Фінансове забезпечення діяльності нотаріату Реформування нотаріальної діяльності та підвищення ефективності державного регулювання у сфері нотаріату зумовлює актуальність звернення до проблематики її фінансового забезпечення, зокрема таких питань, як оплата послуг нотаріусів, обґрунтованість супутніх послуг нотаріального процесу, оподаткування доходів нотаріусів тощо. На жаль, ґрунтовні наукові напрацювання у цьому напрямі відсутні.
Конфлікт публічного і приватного інтересів
Необхідність державного регулювання оплати нотаріальних послуг випливає із самої природи нотаріальної діяльності. Ураховуючи, що приватній нотаріальній діяльності притаманні, крім публічно-правових засад, приватноправові, на порядок денний висуваються питання найбільш оптимального вибору моделей, способів фінансового забезпечення нотаріальної діяльності та оплати нотаріальних послуг.
На мою думку, в основу концепції реформування фінансового забезпечення діяльності нотаріусів, зокрема оплати нотаріальних послуг, слід покласти пошук найбільш оптимальної моделі забезпечення і публічного, і приватного інтересу. Перший пов’язаний із задоволенням потреб суспільства, другий – безпосередньо представників нотаріальної професії. На перший погляд інтереси ці не співпадають, навіть мають антагоністичний характер, оскільки основний інтерес осіб, що звертаються за нотаріальними послугами, – їх матеріальна доступність, нотаріуси, своєю чергою, прагнуть отримати найбільше за свої послуги, а держава зацікавлена у максимально високому рівні надходжень до бюджету. Поєднати ці інтереси можливо за умови розуміння, що і в інтересах суспільства, і в інтересах держави забезпечити якісні нотаріальні послуги, отже, гарантування належного рівня охорони, захисту та створення ефективних умов реалізації прав фізичних та юридичних осіб. Цілком зрозуміло, що для забезпечення якості цих послуг необхідна зацікавленість особи, що їх надає, зокрема матеріальна. Таким чином, актуальним вбачається дотримання балансу між публічним та приватним інтересом.
Зарубіжний досвід
Стійкою тенденцією розвитку вітчизняного нотаріальної діяльності є орієнтація на впровадження принципів так званого латинського нотаріату, однією із системних ознак якого є нотаріальний тариф, розмір та порядок сплати якого встановлюються державою і який нотаріус отримує за вчинення ним нотаріальних актів. Нотаріальний тариф – це і основне джерело для самофінансування нотаріальної діяльності, і база для майнової відповідальності нотаріуса за свої помилки. З певним ступенем умовності можна вести мову про три моделі латинського нотаріату, які і визначають національні особливості законодавчого регулювання нотаріального тарифу. Це німецька модель, яка передбачає незначну активність нотаріуса на всіх етапах нотаріального процесу; французька, для якої характерна активність та ініціативність самого нотаріуса з моменту звернення до нього зацікавленої особи; та змішана модель, що поєднує в різних пропорціях елементи названих систем. Однак у всіх країнах, що належать до системи латинського нотаріату, нотаріальний тариф є збором обов’язкового характеру, що сплачується в порядку і розмірі, встановленому законом, за здійснення нотаріусом юридично значущих дій на користь зацікавлених осіб. По всім категоріям справ, віднесених до виключної компетенції нотаріуса (тобто для яких встановлене обов’язкове нотаріальне посвідчення), розмір нотаріального тарифу встановлюється тільки на підставі закону. Таким чином, застосовується принцип єдиного тарифоутворення. Щодо справ, які не належать до ексклюзивного предмета відання нотаріусів, використовується принцип вільного тарифоутворення, де розмір та підстави сплати тарифу визначається за домовленістю між зацікавленими сторонами і нотаріусом.
Отже, у системі латинського нотаріату нотаріальний тариф має специфічну природу, яка зумовлена особливим правовим статусом самого нотаріуса. Саме наявність симбіозу приватного і публічного в нотаріальній професії призводить до відмежування нотаріального тарифу від державного мита. Останнє сплачується за здійснення юридично значущих дій державними органами і їх посадовцями і надходить до державного бюджету. І за німецькою, і за французькою моделями суми нотаріального тарифу надходять до розпорядження нотаріуса і виступають матеріальною гарантією реалізації в його діяльності принципів незалежності, безсторонності, майнової відповідальності, самофінансування.
Загалом система нотаріальних тарифів відрізняється диференційованістю, оскільки законодавець, визначаючи обґрунтований розмір тарифу, враховує значну кількість чинників, з-поміж яких такі: ціна операції або іншої юридичної дії, юридична природа акта, необхідність гарантування незалежності нотаріуса, а також реалізація принципів самофінансування нотаріальної діяльності, майнової відповідальності, соціальний чинник тощо.
У Росії, Білорусі, Казахстані та Киргизії фінансування нотаріальної діяльності здійснюється на підставі державного мита (для державного нотаріату) та нотаріального тарифу (для приватних нотаріусів), хоча визначення останнього та порядок сплати не досить чітко визначено у законодавстві.
Куди йдуть гроші
Актуальним є питання долі стягнутої плати за нотаріальні послуги, яка пов’язана зі статусом доходів нотаріуса та проблемою їх оподаткування. На теоретичному рівні це питання лишається дискусійним. Найбільш поширеною є пропозиція щодо надання коштам, які стягуються за вчинення нотаріальних дій, статусу засобів забезпечення нотаріальної діяльності та майнової безпеки громадян та юридичних осіб, що зумовлено майновою відповідальністю приватного нотаріуса у випадку заподіяння шкоди внаслідок незаконних дій. Опоненти такого погляду зазначають, що за такою логікою можна виділити принцип: це не мої гроші, а гроші клієнтів.
Дійсно, вести мову про те, що приватних нотаріусів під час здійснення ними нотаріальної діяльності отримання прибутку зовсім не цікавить (хоча престиж цієї професії в останні роки зумовлений саме матеріальною стороною) було б неправильно, оскільки професія завжди є джерелом заробітку, хоча мета отримання доходу не повинна бути самоціллю та заперечувати соціальні функції професії. Отже, у цьому сенсі позиція про відсутність у приватних нотаріусів прибутків від своєї діяльності та надання цим коштам лише статусу засобів забезпечення професійної відповідальності вбачається спірною.
Це питання складне і тут є над чим розмірковувати. З одного боку, особа виконує делеговану державою публічну функцію, а з іншого – не слід залишати поза увагою, що приватна нотаріальна діяльність будується на принципі самофінансування, а для роботи приватного нотаріуса потрібні ще й приміщення, які відповідають встановленим Мін’юстом вимогам, меблі, сучасна комп’ютерна та інша оргтехніка, необхідність сплачувати заробітну плату кваліфікованим помічникам, як правило, з юридичною освітою тощо. Вирішуючи питання статусу коштів, що стягуються нотаріусом за вчинення нотаріальних дій, слід ураховувати не тільки самофінансування нотаріальної діяльності, а й визначитись із питанням майнової відповідальності за професійну діяльність. Якщо не надавати цим коштам статусу засобів забезпечення нотаріальної діяльності, майнових інтересів громадян та юридичних осіб, що звернулися до нотаріуса, необхідно виключити із законодавства і повну матеріальну відповідальність нотаріуса, зберігаючи її лише в обсязі обов’язкового страхування ризику професійної відповідальності нотаріуса.
Що пропонує законодавець
Майже всі останні редакції проектів закріплювали принцип самофінансування нотаріальної діяльності та повної майнової відповідальності нотаріуса за свою професійну діяльність. Наприклад, ст. 10 законопроекту № 2278 «Про нотаріат» містить цікаве положення: «самофінансування нотаріальної діяльності полягає у покладенні державою на нотаріуса обов’язку нести всі витрати, пов’язані з організаційним і матеріально-технічним забезпеченням нотаріальної діяльності, наданням нотаріальних послуг окремим категоріям громадян, які мають пільги щодо оплати нотаріальних дій, страхуванням цивільно-правової відповідальності, оплатою праці та соціальним забезпеченням помічника нотаріуса та інших осіб, які працюють у нотаріуса, підвищенням кваліфікації, відшкодуванням заподіяної з вини нотаріуса шкоди, виконанням членських обов’язків в органах професійного самоврядування нотаріусів тощо. Джерелом фінансування цих витрат, якщо нотаріус не обрав спрощену систему оподаткування відповідно до закону, є 90% від загальної суми коштів, отриманих нотаріусом за вчинення нотаріальних дій та надання додаткових послуг правового характеру, які не є доходом (прибутком) нотаріуса. Ці витрати не потребують документального підтвердження». Ці положення мають досить дискусійний характер. До речі, слід погодитись із висновком головного науково-експертного управління ВР щодо згаданого законопроекту, яке містить зауваження стосовно необґрунтованості встановлення зазначеного обсягу витрат нотаріуса на рівні 90% від загальної суми доходів.
Отже, розробляючи нове законодавство про нотаріат, необхідно більш виважено та ґрунтовно підходити до вирішення питань фінансового забезпечення нотаріальної діяльності. Особливої уваги, з огляду на недостатню розробленість та складність цього аспекту, потребує вирішення питання оплати нотаріальних послуг, основна модель якого повинна бути відображена у законодавстві. Якщо це буде нотаріальний тариф, треба визначити його вид, порядок сплати, розмір та пільги, і це, на мою думку, має робити Кабмін, виходячи із економічних та соціальних показників діяльності держави, динамічно реагуючи на зміни у суспільному житті. Статус доходів нотаріусів та проблеми їх оподаткування має вирішувати майбутній Податковий кодекс, доцільність прийняття якого не викликає сумніву.
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|