, чи потрібен Україні Господарський кодекс. Я маю сказати: так, він потрібен. Чинний кодекс критикують, він недосконалий, тож його треба вдосконалити. Які б форми власності не застосовували в економіці, це господарська діяльність, і вона має регулюватися окремими нормами. Цивільний кодекс, на мій погляд, має вирішувати основні питання, а специфічні, що стосуються виробництва, комерції тощо, мають бути у віданні ГК. – Ви виступаєте на різноманітних семінарах і конференціях, спілкуєтесь з юристами. Чи не відчуваєте Ви, що фаховий рівень молодих юристів знизився? Адже на сьогодні в Україні їх готують понад 200 вишів різної спрямованості, які просто неспроможні дати майбутньому фахівцю належну освіту? – На це запитання я можу відповісти ствердно. Більше того, я пропрацював у Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка біля 30 років, першим у Радянському Союзі почав викладати курс господарського права, а потім створив першу в СРСР кафедру господарського права. Нині я є членом вченої ради юридичного факультету університету, і мені доводиться бувати на засіданнях під час захисту кандидатських і докторських дисертацій. Складається неприємне враження, що якість дисертацій, що їх виносять на захист, абсолютно не йде в порівняння з тими, які захищали до розпаду Радянського Союзу. Тоді дисертанти безумовно додержувались вимог, які висували до дисертацій. Зараз серед праць, які виставляють на захист, дуже багато браку. Оскільки захищаються переважно викладачі, це означає, що краще, ніж він написав у дисертації, студентам він не розповість. Студентство зараз теж змінилось. Я добре ставлюся до молодого покоління, але такої зацікавленості, як була раніше, у них немає. Я пам’ятаю студентські роки, коли ми після занять, замість того щоб піти в кіно, ішли до зали судового засідання та вчилися в суддів розглядати справи, – нас це цікавило. Крім знань потрібно, щоб люди, які здобули фах юриста, не забували, що таке юстиція, а в перекладі українською це означає «справедливість». Треба, щоб вони були справедливими. А справедливість може бути лише тоді, коли людина знає право, розуміє його і чесна за своєю природою. Розмову вела Лариса БАРДАЧЕНКО,
«Правовий тиждень»