Адвокат – це еліта юридичної професії

В українському суспільстві склалося неадекватне ставлення до професії адвоката і людей, котрі займаються наданням професійних юридичних послуг. Нерідко доводиться чути, що функція адвоката – передавати гроші «потрібним» людям, а мета його діяльності – отримання власного зиску. Чомусь забувають, що адвокати – це еліта юридичного загалу, люди, покликані захищати тих, хто потрапив у біду, надавати допомогу у складних життєвих ситуаціях. Про те, що турбує сьогодні українського адвоката, «ПТ» розмовляв з керуючим партнером АО «Солодко та Партнери», адвокатом Євгеном Солодко. – Пане Євгене, вам відомо, що Міністр юстиції Микола Оніщук обіцяє найближчим часом винести на розгляд парламенту проект Кримінально-процесуального кодексу (далі – проект КПК), над яким тривалий час працювала Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Які суперечливі положення проекту КПК ви могли б назвати? – Прогалини, які є в чинному Кримінально-процесуальному кодексі України (далі –КПКУ), залишаються і в проекті. Наприклад, щодо надання правової допомоги свідку. Сьогодні відповідно до ст. 59 Конституції України кожна особа має право на правову допомогу. Але, коли мій клієнт, який звернувся за консультацією, каже, що його викликають як свідка, я на 90% впевнений, що слідчий відмовить у присутності адвоката на допиті. Це неправильно, адже часто трапляється так, що свідок перетворюється на підозрюваного, звинуваченого і може бути затриманий або під час допиту, або після нього. Чинний КПКУ взагалі не визначає користування свідком правовою допомогою. Це питання залишається відкритим і в проекті КПК. Зараз ситуація кардинально змінилась: Конституційний суд України своїм рішенням від 30.09.2009 р. у справі №1-23/2009 визнав право свідка на правову допомогу, що ще раз підкреслює недосконалість КПКУ та нового проекту. Участь захисника у справі – одне з ключових питань, яке також не врегульоване у проекті КПК. Склалося так, що захисник бере участь у справі з моменту його допуску, тобто остаточне рішення про допуск захисника до участі у справі приймає слідчий. Я вважаю це неправильним. – Існуючий порядок досудового слідства – це майже інквізиційний процес: змагальність у ньому відсутня. Зокрема, захисник не має вільного доступу до свого підзахисного. А що відбувається на практиці? – Якщо особа не позбавлена волі, вона приходить зі своїм захисником, пише відповідну заяву, і захисник, подобається це слідчому чи ні, допускається до справи. Якщо ж особа знаходиться під вартою, захиснику потрібно докласти неабияких зусиль, щоб довести слідчому, що саме його послугами затриманий бажає скористатись. Ось характерний приклад. Я звертаюся до слідчого з відповідним клопотанням про допуск мене в якості захисника, додаю до клопотання ордер адвокатського об’єднання і прошу, щоб з’ясувати волевиявлення особи щодо моєї участі у справі в якості захисника, організувати негайну зустріч з нею, оскількі особа затримана і знаходиться в СІЗО. Слідчий вимагає договір про правову допомогу. Я пояснюю, що згідно з КПКУ адвокат адвокатського об’єднання вступає у справу на підставі ордеру. Тоді слідчий говорить, що йому невідомо про бажання затриманого бачити мене в якості свого захисника і коли від затриманого буде відповідна заява, тоді він мене і допустить. Пояснюю, що особа знаходиться в СІЗО і для отримання такої заяви треба побачитися з цією особою. Слідчий відповідає, що в нього зараз немає на це часу, і припиняє розмову. Звертаюся до прокуратури із заявою про скоєння слідчим злочину, натомість він обурюється і пояснює, що йому невідомо, хто я: «Може, ви кілер (?!), найнятий співучасниками, щоб придушити затриманого в СІЗО». Можна ображатися на цей специфічний міліцейський гумор, можна посміхатися, але питання першого побачення з підзахісним вірішувалося більше трьох тижнів. Впевнений, що в КПКУ слід чітко зазначити, що захисник, вступаючи в справу, має бути негайно представлений затриманому. Тобто слідчий зобов’язаний негайно, полишивши всі свої справи, організувати зустріч із затриманим, з’ясувати, чи дійсно він бажає бачити цю особу своїм захисником. Існує проблема і з проходженням до СІЗО та інших місць, де утримуються затримані особи. Ця процедура незручна і вимагає багато часу. Дуже мало випадків, коли слідчі оформляють так зване постійне побачення. Найчастіше ситуація традиційна: щоб побачити свого підзахисного, я спочатку повинен побачити слідчого, написати заяву, отримати від нього дозвіл і після цього прямувати до слідчого ізолятору. По-перше, це забирає час. По-друге, я не розумію, чому маю звітувати перед слідчим, скільки разів я бачив свого підзахисного? Трапляється, що слідчий хворіє, але інша особа не може його замінити, і я не можу побачитись із підзахисним. Слідчий може бути у відрядженні або дуже зайнятий. І виходить, що адвокат є особою, залежною від слідчого. Це неправильно, оскільки порушує право на захист і заважає нормальній роботі захисників. Тому це питання потребує нормативного врегулювання. – 12 червня 2009 р. було прийнято постанову Пленуму Верховного Суду України «Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання”. Чи дійсно це сприятиме запобіганню судових помилок під час призначення кримінального покарання? – Це питання не стільки Пленуму, скільки принципу призначення кримінального покарання. Кримінальний кодекс України дуже суворий. Він містить багато складів злочинів, які передбачають відповідальність у вигляді позбавлення волі. Чи потрібно це? Безумовно, кримінальна відповідальність у вигляді позбавлення волі потрібна в разі насильницьких злочинів: розбою, грабежу, згвалтування, вбивства. Що ж до відповідальності за економічні злочини, то на сучасному етапі розвитку країни, коли фіскальна ситуація незрозуміла, нестабільна, залежить від політичних чинників, а держава не має чіткої програми розвитку економіки, притягати людей до такої відповідальності не зовсім правильно. Так само не можна боротися з корупцією, не усунувши її причини. Це безглуздя – слідкувати за кожним чиновником і обтяжувати його купою положень, інструкцій і зобов’язань без належного стимулювання. Наприклад, у Південній Кореї державний чиновник за рівнем заробітної плати посідає друге місце після банківського працівника. При цьому ніхто не прикривається фарисейськи розмірами премій тощо. Усі знають, що держслужбовець – поважна особа, яка має високий рівень заробітної плати. До речі, у Південній Кореї немає податкової поліції, а на запитання «Чому?» я почув здивоване «Навіщо?». Коментарі, як то кажуть, зайві. Я не вважаю, що в Україні багато судових помилок. Необхідно переглянути відповідальність за певні види злочинів. А питання справедливості дуже дискусійне. – Тож який рецепт боротьби з корупцією ви порадите? – Рецепт, власне, один. Ми повинні проголосити, що чиновники, по-перше, працюють на благо особи і народу. По-друге, вони мають вкрай високу заробітну плату. Не називатиму конкретну цифру, але йдеться про десятки тисяч гривень. По-третє, чиновницький апарат має відповідати потребам держави, а не вимогам політичної ситуації. Я вважаю помилковою практику, яку ми чомусь перейняли у США: якщо йде президент або високопосадовець, то з ним має йти певна кількість наближених осіб, або, як ще кажуть, команда. Це неправильно. Мені більше подобається інститут державних секретарів, або перших заступників міністрів і голів державних комітетів, запроваджений декілька років тому. Міністри – це дійсно політики. Вони сьогодні прийшли, завтра пішли. А держсекретар – це особа, яка реально працює і дійсно знає специфіку цієї установи. – Сьогодні в парламенті знаходяться кілька законопроектів щодо зміни Закону «Про адвокатуру», прийнятого ще в 1992 р. Чому досі жоден з них не ухвалений? – У депутатів немає часу, щоб розібратися, який закон про адвокатуру потрібен країні. Не хочу аналізувати законопроекти, бо не бачу серед них досконалого. На мою думку, є люди з юридичною освітою і люди, які професійно надають юридичні послуги. Вважаю, що саме останніх слід називати адвокатами. Вони об’єднані в незалежну організацію, яка існує виключно на засадах самоуправління. Адвокати – певна каста, совість держави. Це люди, які визначають для себе високі етичні норми. Потрібні певні вимоги до умов здійснення юридичної практики, у тому числі і до її матеріально-технічного забезпечення. Не повинен адвокат знаходитись у вагончику біля суду. Ганебно, що оголошення про адвокатські послуги наклеєні вздовж автодоріг або намальовані на асфальті біля суду. Такого не має бути. Вважаю, що ці вимоги мають сприяти появі осіб, які професійно надають послуги, а не «вирішують питання». – Ми вже рік живемо в умовах фінансової кризи. Як змінилась адвокатська практика за цей час? – У нашому адвокатському об’єднанні обсяг бізнес-консультацій зменшився майже втричі і приблизно настільки ж збільшився обсяг кримінальних справ. Фактично здійснюється тотальний контроль, зокрема з боку податкових органів, податкової міліції, – ми працюємо переважно з цими проблемами. Дуже багато справ порушують за злочини, так чи інакше пов’язані з господарською діяльністю. Я вважаю це безглуздям: замість профілактики та усунення причин цих злочинів правоохоронці набирають собі бали. – Ви берете участь у телепрограмі «Судові справи: злочин і кара» як адвокат. Чи потрібні такі телепроекти? Від них більше користі чи шкоди? – Я вважаю, що такі телепроекти потрібні. По-перше, вони виконують освітню функцію. Це важливо, адже розв’язання спорів у суді – цивілізована практика. По-друге, вони виконують виховну функцію. Адже фабула справ – це не економічні чи бізнесові злочини, а такі, які виникають із людських стосунків. Люди повинні зрозуміти, що відповідальність за злочин невідворотна. А також знати: якщо ти несправедливо звинувачений, треба не «вирішувати питання», а професійно захищатись. На жаль, до цього часу, коли в українця виникає проблема, він не йде до адвоката, а намагається розібратися самотужки, за допомогою знайомих. – Доводиться чути нарікання, що ситуації, які розглядаються у програмі, надумані. Чи так це? – Нічого подібного. Це реальні справи, адаптовані до телепроекту. Кожна справа грунтується на реальних подіях, які відбувалися в Україні або іншій державі. До речі, іноді вирок, який був результатом судового розгляду, не відповідає вироку, який ми виносимо в передачі.   Розмову вела Лариса БАРДАЧЕНКО
«Правовий тиждень»