З бурхливим розвитком суспільних відносин та поступовим встановленням в Україні громадянського суспільства суб’єкти правовідносин вступають у взаємодію з метою задоволення власних інтересів та/або отримання соціального блага. У деяких випадках такі відносини не дають очікуваного результату та закінчуються конфліктними ситуаціями, які вимагають від сторін конфлікту, а в окремих випадках і від третіх осіб, оперативного реагування. Саме такі конфліктні ситуації дають нам логічне обґрунтування для пошуку альтернативних способів їх розв’язання.

У юридичній практиці традиційно виокремлюють такі способи розв’язання юридичних конфліктів (спорів): проведення переговорів між сторонами конфлікту, юрисдикційний розгляд конфліктів (судовий, арбітражний – постійно діючими третейськими судами та/або судами, створеними ad-hoc), а також розгляд конфліктів (спорів) органом, спеціально уповноваженим на це законом. Крім традиційних способів розв’язання конфліктів, все більше уваги приділяють альтернативному способу – медіації.

Медіація (від лат. mediare – «посередництво») – діяльність професійних посередників, які спрямовують учасників юридичного спору до компромісу і врегулювання спору самостійно самими учасниками. Головним завдання медіатора в цьому процесі, на відміну від судового, є не вирішення спору по суті та встановлення правоти тієї чи іншої сторони, а нейтральність у конфлікті та надання сторонам, що вступили в медіаційний процес, змоги досягти компромісного рішення, використовуючи при цьому професійні навички, знання та досвід медіатора. Медіаційна процедура має такі основні переваги:

• економія часу та фінансових витрат;
• конфіденційність;
• можливість зберегти ділові стосунки з іншою стороною конфлікту;
• відсутність формалізованого процесу;
• відсутність репресивного впливу або будь-якого іншого втручання державних органів у процес медіації.

Незважаючи на те що медіація в Україні є порівняно новим явищем, деякі позитивні зміни відбуваються й у правовому полі держави. Зокрема, в Указі Президента України «Про концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10.05.2006 р. № 361/2006, де серед інших положень передбачено необхідність розвитку альтернативних (позасудових) способів врегулювання спорів, а також створення умов для стимулювання дешевших і менш формалізованих способів їх врегулювання, необхідність інформування громадськості про переваги таких способів захисту прав порівняно із судовим механізмом, також зазначено, що звернення до суду бажано використовувати як винятковий спосіб врегулювання юридичного спору.

Указом Президента України «Про Концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні» від 24.05.2011 р. № 597/2011, зокрема, впроваджується новий інститут для кримінального права України – інститут відновного правосуддя (відносно неповнолітніх). У цьому акті також звертається увага на необхідність сприяння розвитку програм відновного правосуддя щодо неповнолітніх, які вчинили правопорушення, шляхом упровадження процедури медіації як ефективного засобу добровільного примирення потерпілого та правопорушника.

У Законі України «Про безоплатну правову допомогу» також згадується про процедуру медіації. Зокрема, ст. 7 цього Закону передбачає, що одним із видів послуг з надання первинної безоплатної правової допомоги в Україні є надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Проте згадані документи не дають чіткого уявлення про процедуру медіації, її способи, методи, завдання та принципи, не визначають правового статусу сторін конфлікту та самого медіатора, не вказують на правові наслідки проведення такої процедури тощо.

Значний досвід застосування медіації як ефективного способу вирішення конфлікту мають багато країн світу, у яких вона є однією з найпопулярніших форм врегулювання конфліктів. Медіація набула значного розвитку в країнах Європи, Австралії, США та активно розвивається у країнах пострадянського простору. Зокрема, у 2010 р. в Російській Федерації було прийнято Закон «Про альтернативну процедуру вирішення спорів за участю посередника (процедуру медіації)». Крім того, на рівні міждержавних актів європейського співтовариства прийнято Директиву 2008/52/ЄС Європейського парламенту та ради «Про деякі аспекти медіації у цивільних та господарських правовідносинах», якою визначені головні цілі імплементації в національне законодавство країн – членів Європейського Союзу процедури медіації. Серед інших положень передбачено, що медіація може забезпечити економічно ефективне та швидке позасудове вирішення спорів у цивільних та господарських справах на основі процесів, що враховують потреби сторін. Існує велика ймовірність того, що домовленостей, досягнутих у процесі медіації, дотримуватимуться добровільно, а між сторонами збережуться дружні та стабільні стосунки. 

Законодавчий орган України робив спроби прийняти нормативно-правові акти в цій сфері. Одним із них був проект Закону «Про медіацію» від 17.12.2010 р. № 7481/П (суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України О. І. Тищенко). Однак зазначений законопроект, через те що він не був схвалений комітетом Верховної Ради України з питань правосуддя, був знятий із розгляду за ініціативою самого ж автора.

У квітні ц.р. у ВРУ було зареєстровано законопроект «Про медіацію» від 19.04.2012 р. №10301-1 (суб’єкти законодавчої ініціативи – народні депутати України С.В. Ківалов та В.А. Бондик). Розглянемо цей документ уважніше. Внесеним законопроектом:
визначено правовий статус медіатора, умови та порядок його набуття та припинення;

• передбачається створення спеціально уповноваженого органу – Національної ради медіації, основними завданнями якої будуть розроблення програм підготовки медіаторів в Україні, їх атестації та ведення Національного реєстру уповноважених медіаторів. Зауважимо, що сьогодні прототипом цього органу (з врегулювання колективних спорів) виступає Національна служба посередництва та примирення;
• визначено коло прав та обов’язків медіатора і сторін конфлікту;
• визначено порядок та підстави проведення процедури, а також відповідальність сторін медіації за невиконання медіаційної угоди тощо.

Згідно з положеннями законопроекту «Про медіацію» медіація поширюватиметься на цивільні, господарські, адміністративні, трудові, сімейні спори, а також на кримінальні справи у випадках, передбачених чинним законодавством. Зауважимо, що відповідно до Директиви 2008/52/ЄС Європейського парламенту та ради «Про деякі аспекти медіації у цивільних та господарських правовідносинах» процедура медіації не може застосовуватись до трудових та сімейних спорів (п. 10 Директиви).

Медіація проводитиметься за взаємною згодою сторін на підставі принципів добровільної участі, рівності та активності сторін медіації, незалежності та толерантності медіатора, конфіденційності інформації про медіацію. Проте ст. 35 законопроекту «Про медіацію» передбачено, що в разі відкриття судом першої інстанції провадження у справі про розірвання шлюбу медіація є обов'язковою, крім випадків, коли один із подружжя вчинив відносно іншого з подружжя чи дитини кримінальне правопорушення. Це положення нівелює згаданий принцип добровільності та може спричинити негативні наслідки для сторін медіації.

Створення такого органу, як Національна рада медіації, є позитивним нововведенням. Однак не можна наділяти цей орган широким колом прав, адже, враховуючи практику державотворення та організації діяльності публічної влади в Україні, можна відзначити ризик зловживання правом із боку посадових осіб цього органу, посилення бюрократичних зв’язків та корупції тощо. Тому необхідно детальніше прописати умови та порядок набуття статусу уповноваженого медіатора.

Проблемним залишається питання про відповідальність медіатора. Так, відповідно до ст. 18 законопроекту «Про медіацію» медіатор несе відповідальність за порушення вимог законодавства про медіацію у визначеному законом порядку. На наш погляд, доречно було б прописати в цьому законопроекті види та обсяг відповідальності медіатора, оскільки в Перехідних положеннях цього документа автори не передбачають внесення до чинних законодавчих актів змін та/або доповнень щодо відповідальності медіатора. Крім того, відсутність у спеціальному законодавчому акті норми про відповідальність у майбутньому може створити проблеми в правозастосовній практиці. Мається на увазі конкуренція загального та спеціального законодавства. Слабкою і такою, що потребує доопрацювання, на наш погляд, є норма, якою передбачається право сторони звернутися до суду в разі невиконання іншою стороною взятих на себе зобов’язань, що передбачені медіаційною угодою. Зазначена стаття також може створити підґрунтя для зловживання процесуальним правом з боку недобросовісної сторони та необґрунтованого затягування виконання медіаційної угоди.

Впровадження інституту медіації в суспільне життя, безумовно, є значним кроком уперед на шляху розвитку та становлення громадянського суспільства в Україні, збільшення ролі позасудових способів врегулювання конфліктів. Але імплементація цього інституту має бути поступовою, осмисленою та виваженою і передбачати залучення до обговорення проблеми широкого кола фахівців. Також хотілося б сподіватися, що спроби впровадження медіації будуть підкріплені громадською свідомістю та політичною волею законодавця.

Ігор ЯКОВЕЦЬ
юрист ЮФ «Глобал адвокат»
корпорації «Глобал консалтинг»