Держдивіденди чи податкове зобов’язання?

Вступ:
Щороку Законом про Держбюджет встановлюється обов’язкова сплата частини чистого прибутку до загального фонду Держбюджету певними категоріями суб’єктів господарювання. Головним питанням, яке виникає при сплаті в бюджет частини чистого прибутку, є правова природа цього платежу. Адже, як свідчить судова практика, податківці дотепер не можуть визначитись, чи є цей платіж дивідендом, чи податковим зобов’язанням. Сплата прибутку на користь держави  Якщо взяти державні некорпоратизовані, казенні чи комунальні підприємства, що знаходяться в повній державній власності, то, безперечно, такий платіж можна розглядати  як дивіденди, і в законності встановленого порядку його стягування питань не виникає. Власник в особі держави може встановлювати розмір, періодичність та строк виплати дивідендів. Для цього цілком достатньо відповідної норми Закону про Держбюджет та підзаконних актів, прийнятих на виконання цього Закону. Однак якщо державі належить лише певна частка у статутному фонді господарського товариства, то держава (поряд з іншими учасниками) є одним із суб’єктів права власності. Відтак, розпорядженню прибутком такого товариства повинна передувати згода інших його власників. Саме про такі товариства (акціонерні, холдингові та інші суб’єкти господарювання), в яких держава не є одноособовим власником, піде мова в даній статті. Відповідно до ст.ст. 145, 159 ЦКУ, ст.ст. 37, 41, 59 ЗУ «Про господарські товариства» порядок розподілу прибутку, строк та порядок виплати дивідендів є виключною компетенцією загальних зборів акціонерів (учасників) товариства та здійснюється на підставі його статуту. Разом з тим, Законом про Держбюджет на відповідний рік держава встановлює обов’язкову виплату до бюджету частини прибутку, яка припадає на її частку, в фіксованому розмірі та в певний строк. А виконання цього обов’язку не залежить від рішення інших рівноправних власників такого господарського товариства. Зважаючи на таке, сама ідея встановити обов’язковість сплати суб’єктами господарювання (у статутному фонді яких державі належать частки) частини прибутку до бюджету, не рахуючись з іншими його власниками, є нічим іншим, як порушенням основоположних принципів права власності, які закріплені та гарантуються Конституцією, та згідно з якими всі суб’єкти права власності рівні перед законом, і жоден із них не може встановлювати для себе особливий порядок реалізації цього права. Отже, щоквартальна сплата до бюджету частини прибутку на користь держави в розмірах, не узгоджених з іншими учасниками господарського товариства, у статутному фонді якого державі належать частки (акції, паї), поза загальними зборами акціонерів (учасників), не може вважатись виплатою дивідендів, оскільки примусовий характер вилучення частини чистого прибутку до бюджету немає нічого спільного з процедурою розподілу прибутку загальними зборами акціонерів (учасників), які, до речі, скликаються для затвердження річних, а не квартальних результатів господарської діяльності. Визначеність в питанні, що розглядається, була досягнута лише з прийняттям Закону про Держбюджет на 2006 рік, який чітко розмежував поняття «частина прибутку (доходу)» та «дивіденди». Викладене дає підстави стверджувати, що частина прибутку, яка підлягає сплаті до Держбюджету суб’єктами господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), не є дивідендами в розумінні ЗУ «Про господарські товариства» та ЦК. А може податковий платіж… Залишається не вирішеним питання: чи є такий платіж податковим зобов’язанням? Як свідчить практика, податківці розцінюють відрахування частини прибутку як податковий платіж і стягують його на підставі податкових повідомлень-рішень. Однак для того щоб частина прибутку, що виплачується господарськими товариствами, у статутному фонді яких державі належать частки, була податковим зобов’язанням, вона повинна бути або дивідендом (якщо вона виплачується державі як акціонерові), або податком (якщо вона виплачується як обов’язковий платіж, передбачений ЗУ «Про систему оподаткування»). Частиною 9 ст. 1 ЗУ «Про систему оподаткування» передбачено, що будь-які податки і збори (обов’язкові платежі), які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. Всі інші закони України про оподаткування мають відповідати принципам, закладеним у цьому Законі. Але ніяких змін до вказаного Закону, з урахуванням приписів законів про Держбюджет на відповідний рік, внесено не було. Види податків і зборів (обов’язкових платежів) встановлені ст. 14 (загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі)) та ст. 15 (місцеві податки і збори (обов’язкові платежі) ЗУ «Про систему оподаткування», і їх перелік є вичерпним. З огляду на те, що платіж до державного бюджету, який розглядається в цій статті та встановлений законами про Держбюджет, у даному переліку відсутній, цей платіж жодним чином не може бути податком або збором (обов’язковим платежем). Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 1 ЗУ «Про систему оподаткування» ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів), за винятком особливих видів мита та збору у вигляді цільової надбавки до чинного тарифу на електричну та теплову енергію, збору у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. Норматив і порядок відрахування частини прибутку (доходу) встановлюється не законами про оподаткування, а постановами Кабінету Міністрів (за винятком 2007 р.). Це також підтверджує, що платіж, передбачений законами про Держбюджет на відповідний рік, не є податком чи збором (обов’язковим платежем) у розумінні ЗУ «Про систему оподаткування». Незважаючи на те що частина прибутку, яка підлягає сплаті до бюджету суб’єктами господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки, не є податковим зобов’язанням, податківці стягують такий платіж на підставі податкових повідомлень – рішень. При цьому кваліфікують суми основного платежу і штрафних санкцій у вигляді податкових зобов’язань та зазначають про настання наслідків, передбачених Законом № 2181, у разі несплати в установлений строк суми податкового зобов’язання. На підтвердження своєї позиції податківці наголошують, що Законом про Держбюджет встановлюється зобов’язання платників податків сплатити до бюджету суму коштів, яка по своїй правовій природі відрізняється від податків та зборів, але за формою нарахування, порядком сплати та контролем за її сплатою схожа на податкове зобов’язання, а отже, до цього платежу необхідно застосовувати Закон № 2181, зокрема, приписи щодо нарахування штрафних санкцій. Також зазначають, що законодавець не обмежує перелік законів, якими платникам податків можуть встановлюватись зобов’язання із сплати сум коштів до бюджетів та державних цільових фондів, лише Законом України «Про систему оподаткування» і Законом № 2181. А тому стягнення платежу, передбаченого Законом про Держбюджет, можливе на підставі податкового повідомлення – рішення. З таким висновком не погодились не лише платники податків, а й ВАСУ, оскільки «схожість за формою нарахування, порядком сплати та контролем» не призводить до автоматичного застосування штрафних санкцій, передбачених щодо податкових зобов’язань до так званих «схожих зобов’язань». Підтвердженням цього є п. 1.5 Закону № 2181, згідно з яким штрафна санкція (штраф) – плата у фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених відповідними законами. Крім того, відповідно до п. 1.2 ст. 1 Закону № 2181 податкове зобов’язання – це зобов’язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені цим Законом або іншими законами України. Отже, дана норма має відсильний характер. Разом з тим, у преамбулі Закону № 2181 зазначено, що цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який встановлює порядок погашення зобов’язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), включаючи збір на обов’язкове державне пенсійне страхування та внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення. Враховуючи зміст преамбули Закону № 2181, можна стверджувати, що п. 1.2 ст. 1 Закону № 2181 відсилає не до будь-яких законів України, а саме до законів у сфері оподаткування, до яких не належить Закон про Держбюджет. Насамкінець З огляду на викладене можна дійти висновку, що платіж «Частина прибутку, що вилучається до бюджету», сплата якого передбачена Законом про Держбюджет, не є податковим зобов’язанням. Тому застосування до платежу «Частина прибутку, що вилучається до бюджету» штрафних санкцій, передбачених за порушення податкового законодавства, є не обґрунтованим та не відповідає чинному законодавству. Крім цього, цілком слушним є висновок ВАСУ (у справах про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, якими податківці стягували «Частину прибутку, що вилучається до бюджету» як податкове зобов’язання та нараховували штрафні санкції на підставі Закону № 2181) про те, що ні Закон про Держбюджет на відповідний рік, ні Закон № 2181 не містить наслідків не додержання вимог щодо сплати частини прибутку у вигляді нарахування штрафних санкцій. Дійшовши висновку про неправомірність визначення у податкових повідомленнях – рішеннях платежу «Частина прибутку, що вилучається до бюджету» як податкового зобов’язання, ВАСУ визнав нечинними відповідні податкові повідомлення – рішення як такі, що не можуть містити повідомлення про сплату неподаткових зобов’язань.  Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що вказаний платіж (частина чистого прибутку, що сплачується суб’єктами господарювання, у статутному фонді яких є частка держави) не є податковим зобов’язанням, а тому не входить до переліку випадків, за яких передбачається прийняття податкового повідомлення-рішення і стягнення цього платежу в порядку, встановленому Законом № 2181, тобто в порядку стягнення податкових зобов’язань, є неправомірним. Безперечно, платіж, встановлений Законом про Держбюджет, підлягає сплаті товариствами, в статутному фонді яких є частка держави, але стягнення цього платежу повинно здійснюватись в порядку, передбаченому чинним законодавством України.