Захист прав дітей при відчуженні житла: два питання

Органи опіки і піклування не поспішають давати дозволи на відчуження житла батьками, діти яких ним не користуються. Нотаріуси ж посвідчують правочини щодо відчуження такого житла навіть за відсутності дозволу. Безконтрольна реалізація батьками майна свідчить про відсутність у чинному законодавстві України належного механізму охорони та захисту майнових прав дитини, що може призвести до зниження її життєвого рівня. Найважливішими правами дитини є її майнові права взагалі та право власності на певне майно зокрема. Водночас слід зазначити, що майнові права дитини завжди були наріжним каменем правозастосовної практики. Здавалося б, для чого захищати дітей від їхній батьків? Утім, не можна забувати про неблагополучні сім’ї. Незважаючи на законодавчо встановлений обов’язок батьків дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах, деякі батьки по-різному розуміють свій обов’язок. Чимало дітей, які потрапляють до притулків, залишилося без житла саме через зловживання батьківськими й опікунськими правами і неналежне виконання службових обов’язків посадовими особами органів опіки та піклування. Як захищають права дітей в Україні Згідно з п. 1 ст. 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20.11.1989 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 27 Конвенції «Про права дитини» дає кожній дитині право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Основний документ, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, – Закон «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р., норми якого узгоджуються з положеннями Конвенції «Про права дитини». Згідно з чч. 1, 2 ст. 1 Закону «Про охорону дитинства» дитина – особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повноліття раніше. Дитинство – період розвитку людини до досягнення повноліття. У чч. 1–3 ст. 17 Закону «Про охорону дитинства» сказано, що кожна дитина, у тому числі й усиновлена, має право на одержання в установленому законом порядку у спадщину майна і грошових коштів батьків чи одного з них у разі їхньої смерті або визнання їх за рішенням суду померлими незалежно від місця проживання. Дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, не втрачає права на успадкування їхнього майна. У разі визнання батьків або одного з них за рішенням суду безвісно відсутніми дитина має право на утримання за рахунок їхніх коштів і майна. Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування:

• укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації;
• відмовлятися від належних дитині майнових прав;
• здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла;
• зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

Ще за життя батьків дитина має певні права на майно своїх батьків, незалежно від того, користується вона ним чи ні. Водночас дещо інші умови передбачені п. 2 ст. 177 Сімейного кодексу України та ч. 3 ст. 40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. Зокрема, у цих нормативно-правових актах зазначено, що батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:

• укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
• видавати письмові зобов’язання від імені дитини;
• відмовлятися від майнових прав дитини.

Так, у роз’ясненнях Мін’юсту (лист від 25.07.2006 р. № 19-50-556) передбачено, що згода органів опіки і піклування необхідна, лише якщо дитина є власником (співвласником) або має право на користування житловим приміщенням, що відчужується. Отже, як бачимо, чинне законодавство України дещо по-різному регулює питання захисту прав дітей. Так, якщо Конвенція «Про права дитини» і Закон України «Про охорону дитинства» захищають права дітей на майно незалежно від факту користування ним (у тому числі майном батьків), то СКУ та підзаконні нормативно-правові акти гарантують захист лише майна, на яке дитина має права. Проте роз’яснення Мін’юсту не є нормативно-правовим актом і при вирішення спору щодо законності укладення батьками договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, суд не зобов’язаний брати цей документ до уваги. Крім того, ч. 2 ст. 176 СКУ передбачає, що права батьків і дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом. У ст. 150 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК) зазначено: «Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їхніх сімей». У ч. 4 ст. 156 ЖК сказано: «Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням». Згідно з положеннями цієї ж статті «до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу». А ч. 2 ст. 64 ЖК встановлює, що «до членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їхні діти і батьки». Тобто якщо дитина фактично не проживає разом із батьками, вона все одно має право користуватися (майнове право) житловим приміщенням, яке перебуває у власності батьків. Наприклад, після смерті батьків житлове приміщення успадковується дитиною, навіть якщо вона не є співвласником або не проживала в ньому. Водночас дитина фактично може проживати у приміщенні до досягнення нею повноліття, однак її місце проживання може не бути офіційно зареєстроване в цьому помешканні. Що робити нотаріусам Посвідчуючи договори купівлі-продажу житла без дозволу органу опіки та піклування, нотаріуси ходять по мінному полю, яке одного чудового дня може детонувати. Адже п. 1 ст. 224 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦКУ), є нікчемним. Крім того, п. 5 ст. 216 ЦКУ встановлює, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою. Тобто в будь-який момент прокурор може оскаржити такий правочин. Виходить, що органи опіки та піклування мають давати дозволи на відчуження батьками, у яких є діти, житлового приміщення, навіть якщо дитина не є власником (співвласником) такого приміщення або не користується ним. Своєю чергою, нотаріуси повинні вимагати у батьків такі дозволи під час укладання договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації. На письмове звернення до одного з органів опіки та піклування нам відповіли, що питання про надання таких дозволів не належить до компетенції органу опіки та піклування. Тоді виникає запитання: до чиєї компетенції воно належить? Одним із завдань органу опіки та піклування, зазначених у п. 1.7 Правил опіки та піклування, затверджених спільним наказом Держкомсім’ямолодь України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства праці України від 26.05.1999 р., є вжиття заходів для захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням). У п. 6.1 цих Правил зазначено, що органи опіки та піклування вирішують питання про збереження за неповнолітніми житла, а також про забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла. Отже, можна дійти висновку, що органи опіки та піклування зобов’язані видавати дозволи на відчуження батьками, у яких є діти, житлового приміщення, навіть якщо діти не є власниками (співвласниками) такого приміщення та/або не користуються ним. До речі, слід розрізняти поняття «орган опіки та піклування» і «опікунська рада». Вони не тотожні, але трапляється так, що інколи згоду на відчуження нерухомого майна дає саме опікунська рада. Пункт 1.6 Правил опіки та піклування визначає, що опікунські ради, до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості, створюються при органах опіки та піклування для допомоги в їхній роботі та мають дорадчі функції. При цьому ст. 177 СКУ та ч. 3 ст. 17 Закону «Про охорону дитинства» вимагають, щоб батьки отримували згоду на вчинення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, саме від органів опіки та піклування. З огляду на зазначене опікунська рада не має права вирішувати такі питання. Дозвіл має надаватись у вигляді розпорядження місцевої державної адміністрації за місцем розташування майна, що відчужується. Щоб вирішити проблему надання таких дозволів, необхідно звернутися до Конституційного Суду України для тлумачення норм ст. 17 Закону «Про охорону дитинства» та ст. 177 СКУ щодо необхідності отримання батьками дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, у якщо дитина не є власником (співвласником) або не користується житлом, яке відчужується. До цього часу за наявності будь-якої правової колізії, неповноти, нечіткості або суперечності законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд відповідно до вимог ст. 8 Цивільного процесуального кодексу та ст. 3, 27 Конвенції «Про права дитини» віддаватиме перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Таким чином, при укладенні правочинів щодо відчуження житла рекомендуємо приділяти особливу увагу дотриманню прав дітей. Слід наполягати на отриманні дозволу органу опіки та піклування, навіть якщо дитина не є власником (співвласником) приміщення або не користується ним. Скоріше за все, особі відмовлять у видачі такого дозволу. Але сам факт звернення за захистом прав дитини стане додатковою гарантією правомірності укладення такого правочину.