Шляхи вирішення проблем виконавчого провадження

Проблеми Загальновідомо, що норми матеріального та процесуального права іноді неузгоджуються, що спричинює значні витрати грошей та часу. Так, одного разу до нашої компанії звернувся громадянин України з проханням представляти його інтереси (як відповідача) у суді Київської області по справі про виділ частки будинку, що є частковою власністю. Суддя заочним рішенням вирішив позов задовольнити і визнати право власності (у нерівних частинах), стягнути компенсацію та зобов’язав відповідача за власний кошт влаштувати прибудову до житлового будинку. Таке рішення не тільки порушує ст. 11 ЦПК України (суд має розглядати справу лише в межах заявлених вимог), а й унеможливлює його виконання. На жаль, це не поодинокий випадок порушення матеріального та процесуального законодавства. На практиці юристи постійно стикаються з незрозумілими судовими рішеннями, які підлягають примусовому виконанню, до того ж не відомо, яким чином їх можна виконати. Згідно із ч. 2 ст. 368 ЦПК з кожного судового рішення, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, видається один виконавчий лист. Відповідно до ст. 19 ЗУ «Про виконавче провадження» у виконавчому документі мають зазначатися: 1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ; 2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ; 3) найменування, місцезнаходження, ідентифікаційний номер; 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання рішенням чинності; 6) строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Що ж робити сторонам виконавчого провадження, коли резолютивна частина рішення незрозуміла? Приклади Для розкриття проблеми наведемо деякі приклади резолютивних частин рішень.

1. Зобов’язати боржника виконати свої обов’язки за договором, коли немає точної вказівки на дії, які має виконати боржник.
2. Припинення порушення прав стягувача, коли немає точної вказівки на дії, які боржник має виконати або від яких повинен утриматись.
3. Надання стягувачу квартири в певному будинку, будівництво якого ще не закінчено і його належним чином не прийнято до експлуатації або взагалі будівництво не розпочато.
4. Надання стягувачу земельної ділянки, яку не виділено в натурі та щодо якої навіть не існує проекту відведення.

У цих ситуаціях державний виконавець, а також сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення. Суд, своєю чергою, зобов’язаний розглянути заяву державного виконавця (слід звернути увагу, що в ч. 2 ст. 28 ЗУ «Про виконавче провадження» зазначається лише про право державного виконавця, проте нічого не йдеться про права осіб, вказаних у ч. 1 цієї статті) у десятиденний строк і при необхідності дати відповідне роз’яснення рішення, не змінюючи його змісту. Наслідком зобов’язання суду відповідно до ч. 2 ст. 28 ЗУ «Про виконавче провадження» є ухвала про: (1) роз’яснення рішення; (2) відмову в роз’ясненні. Таким чином, роз’яснення може надаватися, а може й не надаватися, «якщо в цьому немає необхідності». Залишається тільки розмірковувати, як тлумачити та, відповідно, застосовувати на практиці текстову конструкцію «при необхідності». Якщо особа звертається за роз’ясненням, це вже слід кваліфікувати як необхідність, але це має вирішувати суд на власний розсуд та за своїм внутрішнім переконанням. Практика свідчить про використання судами слова «необхідності» на свою користь, тобто судді неохоче надають роз’яснення щодо виконання власних рішень, які, на їх думку (внутрішнє переконання), і так зрозумілі. Суддя, ухвалюючи рішення, не замислюється над тим, яким чином воно має бути виконане і чи може бути виконано взагалі. У законі немає імперативної вказівки на те, що внутрішнє переконання cуду обов’язково повинно співпадати з процесуальними механізмами виконання рішення. Проте після отримання заяви стосовно роз’яснення суддя отримує сигнал про непрозорість конструкцій правових норм та формулювань, а отже, він має або тлумачити своє рішення, або скасувати (змінити) його. Перший випадок є небажаним, а другий –  неможливим, адже згідно із ч. 2 ст. 218 ЦПК України після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення, що й породжує певні проблеми. Корупційні інструменти У цій проблемі криється чимало інструментів для «чорної» юридичної практики. Так, на першому етапі зацікавлена особа домовляється з суддею про прийняття такого рішення, текст якого відповідач не зможе зрозуміти. Наприклад, рішення може прямо не передбачати вчинення тих дій, з якими відповідач частково або повністю не згоден. Після набрання рішенням законної сили видається виконавчий лист та відкривається виконавче провадження. На другому етапі державний виконавець (згідно із ч. 2 ст. 28 ЗУ «Про виконавче провадження») або особи, які брали участь у справі (відповідно до ч. 1 ст. 221 ЦПК України), звертаються за роз’ясненням такого рішення. На третьому етапі (найважливішому) суд роз’яснює власне рішення таким чином, що рішення фактично перетворюється на інше, якого протилежна сторона взагалі не могла заздалегідь передбачити. Наступний етап – оскарження, що вимагає не лише часу, а й значних коштів. Слід нагадати, що зазначені дії передбачають покарання згідно із ст. 375 КК України «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови». Неправосудним є судове рішення, в якому завідомо незаконно та необґрунтовано застосовано норму матеріального права, яке постановлене з порушенням норм процесуального права, або в якому завідомо є невідповідність висновків суду фактичним обставинам конкретної справи. Причини Однією з причин ухвалення незрозумілих рішень є недотримання судами вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто суд зобов’язаний застосовувати тільки такі способи захисту прав та законних інтересів юридичних та фізичних осіб, які конкретно передбачені в законодавстві, а позивач, звертаючись до суду, має усвідомлювати, в якій передбачений законом спосіб може розв’язатися спірне правовідношення. Згідно із ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу. Частина 1 ст. 16 ЦК України містить перелік способів захисту прав та інтересів, який розширено вказівкою на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Якщо уважно прочитати ч. 2 ст. 19 Конституції України, можна дійти висновку про суперечність норм Конституції України та Цивільного кодексу. Отже, способи захисту (за Конституцією України) повинні бути чітко передбачені, а суди зобов’язані розглядати по суті позовні вимоги про захист прав і інтересів у такі способи, які відповідають способам захисту прав, установлених законом. Наведемо кілька прикладів невідповідних способів захисту прав: визнання договору чинним, укладеним, неукладеним; визнання дій неправомірними, незаконними; визнання строку договору закінченим; визнання повноваження органу товариства припиненим; анулювання документів, визнання їх нечинними або такими, що не відповідають закону, встановленим правилам; визнання недійсними бухгалтерських документів; визнання недійсною господарської діяльності; зобов’язання взяти участь у зборах акціонерів тощо. Отже, ці питання лишаються спірними, проблемними та невизначеними. Сподіваємось, що законодавці, зважаючи на світовий досвід та консультації фахівців, знайдуть необхідні рішення. Деякі шляхи вирішення проблем Оцінку існуючого в Україні законодавства та процедури виконання судових рішень провели експерти Центру комерційного права. Зокрема, вони вважають, що слід змінити ст. 16 ЦК України, яка зазначає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж передбачений законом. Необхідно внести зміни і до ч. 2 ст. 133 та ч. 2 ст. 152 ЦПК України, які встановлюють невичерпні переліки способів забезпечення доказів та видів забезпечення позову. Слід також скасувати положення, за яким ухвали судів вважаються виконавчими документами. За будь-якою ухвалою суду, якщо вона підлягає примусовому виконанню, треба окремо видавати виконавчий документ. Це передбачено проектом ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень та підвищення статусу працівників органів державної виконавчої служби», розробленим Кабінетом Міністрів України з урахуванням пропозицій Центру. Доцільно також визначити у процесуальних кодексах, за якими рішеннями треба видавати виконавчий документ, а за якими – ні. Видавати виконавчий документ необхідно лише за рішеннями про стягнення або про виконання боржником певних дій. У випадку прийняття рішень, за якими суд зобов’язує боржника утриматись від вчинення певних дій, суд повинен видавати виконавчий документ із відповідним приписом, а державний виконавець зобов’язаний виконати таке рішення шляхом вручення цього документа боржнику. За іншими рішеннями видавати виконавчі документи не треба (наприклад, за рішеннями про визнання договору недійсним або про визнання права власності). Також необхідно передбачити вичерпний перелік ухвал, за якими може бути видано виконавчий документ. До речі, оцінку стану виконавчого провадження в Україні можна переглянути на сайті Центру комерційного права: http://www.commerciallaw.com.ua/ukr/MCC/OCINKA/.