Чи хочуть судді бути незалежними?

Газета «Закон і Бізнес» від 22-28 грудня 2007 р. опублікувала інтерв’ю з головою Вищого адміністративного суду України Олександром Пасенюком. Приводом для зустрічі з кореспондентом послужила, мабуть, та обставина, що пана Пасенюка удостоєно звання «Юрист року» в номінації «Суддя адміністративного суду». Прочитавши розмову, з багатьма висловами Олександра Пасенюка не лише не погоджуємося, а й не віримо. Так, на запитання кореспондента газети «Чи намагалися коли-небудь на вас тиснути, щоб отримати потрібний результат?» пан Олександр відповів так: «Особисто на мене відвертого тиску не чинилося, також мені не відомі випадки чинення тиску на інших суддів Вищого адміністративного суду з боку владних структур або окремих посадових осіб. Сподіваюся, що така ситуація збережеться і надалі, й адміністративні судові справи вирішуватимуться виключно в правовій площині відповідно до законодавства». Кореспондент газети відразу повірила співрозмовнику і в преамбулі інтерв’ю зауважила, що суддею може бути тільки професіонал, відданий своїй справі, готовий йти до кінця заради захисту прав та свобод людей. На щастя, коли створювався Вищий адміністративний суд, такого суддю знайшли в особі Олександра Пасенюка. Таким чином, ані на пана Олександра, ані на суддів Вищого адміністративного суду ніхто і ніколи тиску не чинив, і в справах захисту прав та свобод громадян вони готові йти до кінця. Які чудові слова, як легко читаються! Але практика свідчить про інше! Читачі могли звернути увагу, що в цій розмові Олександр Пасенюк не навів жодного прикладу судового рішення, в якому його судді «йшли до кінця». Натомість інших прикладів хоч відбавляй. Зокрема, 27 листопада 2007 р. Вищий адміністративний суд розглядав скарги Вищої ради юстиції та представника Президента України на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 квітня 2005 р. й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 13 вересня 2005 р. у справі за позовом голови Мелітопольського суду Запорізької області В. Фоміна до Вищої ради юстиції й Президента України про визнання неправомірним рішення Вищої ради юстиції та Указу Президента України про звільнення з посади голови суду. Відновлюючи В. Фоміна на посаді голови суду, Шевченківський районний суд визнав, що для його звільнення не було ані правових, ані фактичних підстав. Вища рада юстиції не мала права вносити подання Президентові на предмет звільнення судді з адміністративної посади в обхід Ради суддів і голови Верховного Суду. Судова колегія Апеляційного суду Київської області рішення районного суду залишила без змін. Рішення судів вступили в законну силу, отже, пан Фомін працює головою Мелітопольського суду. Правильність рішень судів у справі В. Фоміна певним чином підтвердив й Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 16 травня 2007 р. у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення ч. 5 ст. 20 Закону України «Про судовий устрій України» (справа про звільнення судді з адміністративної посади), вказавши, що Президент України не має права призначати і звільняти суддів з адміністративних посад. Все зрозуміло. Але Вищий адміністративний суд своїм рішенням від 27 листопада 2007 р. всі попередні рішення у справі скасував, у задоволенні позовних вимог В. Фоміну відмовив. Виявляється, що за версією Вищого адміністративного суду Вища рада юстиції має самостійне право на внесення подання про звільнення судді з адміністративної посади, а Президент України, як і раніше, володіє правом призначати і звільняти суддів з адміністративних посад. Вважаємо, не треба нагадувати читачам-юристам, що рішення Конституційного Суду є обов’язковими для всіх, зокрема, для суддів Вищого адміністративного суду. На нашу думку, стосовно пана Фоміна у цьому випадку було допущене повне правове свавілля. Повірити в те, що всі п’ять суддів, які розглядають справу, не читали згаданого Рішення Конституційного Суду – неможливо. При цьому звертає на себе увагу «зоряний» склад судової колегії: і заслужені юристи, і «орденоносці», і активні учасники найвищих органів суддівського самоврядування. До речі, в аналогічній справі за моєю участю Вищий адміністративний суд 5 жовтня 2006 р. ухвалив абсолютно протилежне рішення, на щастя – на мою користь! Тож на ухвалення рішення у справі пана Фоміна вплинуло щось інше. Чи не тиск? Адже захистити свої права не зміг досвідчений суддя, голова суду! Що ж тоді говорити про пересічних громадян?! Сподіваємося, що справедливість у цій справі, врешті-решт, переможе, а судді Верховного Суду України, розглядаючи касаційну скаргу, «дійдуть до кінця» у справі захисту прав та свобод наших громадян.