Всі рубрики

 

  

 

Адміністративні спори щодо проходження публічної служби

Адміністративна юстиція – це інститут судового захисту прав людини від порушень з боку влади, котра завжди домінує у відносинах з пересічним громадянином, оскільки «озброєна» потужним управлінським апаратом та важелями примусу. Особливої актуальності набуває такий захист у спорах самих посадовців (кандидатів на посаду) з приводу прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення з неї. За змістом ст. 1 ЗУ «Про державну службу» державна служба – це професійна діяльність осіб, котрі займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Загальними ознаками публічної служби є те, що це професійна діяльність осіб, які на ній перебувають, що здійснюється на основі Конституції, законів та інших нормативно-правових актів, за змістом полягає у виконанні завдань і функцій держави (органів державної влади та органів місцевого самоврядування), оплачується з державних коштів (з державного або місцевих бюджетів). Позивачі та відповідачі: хто є хто? Суб’єктом звернень з позовами у справах, пов’язаних з відносинами публічної служби, як правило, є особа, котра перебуває на публічній службі і яка вважає, що орган, з яким вона перебуває у відносинах публічної служби, порушив її права, свободи чи інтереси у цій сфері. Позивачами можуть бути й інші особи, наприклад, громадяни, які претендували на посаду відповідного службовця, але не були призначені на неї; особи, звільнені з публічної служби. Крім того, у справах про припинення повноважень посадової особи у разі порушення нею вимог несумісності, встановлених Конституцією та законами України, позивачем може бути відповідний владний орган, а відповідачем – його посадова особа. При цьому завдання суду лишається незмінним: перевірка наявності обставин, що є підставою для дострокового припинення повноважень посадової особи, з метою недопущення протиправності такого припинення. Стаття 180 КАСУ визначає особливості провадження у справах про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності. З адміністративним позовом у такій справі має право звернутися лише голова ВР України, а завдання суду тотожні викладеним. Відповідачем у спорах з приводу прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення з неї є орган, з яким службовець перебуває у відносинах публічної служби, чи в якому претендував на зайняття відповідної посади. Третьою особою без самостійних вимог на стороні відповідача може залучатись посадова особа, яка прийняла оскаржуване щодо службовця рішення. Про предмет спору та правовий інтерес Оскільки йдеться про влаштування на службу, то предметом спору можуть бути питання щодо відмови у прийнятті на службу, умови проходження служби, питання соціального захисту службовця, звільнення зі служби, призначення пенсії та виплат у зв’язку із припиненням служби. Завданням адмінсудочинства, як наголошувалося, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Визначення на практиці змісту прав та свобод публічної особи-службовця, як правило, проблем не породжує. Розкриваючи поняття інтересу, доцільно зазначити, що законодавець відійшов від вживаних раніше термінів «законний інтерес» та «охоронюваний законом інтерес». Однак захисту підлягає не будь-який, а правовий інтерес. Для з’ясування питання, чи є інтерес правовим, тобто легітимним, рекомендуємо використовувати у роботі позицію КСУ, викладену в справі від 1 грудня 2004 р. за № 18-рп/2004 (про охоронюваний законом інтерес), де Суд розкриває поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам. Підсудність Що стосується предметної підсудності адмінсправ, пов’язаних із відносинами публічної служби, то необхідно виходити з правил, визначених ст. 18 КАСУ, про те, що місцевим загальним судам як адміністративним підсудні справи, в яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам. Останнім підсудні адміністративні справи, в яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади АР Крим, їх посадова чи службова особа. Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача. У разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом, тобто місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача. Територіальна підсудність адміністративних справ визначається ст. 19 КАСУ, за загальним правилом якої такі справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача. Щодо спорів з приводу публічної служби, то такі справи, як визначено ч. 2 зазначеної норми, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача. Відповідно до вимог ст. 21 КАСУ позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов’язані між собою і підсудні одному адміністративному суду. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Спори публічних службовців Розглядаючи питання щодо законодавства, яким урегульовані відносини публічної служби, необхідно виходити з того, що ці відносини є предметом регулювання конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення служби, її умови визначені законодавством, а не трудовою угодою. Тому спори публічних службовців мають розглядатися за нормами спеціальних законів, а у разі відсутності відповідних положень у конституційному та адміністративному законодавстві суд може застосувати трудове законодавство як додаткове. Застосування останнього можливе і тоді, коли про це йдеться у спеціальному законі. У цьому контексті доцільно згадати Рішення КСУ від 7 травня 2002 р. за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), у якій предметом розгляду було клопотання Президента дати офіційне тлумачення положень частин 2, 3 ст. 124 Конституції, зокрема, чи мають право суди загальної юрисдикції приймати до свого провадження і розглядати по суті позовні заяви про поновлення на роботі, зміну формулювання звільнення членів КМУ, керівників інших центральних органів виконавчої влади та осіб, яких згідно з Конституцією призначають на посади та звільняють з посад Президент або Верховна Рада. Суд у рішенні зазначив, що правове регулювання Конституцією та спеціальними законами України статусу, зокрема, прем’єр-міністра, членів КМУ та інших посадових осіб (ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про державну службу»), не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами, тобто окремі норми Кодексу законів про працю (далі – КЗпП) не можуть не застосовуватися до членів КМУ, керівників інших центральних органів виконавчої влади та осіб, яких згідно з Конституцією призначають на посади чи звільняють з посад Президент або Верховна Рада. Як зазначив Суд, відповідно до ст. 11 ЗУ «Про державну службу» державні службовці мають право захищати свої законні права та інтереси у вищих державних органах та у судовому порядку, а рішення про припинення державної служби вони можуть оскаржити безпосередньо до суду. Правове регулювання Конституцією та спеціальними законами України статусу, зокрема, прем’єр-міністра, членів КМУ та інших посадових осіб, не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Тому під час вирішення конкретних спорів адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних законах положень, якими врегульовані спірні відносини, може, наприклад, застосувати положення ст. 2 КЗпП, якою визначені основні трудові права працівників. Спори щодо прийняття на публічну службу Стосовно спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу слід пам’ятати, що для зайняття посади особа має відповідати вимогам, встановленим у Конституції, законі чи іншому нормативно-правовому акті, а початку виконання службових обов'язків передують певні процедури. Так, ЗУ «Про державну службу» встановлює, що право на таку службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою. Метою конкурсного відбору є залучення на вакантні посади найбільш кваліфікованих спеціалістів, а процедура конкурсу повинна забезпечувати конституційне право рівного доступу до державної служби громадян України. Конкурсний відбір держслужбовців Постановою КМУ від 15 лютого 2002 р. № 169 затверджено Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, яким передбачено, що конкурсний відбір проводиться на заміщення вакантних посад державних службовців третьої-сьомої категорій, крім випадків, коли законами України встановлено інший порядок заміщення таких посад. Для проведення відбору кандидатів наказом (розпорядженням) керівника відповідного державного органу, який здійснює призначення на посаду державного службовця, утворюється конкурсна комісія у складі голови, секретаря і членів комісії. Державний орган, у якому проводиться конкурс, зобов’язаний опублікувати оголошення про проведення конкурсу в пресі або поширити його через інші офіційні засоби масової інформації не пізніше ніж за місяць до початку конкурсу та довести його до відома працівників органу, в якому оголошується конкурс. Оголошення має містити відомості про найменування державного органу із зазначенням його місцезнаходження, адреси та номерів телефонів; назву вакантних посад із зазначенням, що додаткова інформація стосовно основних функціональних обов'язків, розміру та умов оплати праці надається кадровою службою; основні вимоги до кандидатів, визначені державним органом згідно з типовими професійно-кваліфікаційними характеристиками посад державних службовців; термін прийняття документів (протягом 30 календарних днів з дня оголошення про проведення конкурсу). В оголошенні може міститися додаткова інформація, що не суперечить законодавству про державну службу. Загальний порядок проведення іспиту кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців розробляється Головдержслужбою разом з Академією державного управління при Президентові України, а порядок проведення іспиту в державному органі та перелік питань на перевірку знання законодавства з урахуванням специфіки функціональних повноважень цього державного органу та його структурних підрозділів затверджується керівником органу, в якому проводиться конкурс, відповідно до цього Порядку та Загального порядку проведення іспиту кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців. Кандидати, які не склали іспит, не можуть бути рекомендовані конкурсною комісією для призначення на посаду. Рішення про призначення на посаду державного службовця та зарахування до кадрового резерву приймає керівник державного органу на підставі пропозиції конкурсної комісії протягом місяця з дня прийняття рішення конкурсною комісією. Порушення процедури конкурсного відбору та вимог, передбачених Порядком, може бути підставою для скасування його результатів. Атестування На практиці найбільше спірних питань кар’єрного росту пов’язане з результатами атестацій. Порядок та умови проведення атестації державних службовців визначені Положенням про проведення атестації державних службовців, затвердженим постановою КМУ від 28 грудня 2000 р. № 1922. У ньому зазначено, що з метою підвищення ефективності діяльності державних службовців та відповідальності за доручену справу в державних органах періодичністю один раз на три роки проводиться атестація службовців, під час якої оцінюються результати роботи, ділові та професійні якості, виявлені працівниками під час виконання службових обов’язків, визначених типовими професійно-кваліфікаційними характеристиками посад і відображених у посадових інструкціях, що затверджуються керівниками державних органів відповідно до ЗУ «Про державну службу» та інших нормативно-правових актів. За результатами атестації комісія приймає одне з трьох можливих рішень: відповідає займаній посаді; відповідає займаній посаді за певних умов; не відповідає займаній посаді. У разі прийняття рішення про невідповідність державного службовця займаній посаді комісія рекомендує керівникові перевести цього державного службовця за його згодою на іншу посаду, що відповідає його професійному рівню, або звільнити із займаної посади. Державний службовець, визнаний за результатами атестації таким, що не відповідає займаній посаді, звільняється з роботи відповідно до п. 2 ст. 40 КЗпП. За наслідками атестації приймаються рішення, аналогічні рішенням, встановленим для державних службовців. Посадова особа, визнана за результатами атестації такою, що не відповідає займаній посаді, звільняється з роботи відповідно до законодавства. Оскільки іншого не встановлено, то підстави звільнення формулюються відповідно до п. 2 ст. 40 КЗпП. Дисциплінарна відповідальність Звільнення публічного службовця у випадку виявленої невідповідності займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації, яка перешкоджає продовженню служби, необхідно відрізняти від звільнення зі служби у порядку дисциплінарного стягнення, яке накладається за порушення службової дисципліни. Дисциплінарна відповідальність є дієвим важелем для забезпечення ефективного виконання особами публічної служби наданих повноважень. Водночас судам належить ретельно перевіряти доводи позивачів про застосування дисциплінарних стягнень з метою усунення від служби принципових осіб. Ключові поняття дисциплінарної відповідальності (службова дисципліна, дисциплінарний проступок, види стягнення) не уніфіковані, регулюються різними законами та підзаконними актами. Тому до запровадження згаданої уніфікації необхідно виходити з того, що дисциплінарна відповідальність публічного посадовця є предметом регулювання адміністративного права, а трудове законодавство, зокрема правила КЗпП, застосовується у випадку прогалин у спеціальному законі. Єдиного порядку дисциплінарного провадження щодо осіб публічної служби не існує. Так, у ЗУ «Про державну службу» проведення службового розслідування передбачено в окремих випадках, а за змістом ст. 14 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України тільки у разі вчинення незначного порушення службової дисципліни начальник може обмежитись усним попередженням особи рядового або начальницького складу щодо необхідності суворого додержання службової дисципліни. В інших випадках для з’ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, вчиненого особою рядового або начальницького складу, призначається службове розслідування. У ЗУ «Про судоустрій України» зазначено, що дисциплінарне провадження стосовно судді передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення його до дисциплінарної відповідальності, відкриття дисциплінарної справи та розгляд дисциплінарної справи і прийняття рішення органом, що здійснює дисциплінарне провадження (ст. 99). Аналізуючи законодавство стосовно порядку притягнення посадовців до відповідальності за дисциплінарні проступки, можна дійти висновку, що дисциплінарне провадження, як правило, передбачає порушення дисциплінарної справи, розслідування обставин проступку, розгляд справи компетентним органом (посадовою особою), прийняття рішення за наслідками розгляду. Тому судам належить з’ясувати, чи дотримано такого порядку при ухваленні оскаржуваного стягнення. Обґрунтованість притягнення особи до дисциплінарної відповідальності не може ототожнюватись з формальним дотриманням процедури, оскільки закон вимагає від адміністративного суду перевірити, чи прийнято рішення: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 3 ст. 2 КАСУ). Соціальний захист З припиненням публічної служби не припиняється соціальний і правовий захист особи: зберігається право на матеріальне, побутове, пенсійне забезпечення; на захист інтересів у суді шляхом пред’явлення адміністративного позову. Спори, пов’язані з питаннями соціального забезпечення осіб, які припинили публічну службу, належать до спорів стосовно оскарження рішень, дій чи бездіяльності відповідного суб’єкта владних повноважень. Так, до 1 січня 2007 р. позови начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ з приводу перерахунку призначених пенсій могли заявлятись до відповідних управлінь МВС України. З набранням чинності ЗУ «Про Державний бюджет України на 2007 рік» військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу, які мають право на пенсійне забезпечення на умовах ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», пенсії призначаються (перераховуються) органами Пенсійного фонду України. Останні і будуть належними відповідачами у таких спорах. Наведені та інші особливості правового регулювання відносин публічної служби треба обов’язково враховуватися під час вирішення спорів службовців з питань прийняття, проходження та звільнення зі служби.
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№13-24 | 04 грудня
Тема тижня:
Надрокористування
 
 

Юридичні компанії України

______________________________

     

______________________________