Правова природа цесії В юридичній літературі існує погляд, відповідно до якого інститут відступлення права вимоги (цесії) у сучасному його розумінні зародився в імператорський період Давнього Риму. Римське приватне право розглядало відступлення права вимоги (цесію) як договірну передачу прав вимоги кредитора. Підходи до правової природи цесії, що існували у вітчизняній цивілістиці в різні періоди, відрізнялися один від одного. Тому аналіз цього питання здійснено з урахуванням певних історичних особливостей нормативного регулювання інституту цесії.
Дореволюційний період
Дореволюційні дослідники цивільного права розглядали цесію як договірний спосіб зміни суб’єктного складу на активній стороні зобов’язання. Наприклад, І. Трєпіцин зазначав, що цесія являє собою сингулярне наступництво в правах первісного кредитора (цедента) з боку третьої особи, тобто особи, що не брала участі у встановленні зобов’язання (цесіонарія). Подібної позиції дотримувалися К. Анненков, Д. Мейєр та Г. Шершеневич.
Заслуговує на увагу висловлена в дореволюційній цивілістиці думка Г. Шершеневича про те, що у випадку заміни активного суб’єкта зобов’язання, заснованого на юридичній угоді, такою угодою, що має своїм результатом передачу права, може виступати договір чи заповіт. Особливо підкреслюється, що акт передачі права, іменований цесією, відмінний як від угоди, що служить йому підставою, так і від дарчого чи відшкодувального відчуження, незважаючи на те що найчастіше обидва акти зливаються в один.
Трохи іншу модель відступлення права пропонував Д. Мейєр. Оскільки, як правило, відступлення вимоги вбачається оплатною, а право за зобов’язанням «скільки-небудь значним» зазвичай втілюється в письмовому акті, який з переходом права також переходить до правонабувача, то угоду про відступлення права за зобов’язанням легко звести до купівлі-продажу зазначеного акта, а угоду про право представляти начебто угодою про акт. При цьому Д. Мейєр вважає, що купівля-продаж є угодою про перехід права власності на річ, тоді як під час уступки права за зобов’язанням хоча й переходить право власності за актом, але це право тут щось другорядне, відтак, тільки в переносному значенні йдеться про купівлю й продаж права, у юридичному ж значенні можна говорити лише про передачу, уступку права. Саме цим, на думку Д. Мейєра, зумовлений той факт, що положення законодавства про купівлю-продаж не застосовуються безумовно до відступлення права за зобов’язанням, оскільки ці положення регулюють перехід права власності, а не перехід права на чужу дію.
Радянський період
Тепер звернімося до поглядів на природу цесії, що існували у вітчизняній цивілістиці радянського періоду. М. Агарков розглядав відступлення вимоги як самостійний договір, що відрізняється від договору, за яким одна особа зобов’язується передати іншій право вимоги до третьої особи (купівля-продаж чи дарування вимоги). На думку цивіліста, купівля-продаж вимоги зобов’язує продавця здійснити відступлення вимоги (так само, як і договір постачання зобов’язує продавця здійснити передачу (традицію) товару покупцю; іншими словами, цесія тут має те ж значення, що й передача у випадку постачання товарів).
Найбільш чітко свою позицію висловив Б. Черепахін. Автор, розглядаючи відступлення вимоги через призму сингулярного правонаступництва в зобов’язальних правах кредитора, відзначав, зокрема, що основним юридичним фактом відступлення вимоги (цесії) є договір між цедентом і набувачем вимоги про відступлення останньому певної вимоги. Такий договір може бути як оплатним (тоді йдеться про продаж боргової вимоги), так і безоплатним (дарування боргової вимоги).
З прийняттям Цивільного кодексу (1964 р.) з’явилися нові погляди на природу відступлення вимоги, що трохи відрізнялися від викладених внаслідок появи в Кодексі самостійної глави, присвяченої уступці вимоги й переведенню боргу. Вбачається переконливою позиція О. Красавчикова, який розглядав відступлення права вимоги як юридичний факт (склад), в силу якого відбувається зміна уповноваженої особи (кредитора) у зобов’язанні. Як зазначає автор, юридично-фактичною підставою заміни особи в зобов’язанні є угода між колишнім кредитором і особою, що займає його місце в зобов’язанні. До неї застосовуються всі вимоги, встановлені законом про угоди й договори, а також низка спеціальних норм, що регулюють відступлення вимоги.
Слід звернути особливу увагу на позицію Н. Коваленка. Автор розглядає відступлення вимоги як спеціальну угоду (договір), за якою первісний кредитор передає своє право вимоги третій особі. При цьому зауважимо, що автор ніяк не розмежовує ці спеціальні угоди, зокрема, за критерієм оплатності.
Сучасний період
Розглянемо, зрештою, погляди сучасних цивілістів на проблему правової природи відступлення вимоги. М. Брагінський вказує, що підставою переходу прав кредитора за угодою є не цесія як спеціальна угода, а угода, що лежить в основі цесії. Для обґрунтування своєї позиції М. Брагінський наводить такі докази. По-перше, Цивільний кодекс Російської Федерації (далі – ЦК РФ) (так само як і ЦК України. – Авт.) містить положення, що дають підстави для висновку про допустимість купівлі-продажу й дарування прав. По-друге, глава про зміну осіб у зобов’язанні регулює відносини не тільки між боржником і цедентом, а й між боржником і цесіонарієм, і лише почасти відносини між цедентом і цесіонарієм, у зв’язку з чим виникає необхідність додаткового регулювання відносин між цедентом і цесіонарієм за допомогою застосування норм про купівлю-продаж, про дарування тощо. По-третє, автор підкреслює неможливість індивідуалізації так званого «договору цесії» і виокремлення його в системі договорів. По-четверте, у випадку визнання факту існування «договору цесії» виникає можливість обходу норм ЦК РФ про заборону безоплатної передачі прав, зокрема, між юридичними особами. Доцільно зауважити, що доктринальне дослідження правової природи відступлення вимоги, проведене М. Брагінським, – чи не єдине глибоке дослідження в цій сфері.
Представлені правові позиції з певним ступенем умовності можна поділити на три основні групи. До першої можна віднести позиції авторів, котрі вважають відступлення вимоги спеціальною самостійною угодою, договором sui generis (Н. Коваленко). Друга група авторів розглядає відступлення вимоги як акт передачі права, заснований зазвичай на договорі (Д. Мейєр, Г. Шершеневич, М. Агарков та інші). І, врешті-решт, третя група вчених вважає відступлення вимоги правовим результатом угоди (договору) про передачу прав (Б. Черепахін, М. Брагінський).
На наш погляд, висновок про те, що відступлення вимоги являє собою самостійний спеціальний договір багато в чому ґрунтується на особливостях правового регулювання відносин, пов’язаних із відступленням прав вимоги, законодавством України в радянський період. Справа в тому, що цивільне право цього періоду не розглядало право вимоги як самостійний об’єкт, який міг би переходити від однієї особи до іншої в рамках існуючих договорів про передачу майна. Однак умови економічного розвитку вже в той період вимагали створення можливості для обороту зобов’язальних прав. У такій ситуації доктрина створила так званий «договір цесії» як самостійний договір зі спеціальним об’єктом – зобов’язальним правом вимоги. Доцільність такої позиції поставив під сумнів М. Брагінський, який переконливо обґрунтував неможливість застосування цієї конструкції в сучасному цивільному праві.
На нашу думку, більш обґрунтованими є позиції авторів, виділені в другу й третю групи. Як свідчить наведений ретроспективний аналіз, у дореволюційній цивілістиці переважав погляд на цесію як на акт передачі права, заснований на договорі про його передачу. Така позиція об’єктивно ґрунтувалася на наявності законодавчо закріпленої можливості передачі прав у рамках існуючих цивільно-правових договорів і відсутності жодних загальних правил про відступлення вимоги. Природно, що за таких умов не було передумов для створення конструкції цесії як самостійної угоди. Загалом вона зводилася до такого: первісний кредитор укладає договір (купівлі-продажу, дарування тощо) про передачу вимоги новому кредитору, потім відбувається акт передачі вимоги (цесія). Підкреслимо, що зазначений акт передачі вимоги в такій правовій конструкції носить правоутворювальний характер. Результатом реалізації такої конструкції є перехід прав вимоги до нового кредитора. Таким чином, в основі переходу прав кредитора за угодою лежав юридичний склад, одним з елементів якого була цесія. Як зазначав Г. Шершеневич, найчастіше обидва елементи цього юридичного складу з’єднувалися в єдине ціле, іншими словами, договір про передачу вимоги містив у собі зазвичай і акт передачі. Безумовно, така конструкція цесії з позиції сучасного цивільного права вбачається більш прийнятною, ніж конструкція цесії як самостійного договору.
Детального аналізу вимагає позиція авторів щодо цесії як правового результату договорів (угод) про передачу вимог. На наш погляд, теорія цесії як правового результату являє собою вдосконалений різновид теорії цесії як акта передачі вимоги, інтерпольованого на площину сучасного цивільного законодавства. Сутність теорії цесії як правового результату полягає в тому, що цесія ґрунтується на складному юридичному складі, основним елементом якого виступає договір/угода про передачу вимоги. Інші елементи цього юридичного складу – умови цесії, закріплені в законодавстві. При цьому під умовами цесії слід розуміти додаткові вимоги, пропоновані законодавцем до переданої вимоги й до угоди, на підставі якої ця вимога передається. Де-факто умови угоди про передачу вимоги охоплюють і умови її передачі. Крім того, з позицій сучасного законодавства вбачається недоцільною яка-небудь спроба зв’язати перехід вимоги саме з актом його передачі, а не з угодою, що лежить в основі переходу вимоги. Дійсно, положення ЦК (1964 р.) містять правило стосовно необхідності передачі первісним кредитором новому кредитору визначених документів, що засвідчують право вимоги (ч. 1 ст. 198). На перший погляд, законодавець за допомогою зазначеної норми закріплює необхідність здійснення акта передачі в розумінні дореволюційних цивілістів. Однак під час детального аналізу правових норм про відступлення вимоги стає очевидним такий висновок: як наголошувалося, акт передачі вимоги (за Д. Мейєром – передачі документа, що підтверджує вимогу) в дореволюційному праві носив правоутворювальний характер; у сучасному праві закон не пов’язує з передачею документів, що підтверджують вимогу, правових наслідків у вигляді переходу прав первісного кредитора. Така передача документів носить винятково правопідтверджувальний характер, і має на меті підтвердити факт переходу прав до нового кредитора. Системний аналіз законодавчих положень про відступлення вимоги дає підстави для висновку, що виділення акта передачі вимоги як самостійного елементу юридичного складу переходу вимоги неминуче призведе до невиправданого ускладнення механізму передачі вимоги за угодою.
Чинне законодавство
Норми ЦК України про відступлення вимоги органічно включили в себе багатовіковий досвід розвитку цього інституту зобов’язального права. Сучасне законодавче регулювання, закріплення можливості обороту майнових прав усунуло необхідність конструювання цесії як самостійного договору. Водночас наявність загальних правил про відступлення вимоги і їхній зміст дозволяє поставити під сумнів доцільність сприйняття цесії як акта передачі вимоги. По суті, норми ЦК України про відступлення вимоги являють собою додаткові вимоги до угоди, за якою первісний кредитор відступає (оплатно чи безоплатно) зобов’язальне право вимоги новому кредитору.
У силу викладених обставин обґрунтованим вбачається висновок про те, що відступлення вимоги (цесія) за своєю природою є безпосереднім правовим результатом угоди про передачу вимоги, що відповідає положенням закону. Іншими словами, відступлення вимоги (цесія) є результатом заснованої на угоді передачі прав кредитора. При цьому закріплені в чинному законодавстві норми про відступлення вимоги мають пріоритет перед нормами про договір, на підставі якого передаються права (норми про купівлю-продаж, дарування тощо). Особливо підкреслимо, що виключеня із загального правила становлять норми про договір фінансування під відступлення грошової вимоги – до цього договору норми про відступлення вимоги застосовуються субсидіарно.
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|