Відмова від обов’язкової частки в спадщин: практичні аспекти

Відмову від обов’язкової частки в спадщині необхідно розглядати в декількох площинах, оскільки саме право на обов’язкову частку має суто особистий характер. По-перше, право на обов’язкову частку у ст. 1241 Цивільного кодексу України зумовлене непрацездатністю, неповноліттям тощо, тобто особистісними ознаками конкретного суб’єкта. Тому відмова від права на спадкування обов’язкової частки не може бути адресною, тобто на користь іншої особи. По-друге, говорячи про право на обов’язкову частку, ми вважаємо, що заповіт діє і спадкоємці за ним приймають спадщину, а не відмовилися від неї, оскільки в останньому випадку право на обов’язкову частку трансформується в право на спадкування за законом, бо всі особи, перелічені в ст. 1241 ЦКУ, належать до першої черги спадкоємців за законом. По-третє, прийняття спадщини може бути формальним, коли спадкоємець подає заяву про прийняття спадщини (ст. 1269 ЦКУ), і фактичним, коли він в силу закону вважається таким, що прийняв спадщину (ст. 1268 ЦКУ). Це положення потребує тлумачення, адже звичайні спадкоємці за законом і за заповітом мають висловити своє ставлення протягом шести місяців, бо від прийняття ними спадщини або відмови від неї залежать права інших спадкоємців, зокрема наступних черг спадкоємців за законом (ч. 2 ст. 1258 ЦКУ) та підпризначених у заповіті спадкоємців (ст. 1244 ЦКУ). Обмеження права на відмову від спадщини Розглянемо цю ситуацію в контексті обмеження права спадкоємця на відмову від прийняття спадщини. Формально у ст. 1273 ЦКУ спадкоємці за правом на обов’язкову частку не позначені. Оскільки вони не входять до кола спадкоємців за заповітом і за законом, їхня відмова може бути подана в будь-який момент. Але будь-яке формальне розуміння закону може наштовхнутися в судовій справі на пастку. Так, у представника можуть запитати, на підставі чого спадкують спадкоємці за правом на обов’язкову частку, якщо вони не зазначені в заповіті і не належать до спадкоємців за законом? Відповідь на це запитання є лише одна: на підставі ст. 1241 ЦКУ, а це закон, і формально такі спадкоємці можуть належати до спадкоємців за законом, оскільки їхнє право на спадкування визначене саме законом і всупереч волі заповідача. Тому ці відносини необхідно розглядати глибше. Зокрема, якщо спадкоємець за правом на обов’язкову частку проживав окремо від спадкодавця, він має подавати заяву про прийняття спадщини, інакше вважатиметься таким, що пропустив строк для прийняття спадщини з усіма негативними наслідками (ст. 1272 ЦКУ). Таким чином він визначить свою волю щодо прийняття спадщини і підпаде під дію ч. 5 ст. 1269 ЦКУ, яка встановлює строк для відмови від спадщини. Згідно ж з ч. 3 ст. 1268 ЦКУ спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, не заявив про відмову від неї. Тобто спадкоємець за правом на обов’язкову частку міг проживати разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини і вважатиметься таким, що прийняв спадщину. Але він не висловив своєї волі щодо прийняття або відмови від спадщини, тому закон визнає його таким, що прийняв спадщину, і не більше. Застереження щодо того, що він протягом шести місяців не відмовився від прийняття спадщини, не можна сприймати як обмеження його права на відмову від спадщини, оскільки він не користувався таким правом і не висловлював своєї волі щодо її прийняття. Закон лише констатує відсутність такої заяви, щоб визнати за особою відповідне право на спадкування, і не більше. Тобто ця норма є позитивною для спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем. Це положення діє в Україні протягом значного часу, і іноді приходиться з’ясовувати, а коли ж помер спадкодавець, щоб встановити, на яких підставах будинок перейшов у власність до спадкоємця, адже спадщина в окремих регіонах не приймається і не оформляється в нотаріальному порядку десятки років. Як свідчить наша практика, рекорд належить спадщині, яка приймалася з 1972 р. і з приводу якої був договір дарування. Тому можна стверджувати, що навіть спадкоємці за законом та за заповітом, які спільно проживали із спадкодавцем, і малолітні та неповнолітні спадкоємці, які не подавали заяву про прийняття спадщини, право яких на спадкування зумовлюється ст. 1268 ЦКУ, не втрачають свого права на відмову від спадкування. Це закон вважає їх такими, що мають право на спадщину і прийняли її. Можливі варіанти За загальним правилом крім спадкоємця за правом на обов’язкову частку, який проживав разом із спадкодавцем, існують й інші спадкоємці. Тому розподіл спадщини неминучий. Але він може здійснюватися в нотаріальному чи судовому порядку, за якого спадкоємець буде змушений висловити свою волю щодо прийняття спадщини або відмови від неї. Так, був випадок, коли до спадкування закликали трьох спадкоємців за законом, але один з них відмовився, а один вів себе пасивно. Нотаріус викликав через одного з них останнього спадкоємця, який проживав разом із спадкодавцем, але той не з’явився. Нотаріус же посилався на те, що свідоцтво має видаватися всім спадкоємцям одночасно. Утім це правило суперечить здоровому глузду, адже кожен із спадкоємців має право діяти так, як не заборонено законом, а якщо інша особа вважає свої права порушеними, вона може звернутися до суду. Зобов’язувати ж усіх спадкоємців з’являтися до нотаріуса одночасно останній не має права, оскільки спадкоємці не мають відповідного обов’язку. Це питання ще постане в проблемній площині при оголошенні змісту секретного заповіту тощо. Можливий і загальний випадок, коли спадкоємець, який проживав разом із спадкодавцем, один успадковує все майно або за заповітом, або за законом, якщо характер майна не потребує його належного оформлення. Такий спадкоємець може не оформляти своїх прав доти, доки в нього не виникнуть проблеми з відчуженням спадкового майна чи із сусідами по земельній ділянці або до належного оформлення прав його не спровокує справа про визнання спадщини відумерлою тощо. Тому ця ситуація може розглядатися фахівцями як поверхнево, так і ґрунтовно. Але неможливо робити висновки лише на тій підставі, що у ст. 1273 ЦКУ спадкоємці за правом на обов’язкову частку не згадуються як спеціальний вид спадкоємців. У юридичній літературі також немає спеціального терміну, яким вони мають позначатися. Так, їх пропонують називати «обов’язковими спадкоємцями», хоча цей термін некоректний, оскільки особи, зазначені у ст. 1241 ЦКУ, не обов’язково спадкують таку частку, а лише мають право на це. Закон один – тлумачень безліч Єдиної офіційної методики вирішення справ, що стосуються права на обов’язкову частку, немає ні в теорії, ні на законодавчому рівні, ні на практиці, хоча закон один і має застосовуватися однозначно. Отже, різні погляди фахівців на одну й ту саму ситуацію – це недолік законодавства, який має бути усунений не за допомогою рекомендацій високопосадовців, а шляхом уточнення законодавчих актів. Для цього різні погляди вчених і практиків мають стати предметом публічних дискусій, щоб законодавець вибрав правильну та обґрунтовану гіпотезу для уточнення вимог законодавства. Не можна ставити практику на перше місце, оскільки вона не має відрізнятися від теорії: вони обидві ґрунтуються на вимогах законодавства. Водночас теорія має свої методи дослідження, зобов’язує вченого ґрунтовно вивчити дискусійне питання, перш ніж висловити свої міркування. А дискусійні питання не мають вирішуватися на рівні Мін’юсту, який може лише рекомендувати нотаріусам своє бачення ситуації. Так само і Верховний Суд України не має диктувати суддям, як вирішувати справи певної категорії. Нотаріус, як і суддя, повинен керуватися насамперед законом.