«Прооперований» третейський суд: думки знавців

Вітчизняна законотворчість далека від системності – це факт. Інший факт – схильність українського парламенту до «творення чудес». Різко змінити правила гри в певному правовому полі, а то й зненацька дописати цілий розділ у кодифікованому акті – такий хід народних обранців сприймається вже майже буденно. Так, на початку лютого Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оскарження рішення третейського суду та видачі виконавчих листів за рішенням третейських судів» та Закон «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» (щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам)». Щоб зрозуміти суть й важливість вказаних змін та довести їх до нашого читача, «ПТ» звернувся до вітчизняних гуру третейського судочинства, з питаннями: «Як ви оцінюєте ці законодавчі зміни? Який вплив вони матимуть на третейське судочинство?» Тетяна Захарченко, голова Постійно діючого третейського суду при Торгово-промисловій палаті України: – Незважаючи на те що окремі положення нещодавно прийнятого Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оскарження рішення третейського суду та видачі виконавчих листів за рішенням третейських судів» є суперечливими та неоднозначними, я з великим задоволенням сприйняла прийняття цього Закону Верховною Радою, оскільки він усуває значну частину прогалин у процесуальному законодавстві України. Адже, хоча Закон України «Про третейські суди» був прийнятий ще у 2004 р., до цього часу процесуальні норми, що регулюють порядок оскарження рішення третейського суду та процедуру видачі виконавчого документа на рішення третейського суду, були відсутні. Причому якщо в господарському процесі ці питання були врегульовані хоча б на рівні Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 11 квітня 2005 р. №04-5/639, то у цивільному процесі будь-які натяки на порядок розгляду цих клопотань взагалі були відсутні. У зв’язку з цим судова практика з цього питання фактично формувалась стихійно. Законом «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» (щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам)» з підсудності третейським судам виключили справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відповідно до п. 22 ст. 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» споживачами є фізичні особи, які придбавають, замовляють, використовують або мають намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника. Як відомо, третейські суди не належать до органів судової системи. Третейський розгляд є альтернативним способом вирішення спору, правовою основою якого є угода сторін. Виходячи з цього, сторони можуть передати на розгляд третейського суду лише ті спори, які стосуються виключно їхніх прав та обов’язків, не зачіпають інтересів держави або третіх сторін. За загальним правилом, на третейський розгляд не можуть передаватися спори, які мають «публічний» елемент, стосуються прав та обов’язків невизначеного кола осіб або є об’єктом реалізації державної політики. Спори щодо захисту прав споживачів є об’єктом реалізації державної політики в сфері захисту прав споживачів, основи якої та механізм реалізації встановлені в ЗУ «Про захист прав споживачів». Держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб (ст. 5 Закону «Про захист прав споживачів»). З цією метою захист прав споживачів покладений на уповноважені органи державної влади та на суд (ст. 4, 5, 22 Закону), тобто судові органи держави. Більш того, Закон звільняє споживачів від сплати держаного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав (ч. 3 ст. 22 Закону). Тому прийняття Закону України «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» (щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам)» є цілком логічним продовженням основ реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів, визначеної ЗУ «Про захист прав споживачів». Окремо слід зазначити, що зазначене обмеження компетенції третейських судів не виключає можливості передачі на розгляд до третейського суду інших категорій спорів за участю споживачів. Зокрема, встановлене обмеження компетенції третейських судів не стосується позовів банків до фізичних осіб – боржників про стягнення заборгованості за кредитними договорами тощо. Лише справи, порушені за позовами споживачів, предметом яких є захист порушеного права споживача, не можуть передаватися на розгляд третейських судів. Як відомо, підставою прийняття ЗУ «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» (щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам)», стало розповсюдження практики нав’язування споживачам третейських угод під загрозою ненадання послуг. Така практика підриває основу основ третейського розгляду – добровільність. І, як результат, породжує недовіру до третейських судів у суспільстві в цілому. Третейський розгляд як альтернативний спосіб вирішення спорів притаманний розвиненому громадянському суспільству, в основі якого лежить передусім довіра суспільства і держави, свобода вибору та висока правова культура. Анатолій ЖУКОВ, Голова постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків Даними законодавчими нововведеннями внесені зміни до Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів України в частині встановлення порядку розгляду державними судами заяв про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів і скарг на їх рішення. Раніше державні суди при розгляді скарг на рішення третейського суду і заяв про видачу виконавчих документів на примусове виконання його рішень керувалися нормами Закону «Про третейські суди» та загальними правилами розгляду заяв і скарг у судах. З погляду створеної в Україні системи кодифікації правових норм така ситуація була ненормальною, тому що процесуальні норми, що встановлюють порядок розгляду державними судами різних заяв і скарг, мають викладатися у відповідних процесуальних кодексах. Законопроект містить перелік підстав, за яких державний суд може відмовити у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду, і підстав для задоволення скарги на рішення третейського суду. Більшість із цих підстав повторюють норми ст. 51, 56 Закону «Про третейські суди». Новацією законопроекту є встановлення плати за розгляд заяв про видачу виконавчого документа і скарг на рішення третейських судів. Однак конкретний розмір цієї плати законопроектами не визначено. У Прикінцевих положеннях цих законопроектів передбачено, що Кабінет міністрів України в місячний термін з дня набрання чинності цими документами повинен подати відповідні пропозиції до ВРУ щодо внесення змін до Декрету Кабінету міністрів України «Про держмито». Таким чином, до внесення відповідних змін до Декрету заяви про видачу виконавчого документа і скарги на рішення третейських судів державні суди мають розглядати, як і раніше, без оплати держмита. Також із компетенції третейських судів виключені спори про захист прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Прийняття цього законопроекту відображає негативну тенденцію обмеження компетенції третейських судів, що намітилася за останні два роки. Фактично законопроект виключає для споживачів можливість вибору державного або недержавного суду, у якому громадянин міг би розглянути свій позов. З набранням чинності цим Законом зникне можливість розглянути свій позов за прискореною процедурою у третейському суді. Можливо, прийняття цього документа викликане скаргами споживачів, які не задоволені окремими рішеннями третейських судів. Однак статистика свідчить, що скасованих рішень третейських судів у процентному відношенні до загальної кількості рішень, прийнятих цими судами, значно менше, ніж скасованих рішень державних судів. У зв'язку з прийняттям цього Закону актуальним є питання, як розмежувати спори про захист прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), від суперечок, пов'язаних з виконанням кредитних договорів, укладених банком з фізичною особою. Відповідь на це запитання можна знайти в «Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 рр.)», підготовленому Верховним Судом України. Як сказано в «Узагальненні, «застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування».