|
Верховний Суд України. Постанова від 15 березня 2015 р. Справа № 6-16цс15. Справа про особливості встановлення збільшеного строку позовної давності.
За позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») до Особа 1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою Особа 1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) від 17 вересня 2014 р. Головуючий на засіданні – суддя ВСУ Анатолій Ярема.
Обставини справи
У жовтні 2013 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 14 вересня 2006 р. між банком і Особа 1 укладено договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 2 389 грн. 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці.
У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором станом на 14 жовтня 2013 р. в нього перед банком утворилась заборгованість у розмірі 31 223 грн. 08 коп., що складається з: 2 389 грн. 40 коп. заборгованості за кредитом, 10 062 грн. 68 коп. заборгованості за процентами, 16 808 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, 500 грн. штрафу (фіксована частина), 1 463 грн. штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути на його користь із відповідача, а також 312 грн. 23 коп. судового збору.
Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 28 листопада 2013 р. позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено.
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 січня 2014 р. вказане рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення пені, штрафу змінено: стягнуто з Особа 1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» пеню в розмірі 4 290 грн. 86 коп., штраф (5 % від суми заборгованості) у розмірі 862 грн. 16 коп., судовий збір у розмірі 181 грн. 05 коп.; в іншій частині рішення районного суду залишено без змін.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 17 вересня 2014 р. зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
У заяві про перегляд Особа 1 порушує питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 17 вересня 2014 р. й прийняття нового судового рішення з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме ч. 1 ст. 259 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення Особа 1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 13 листопада 2013 р. (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 р. (№ 6-40942св13) у справах за позовами ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Так, у справі № 6-38753св13 суд касаційної інстанції залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову без змін виходячи з того, що хоча в заяві позичальника (відповідач у справі) на отримання кредиту зазначено, що він ознайомлений і згодний із Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років, однак указані Умови не містять підпису відповідача. Будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме із цими Умовами ознайомлений відповідач, підписуючи заяву позичальника, у матеріалах справи немає, тому застосуванню підлягає положення ст. 257 ЦК України, якою встановлено загальну позовну давність тривалістю в три роки. Так, у ПАТ КБ «ПриватБанк» виникло право вимагати повернення кредиту 20 червня 2008 р. проте банк звернувся до суду з позовом про захист свого порушеного права лише у квітні 2013 р., тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.
Скасовуючи рішення апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до цього суду, суд касаційної інстанції у справі № 6-40942св13, крім іншого, зазначив, що в кредитному договорі, який оформлений заявкою, указано, що позичальник (відповідач у справі) ознайомився та згоден з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») («Стандарт»), в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років. Однак такі Умови не містять підпису позичальника (відповідача у справі), а в матеріалах справи немає будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, і вони діяли в момент підписання заяви.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій і виходив із того, що в заяві позичальника на отримання кредиту від 14 вересня 2006 р., яка завізована підписом відповідача, зазначено, що він ознайомлений і згодний з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, а також погодився з тим, що заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ним і банком кредитний договір. Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») («Стандарт») позовна давність до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлена сторонами тривалістю в п’ять років, що відповідає положенню ч. 1 ст. 259 ЦК України. Посилання відповідача на те, що при підписанні заяви позичальника він не підписував будь-яких Умов і не був ознайомлений з ними, не заслуговують на увагу та можуть бути підставою для визнання договору недійсним як оспорюваного правочину в разі звернення до суду з відповідним позовом.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме ч. 1 ст. 259 ЦК України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах ВСУ вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Суд встановив
Судами у справі, яка переглядається, установлено, що 14 вересня 2006 р. між ПАТ КБ «ПриватБанк» і Особа 1 укладено договір шляхом підписання заяви позичальника, в якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ПАТ КБ «ПриватБанк» та Особа 1 кредитно-заставний договір.
Відповідно до умов договору Особа 1 отримав кредит у розмірі 2 389 грн. 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці.
Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») («Стандарт») передбачено, що терміни позовної давності до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлені сторонами тривалістю в п’ять років.
Особа 1 не виконав своїх зобов'язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ «ПриватБанк» виникла заборгованість.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.
Згідно зі ст.ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність.
Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 1 та 5 ст. 261 ЦК України).
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (ч. 1 ст. 259 ЦК України).
Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст п. 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника від 14 вересня 2006 р., містить розбіжності.
Крім того, у заяві позичальника від 14 вересня 2006 р. домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає.
У зв’язку із цим доводи Особа 1 про не ознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору від 14 вересня 2006 р.
Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 13 листопада 2013 р. (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 р. (№ 6-40942св13), які надані як приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції норми матеріального права в подібних правовідносинах.
Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не могла бути перешкодою для неврахування інтересів відповідача при вирішенні цього спору.
Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах ВСУ встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.
За таких обставин відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 і ч.ч. 1 та 2 ст. 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 17 вересня 2014 р. підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Суд постановив
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1 та 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах ВСУ постановила заяву Особа 1 задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 17 вересня 2014 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
|
|
|
Придбати PDF-версію