Розповсюдження друкованих ЗМІ на вулиці: порушення правил торгівлі чи вільне поширення інформації?

Стаття 34 Конституції України гарантує право кожному на свободу збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або іншим чином – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або суспільного порядку з метою запобігання безпорядкам або злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для попередження розголошення інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості суду. Інформацією визнаються документовані або публічно оголошені  відомості про події та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, що визначено ЗУ «Про інформацію» (далі – Закон). Згідно зі ст. 14 Закону поширення інформації належить до видів інформаційної діяльності. Відповідно до ст. 41 Закону інформаційна діяльність є інформаційною послугою, яка полягає у доведенні у визначеній законом формі інформаційної продукції до споживача з метою задоволення інформаційних потреб. Згідно із ст. 14 Закону порядок поширення інформації визначається цим Законом та іншими законами і галузі інформації. Отже, виходить, що розповсюдження друкованих ЗМІ на вулицях можна розглядати як надання інформаційної послуги, право на здійснення якої гарантовано ст. 34 Конституції та може бути обмежено законом у випадках, визначених цією статтею. Відповідно до ст. 8 Конституції Основний Закон має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. В зв’язку з цим постає запитання: «Чи є правомірним притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які займаються торгівлею друкованих ЗМІ у невстановлених місцях (вулицях, площах, інших публічних місцях) на підставі ст. 160 Кодексу України про адміністративні правопорушення?». Формально продаж газет та журналів підпадає під поняття «торгівля», оскільки в результаті цієї операції відбувається перехід права власності від продавця до покупця. Згідно зі ст. 39 Закону інформаційна продукція може бути об’єктом товарних правовідносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством. Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 11 березня 2004 р. № 98, передбачають, що роздрібна торгівля непродовольчими товарами здійснюється через спеціалізовані підприємства, підприємства з універсальним асортиментом непродовольчих товарів, спеціалізовані відділи (секції) підприємств з універсальним асортиментом продовольчих товарів, дрібнороздрібну торговельну мережу. Отже, якщо керуватися правилами, які регулюють торгову діяльність, то торгівля газетами та журналами на вулиці повинна здійснюватися у спеціально відведених місцях – відділах магазинів, палатках, лотках тощо. Таким чином, порядок торгівлі друкованими ЗМІ (розповсюдження інформаційної продукції) та форма її здійснення регулюються ЗУ «Про інформацію» та нормами законодавства, до яких відсилає цей Закон. Стаття 39 Закону визначає, що цей вид правовідносин регулюється цивільним та іншим законодавством. Правила роздрібної торгівлі не визначають інформаційну продукцію як окрему групу товару. Не дає Закон і визначення поняття форми торгівлі (розповсюдження інформаційної продукції). Але якщо застосувати як спосіб тлумачення норм права аналогію закону, то форму торгівлі, на думку автора, можна визначити як форму здійснення господарської діяльності у вигляді торгівлі, а саме її організаційно-правову форму, передбачену законодавством. Зважаючи на викладене, у випадку торгівлі друкованими ЗМІ виходить цікава колізія: ст. 160 Кодексу України про адміністративні правопорушення суперечить ст. 8 Конституції України. Але якщо визначати ці правовідносини не торгівлею інформаційною продукцією, а наданням інформаційних послуг, то колізії не виникає. Стаття 160 Кодексу України про адміністративні правопорушення не застосовується щодо послуг, зазначаючи лише про «торгівлю з рук», що виключає можливість обмеження гарантованого ст. 34 Конституції України права на вільне поширення інформації. «Казнить нельзя помиловать» – у даному випадку правильну «кому» буде розставляти суд. Викладені міркування є спробою розтлумачити норму Конституції про поширення інформації та запропонувати можливий спосіб захисту прав розповсюджувачів друкованих ЗМІ у випадку притягнення їх до відповідальності за ст. 160 Кодексу України про адміністративні правопорушення.