Всі рубрики


Про вартість життя засудженого

В Україні катують! Як таке могло статися в європейській державі? Виявляється, в якості підгрунтя для поширення цього явища досить поєднати в одне ціле відсутність належної системи захисту прав людини, ідеологію народу та неефективну систему кримінального правосуддя. Й, що найгірше, судячи з доповіді Харківської правозахисної групи щодо виконання Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання, в Україні це ганебне явище – надовго. Справа «Яковенко проти України» Ця справа є яскравим прикладом безкарності працівників пенітенціарної системи України. Олег Яковенко був затриманий у червні 2003 р. як співучасник крадіжки під час відбуття покарання з випробувальним терміном за попередню крадіжку. Його справа розглядалася в судах першої й другої інстанцій майже два роки. За цей час обвинуваченими було відшкодовано збиток у повному обсязі, внаслідок чого потерпіла особа неодноразово виступала в суді з проханням звільнити Яковенка й другого учасника крадіжки (її рідного брата) з-під варти і зняти з них обвинувачення. Але суд відправив справу на новий розгляд, який завершився винесенням вироку в апеляційному суді 17 листопада 2006 р. До цього моменту Олег Яковенко був під вартою 3 роки 5 місяців. У вироку суддів апеляційного суду наголошувалося: «призначити покарання строком 3 роки 6 місяців і 1 день». Під час перебування під судом (а це більше 3 років), підсудний 70 разів долав відстань у 80 км між Севастополем (де проходили судові засідання) і Сімферополем (де він утримувався в слідчому ізоляторі) у складі етапів, кожен з яких тривав майже 36 годин. Протягом цього часу підсудних не годували, у них був обмежений доступ до питної води й туалету (їх і дотепер перевозять або у вагонах (більше 100 чоловік у вагоні), або в «автозаках»). В ізоляторі тимчасового утримання Севастополя Олег Яковенко перебував у переповненій камері, де було темно, замало повітря, а індивідуальне спальне місце взагалі було відсутнє. На початку осені 2005 р. стан здоров’я Яковенка різко погіршився – він втрачав вагу (близько 20 кг за півроку) та сили, у нього постійно трималася підвищена температура. Після багаторазових звернень до медчастини сімферопольського СІЗО його в лютому 2006 р. упродовж 10 днів лікували антибіотиками в лікарні ізолятора, зробили кілька знімків грудної клітини, взяли кров на ВІЛ і лікували від бронхіту. За висновками лікарів СІЗО жодних ознак туберкульозу виявлено не було. Про результати аналізу на ВІЛ Олегу Яковенку і його матері стало відомо тільки у квітні 2006 р. з відповіді на запит у СІЗО Сімферополя. Заступник начальника СІЗО повідомив, що результат позитивний і про це керівництву СІЗО стало відомо ще наприкінці лютого 2006 р. Ще один цікавий факт – у медичних документах Яковенка це чомусь так і не знайшло свого відображення. Тільки повторний аналіз, проведений у травні 2006 р. в інфекційній лікарні Севастополя, був зафіксований у медичній картці й прийнятий до уваги під час призначення лікування. У квітні 2006 р. мати Олега Яковенка звернулася у Севастопольську правозахисну групу і сказала, що син її помирає й вона нічим не може йому зарадити. Головне, правильно поставити діагноз і призначити лікування. Після численних звернень до начальника ІТУ Севастополя, де тоді перебував Яковенко, і керівництва УВС міста вдалося показати його лікарям і поставити попередній діагноз. Лікарі дали висновок, що він потребує стаціонарного лікування. Але керівництво ІТУ не знайшло можливостей організувати його доставку й перебування в лікарні. 26 квітня 2006 р. до Європейського суду з прав людини надіслано термінову скаргу, разом із заявою про вжиття попередніх заходів (із проханням запропонувати уряду помістити Олега Яковенка в лікувальну установу). Через три дні Яковенко був доставлений в інфекційну лікарню м. Севастополя на стаціонарне лікування. Приблизно за місяць лікарі дали висновок, що він є інвалідом 1 групи. Ще через рік після цих подій, 8 травня 2007 р., Олег Яковенко у віці 31 року, перебуваючи на стаціонарному лікуванні в протитуберкульозному диспансері м. Севастополя, помер. Його мати у ролі захисника довела справу до кінця і 2 жовтня минулого року Європейський суд виніс рішення про порушення ст.ст. 3 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Порушення ст. 3 Суд вбачав у тому, що посадові особи не надали своєчасну й відповідну медичну допомогу в зв’язку з ВІЛ і туберкульозом, а також у зв’язку з жорстоким поводженням під час транспортування між Севастопольським ІТУ і Сімферопольським СІЗО. Суд ухвалив рішення щодо компенсації в розмірі ?10 457. Рішення Європейського суду з прав людини набуває юридичної сили через три місяці після дати його опублікування, якщо жодна зі сторін його не оскаржить. У цій справі рішення вступило в силу 2 січня ц.р. Хто винен? Попри винесене Європейським судом з прав людини рішення на користь скаржника, осіб (працівників ІТУ та лікарів), бездіяльність яких була, можливо, однією з причин смерті засудженого, притягнути до відповідальності, зокрема кримінальної, практично неможливо. І це незважаючи на наявність в Україні Кримінального кодексу та законів, норми яких регулюють виконання рішень Європейського суду з прав людини. Так, згідно із ст. 10 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру. До додаткових заходів індивідуального характеру належать: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) заходи, передбачені в рішенні Суду про дружнє врегулювання. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Водночас, як зазначає експерт з кримінального процесу, координатор програм Харківської правозахисної групи Аркадій Бущенко, на практиці механізми цього Закону, за допомогою яких можна було б притягнути винних у смерті Олега Яковенка осіб до відповідальності, жодного разу не були застосовані. «По всім справам, які були виграні в Європейському Суді, досі триває розслідування, жодного судового рішення на національному рівні не прийнято», – повідомив він. Більше того, особи, які брали участь у побитті чи іншого роду знущаннях засуджених і чиї прізвища прямо згадувалися в рішеннях Європейського Суду, ще довгий час працювали на цих посадах, інші працюють дотепер. Що далі? Згідно із ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України одним із завдань кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків. А на сьогодні складається враження, що людина, яка потрапила за грати, перетворюється на безправну істоту. «Реакція влади на винесені проти держави рішення практично нульова», – підкреслив Аркадій Бущенко. ?10-20 тис. – не така вже й велика сума для держави, щоб приділяти рішенню Європейського Суду з прав людини достатньо уваги. «Це ми з вами, громадяни України, через свої податки виплачуємо всі ці компенсації, – зазначив координатор програм ХПГ. – А не керівник того чи іншого відомства». До вирішення цієї проблеми влада, схоже, прийде не скоро. Наразі її все влаштовує. Але час грає не на нашу користь – кількість рішень, прийнятих проти України, зростає з кожним роком у геометричній прогресії. 

Коментар фахівця
Виконання покарань знаходиться в незадовільному стані

Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголова Харківської правозахисної групи Євген ЗАХАРОВ:

– Наша позиція полягає в тому, що Державний департамент з питань виконання покарань повинен стати цивільною службою, яка має бути структурним підрозділом Міністерства юстиції України. Це – зобов’язання України, визначене під час вступу нашої держави до Ради Європи в 1995 р., і яке досі не виконане. Окрім того, Департамент цьому опирається, бажаючи й надалі залишатись окремим органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.

У контролі дотримання прав людини, зокрема засуджених осіб, у нас з керівництвом МВС склалися прозорі і відкриті стосунки та співпраця. Але, на жаль, цього не можна сказати про Департамент. Ті складні взаємини, які були в нас з його керівництвом, ще більше ускладнились. Більше того, наразі у нас з Департаментом йде відкрита війна.

На тих осіб, які скаржаться нам на дії працівників Департаменту, вчиняється відвертий тиск: порушуються кримінальні справи, застосовуються дисциплінарні стягнення. Все це робиться з єдиною метою – примусити таких скаржників відмовитися від своїх слів. Засуджений не може поскаржитись щодо факту свого побиття – йому не надаватимуть медичної допомоги допоки він не забере свою заяву. Зрозуміло, що такий стан речей не потрібен ані працівникам Держдепартаменту з питань виконання покарань, ані засудженим.

 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№23-24 | 31 грудня
Тема тижня:
Податки та збори
Тема тижня
  • Повернення сплаченого збору за пенсійне страхування на купівлю квартири: порядок, дії, документація, вартість.
Придбати PDF-версію
 
 

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________