Постанова від 10.11.2009 р. № 16/4/4358

Вчиняючи правочин, який суперечить умовам договору застави майнових прав, особа створила передумови для звернення стягнення на весь предмет застави, що зачіпає корпоративні права інших учасників товариства та в подальшому може негативно вплинути на їхні корпоративні відносини ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
Постанова від 10.11.2009 р. № 16/4/4358  Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Особи 1 та Особи 2 на постанову Вищого господарського суду України від 25.08.2009 р. у справі № 16/4/4358 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія-97» (далі – ТОВ «Мрія-97»), Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6 до Особи 1, Особи 2 про визнання недійсним договору дарування, встановила таке. Обставини справи У червні 2007 р. ТОВ «Мрія-97», а також частина учасників даного товариства: Особа 3, Особа 4, Особа 5 та Особа 6 – звернулися до Господарського суду Хмельницької області з вказаним позовом, посилаючись на те, що 3 квітня 2006 р. між акціонерним банком «Факторіал-Банк» та ТОВ «Мрія-97» і його учасниками було укладено договір застави майнових прав, за умовами якого останні в рахунок забезпечення кредитних зобов’язань ТОВ «Мрія-97» за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії № 022-г/00-06 від 03.04.2006 р. передали в заставу належні їм майнові права на статутний фонд товариства. Відповідно до пп. 2.2.1 та 2.2.2 вказаного договору заставодавці взяли на себе обов’язок до моменту повного виконання зобов’язань за основним (кредитним) договором не вчиняти будь-яких дій щодо припинення заставленого права чи зменшення вартості предмета застави, а також не здійснювати уступку права вимоги на предмет застави третім особам та не відзивати повну суму або частину предмета застави без згоди заставодержателя. Проте 25 травня 2006 р. один із учасників ТОВ «Мрія-97» – Особа 2 – в порушення взятих на себе зобов’язань за вказаним договором застави без згоди заставодержателя здійснив відчуження частини належної йому частки в статутному капіталі вказаного товариства на користь Особи 1 шляхом дарування. Оскільки відчуження Особою 2 своєї частки у статутному капіталі ТОВ «Мрія-97» за договором дарування від 25.05.2006 р. суперечить вимогам ч. 2 ст. 586 Цивільного кодексу та положенням договору застави, що, своєю чергою, створює заставодержателю передумови для звернення стягнення на весь предмет застави, яке, безумовно, впливає на корпоративні права інших учасників товариства та призведе до зміни корпоративних відносин, позивачі просили суд про задоволення своїх вимог. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Хмельницької області від 06.10.2008 р. в позові відмовлено. Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 13.01.2009 р. вказане рішення суду першої інстанції скасоване та прийняте нове рішення, яким позов Особи 3, Особи 4, Особи 5 та Особи 6 задоволено. У позові ТОВ «Мрія-97» відмовлено. Постановою ВГСУ від 25.08.2009 р. постанову апеляційного господарського суду залишено без змін. Ухвалою колегії суддів ВСУ від 22.10.2009 р. за касаційною скаргою Особи 1 та Особи 2 порушене провадження з перегляду і касаційному порядку зазначеної постанови ВГСУ. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскаржуваної постанови з підстав різного застосування ВГСУ одного й того ж положення закону в аналогічних справах. Суд встановив Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, ВГСУ виходив із того, що зміст оспорюваного договору дарування суперечить приписам ч. 2 ст. 586 ЦКУ, ч. 2 ст. 17 Закону України «Про заставу», ст. 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», оскільки дана угода була укладена за відсутності на це згоди заставодержателя, яка є обов’язковою. Крім того, даний правочин порушує права інших заставодавців, оскільки за таких умов у силу пп. 2.3.1, 4.1, 4.4 договору застави майнових прав від 03.04.2006 р. заставодержатель набуває право звернення стягнення як на частку, так і на всі права, що складають предмет застави. З цим слід погодитися, виходячи з наступного. Під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 3 квітня 2006 р. між АБ «Факторіал-Банк» та ТОВ «Мрія-97» і учасниками цього товариства, до складу яких на той час входили Особа 2, Особа 3, Особа 4, Особа 5, Особа 6, було укладено договір застави майнових прав, за яким учасники на забезпечення належного виконання зобов’язань, покладених на ТОВ «Мрія-97» згідно з умовами договору про надання невідновлювальної кредитної лінії № 022-г/00-06 від 03.04.2006 р., передали в заставу банку належні їм майнові права на статутний фонд даного підприємства. Відповідно до пп. 2.2.1 та 2.2.2 вказаного договору застави заставодавці (учасники товариства) взяли на себе обов’язок до моменту повного виконання зобов’язань за основним (кредитним) договором не вчиняти будь-яких дій щодо припинення заставленого права чи зменшення вартості предмета застави, а також не здійснювати уступку права вимоги на предмет застави третім особам та не відзивати повну суму або частину предмета застави без згоди заставодержателя. Судами також встановлено, що за договором дарування від 25.05.2006 р. Особа 2 в порушення умов договору застави майнових прав від 03.04.2006 р. за відсутності згоди заставодержателя, яка є обов’язковою, передала у власність Особі 1 частину належної їй частки у статутному фонді ТОВ «Мрія-97». Отже, Житомирський апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про те, що Особа 2, вчиняючи правочин, який суперечить умовам договору застави майнових прав від 03.04.2006 р., створила передумови для звернення стягнення на весь предмет застави, що, безумовно, зачіпає корпоративні права інших учасників ТОВ «Мрія-97» та в подальшому може негативно вплинути на їхні корпоративні відносини. За таких обставин ВГСУ мотивовано виходив із того, що прийнята в даній справі постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на обставинах справи та відповідає вимогам закону. Відповідно до п. 1 ст. 111¹⁸ Господарського процесуального кодексу України ВСУ за результатами розгляду касаційної скарги на постанову ВГСУ має право залишити постанову без змін, а скаргу – без задоволення. Доводи касаційної скарги не спростовують висновки ВГСУ. Виходячи з наведеного, Судова палата не вбачає підстав для скасування чи зміни оскаржуваної постанови. Суд постановив Керуючись ст. 111¹⁷–111²⁰ ГПКУ, Судова палата у господарських справах ВСУ постановила: касаційну скаргу Особи 1 та Особи 2 залишити без задоволення, а постанову ВГСУ від 25.08.2009 р. – без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Коментар фахівця Партнер ЮК «Правовий альянс» Ірина Пустовітенко – Постанова лаконічна і зрозуміла: дії одного із заставодавців щодо відчуження своєї частки у статутному фонді товариства, яку передано в заставу, суперечать приписам ч. 2 ст. 586 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 17 Закону «Про заставу», ст. 9 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», оскільки ця угода була укладена за відсутності згоди на це заставодержателя, яка є обов’язковою. Крім того, такі дії ставлять під загрозу права інших заставодавців, адже за таких умов у силу договору застави майнових прав заставодержатель набуває право звернення стягнення як на частку, так і на всі права, що складають предмет застави. Тобто маємо невідповідність правочину актам цивільного законодавства, які регулюють спірні правовідносини. Отже, позов фізичних осіб є обґрунтованим. Але поки розмірковуєш над питанням, чи не повинен був перший відповідач, який обдарував іншого, спочатку отримати згоду на це інших учасників товариства, на очі потрапляє фраза з постанови Суду: «Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Хмельницької області від 06.10.2008 р. в позові відмовлено». Що ж змусило суд першої інстанції відмовити в позові у спорі з такою простою фабулою? Я знайшла рішення першої інстанції. Воно виявилося дуже цікавим. Як підставу для заявлення вимог позивачі зазначили, по-перше, те, що згідно зі статутом товариства його учасник може за згодою інших учасників поступитися своїм паєм (частиною паю) одному або декільком учасникам, а за домовленістю учасників пай учасника може бути наданий третій особі. Учасники користуються переважним правом придбання паю (частини паю) учасника, що ним поступається, пропорційно до їхніх паїв у статутному фонді. Проте відповідачі доводили, що розмір паїв ТОВ визначений в установчому договорі, а не у статуті, а установчий договір відповідно до Цивільного кодексу України не є установчим документом. Крім того, зміни до статуту після набрання чинності ЦКУ (тобто із 2004 р.) не вносилися, а тому ці норми застосовувати не можна. Більше того, приписи ст. 53 Закону «Про господарські товариства» та ст. 147 ЦКУ про переважне право набуття частки у статутному капіталі учасниками товариства не стосуються договору дарування. По-друге, позивачі звертали увагу на те, що спірна угода містить ознаки вдаваної, такої, що прикриває угоду купівлі-продажу, про що свідчить хоча б те, що шестеро (!) співучасників товариства в один день подарували свої частки у статутному фонді ТОВ сторонній особі, яка не є навіть родичем жодного з них. По-третє, позивачі вказували на порушення під час укладення договору приписів чинного законодавства щодо заборони відчуження предмета застави без згоди заставодержателя. Своєю чергою, суд першої інстанції посилався на те, що попередня постанова Вищого господарського суду України у цій справі, яка направила матеріали на новий розгляд, встановила відсутність у решти учасників товариства переважного права на придбання частки ТОВ. Зокрема, у цій постанові зазначено, що на момент укладення спірного договору дарування статут ТОВ «Мрія-97» діяв у редакції, яка не містила обмежень щодо дарування учасником своєї частки у статутному фонді. Крім того, у постанові зазначено, що переважне право на придбання частки учасниками ТОВ стосується лише випадків набуття права власності за договорами купівлі-продажу. Суд посилався і на те, що відповідно до ч. 1 ст. 111¹² Господарського процесуального кодексу України вказівки, що їх містить постанова касаційної інстанції, є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи. І на виконання цих приписів дуже докладно розписує зазначені положення. На думку суду, поняття «дарування частки» не може відноситися ні до поняття «поступається часткою», ні до поняття «відчужує частку». Щодо порушення укладенням договору дарування умов договору застави суд дійшов ще цікавішого висновку: «Згідно з п. 2.2.1 договору застави від 03.04.2006 р. встановлено, що без згоди заставодержателя заставодавці до повного виконання зобов’язань за основним договором зобов’язані не вчиняти будь-яких дій щодо припинення заставленого права чи зменшення вартості предмета застави. Укладення спірного договору дарування не припиняє заставленого права та не зменшує вартість заставленого майна, а саме частки у статутному фонді ТОВ «Мрія-97». Як бачимо, в коментованій постанові Верховного Суду України взагалі не оцінюються спірні моменти, на яких зробив акцент суд першої інстанції (щодо переважного права придбання частки у статутному фонді товариства його учасниками) і які відповідачі мусували, щоб відвернути увагу.