– Депутате! А ти виконав передвиборчі обіцянки?! Можливо, такою чи схожою фразою можна буде незабаром запитати у народних обранців про те, як вони виконали, виконують та чи взагалі збираються виконувати те, про що клятвено обіцяли у програмах своїх політичних партій та на виступах під час виборчих перегонів. Справа у тому, що нещодавно у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект про внесення змін до ЗУ «Про політичні партії в Україні» (щодо звітності партій за політичні та передвиборчі програми).
Чи актуально?
Політична реформа, яка, з одного боку, сформувала парламентсько-президентську республіку, а з іншого – закріпила пропорційну систему виборів до Верховної Ради України, призвела до суттєвого зростання ролі партій у політичній системі. Відтак, політичні партії отримали монополію не лише на висунення кандидатів у народні депутати, а й через формування законодавчої та виконавчої гілок влади беруть на себе відповідальність за проведення державної політики загалом. Однак більшості з них, зокрема парламентським, властиві такі ознаки, як надмірний популізм та нехтування власною політичною програмою (тобто інтересами виборців, котрі їх підтримали).
Згідно із чинним законодавством програма є одним із основоположних документів політичної організації, про що йдеться, зокрема, в юридичному визначенні поняття «політична партія» – «…об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку…» (ст. 2 ЗУ «Про політичні партії в Україні»). Однак на практиці політичні програми для окремих партій мають значення лише як документ, необхідний для реєстрації, що вимагається відповідно до ч. 2 ст. 11 згаданого Закону, а не для діяльності як такої.
Щось схоже відбувається і з відповідальністю за обіцянки, надані під час виборчого процесу: так, передвиборча програма є обов’язковою під час реєстрації учасника виборів (п. 9 ч. 1 ст. 58 ЗУ «Про вибори народних депутатів України»), проте положення передвиборчих документів можуть і не втілюватись. У кінцевому результаті недотримання та розмитість політичних програм дезорієнтує виборця під час голосування і, таким чином, ставить перед ним вимогу обирати ту чи іншу політичну силу за іншими, другорядними ознаками, що не сприяє ні вдосконаленню демократії, ні розвиткові партійної та політичної систем в Україні. Цією ініціативою пропонується встановлення політичної відповідальності парламентських партій за реалізацію їхніх партійних та передвиборчих програм. Проте чи можна цими змінами до чинного законодавства кардинально змінити ситуацію?
Запропоновані зміни
Як йдеться у пояснювальній записці, законопроект під реєстраційним № 1467 передбачає «встановити політичну відповідальність парламентських партій за реалізацію їхніх партійних та передвиборчих програм, вдосконалити партії як інститут політичної системи України». Зокрема, планується, щоб «політичні партії, представники яких є народними депутатами України, щороку звітували про хід реалізації програми політичної партії та передвиборної програми».
Проект пропонує також внести зміни до ст. 7 ЗУ «Про політичні партії в Україні», встановивши, що парламентські партії (блоки) щороку звітують за виконання партійної та передвиборчої програм. Відповідні звіти публікуються в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр». На думку автора проекту, народного депутата Олега Зарубінського, партії, які брали участь у виборчих блоках, надаватимуть спільний звіт разом з іншими партіями-учасниками блоку. А форма та порядок звітності затверджуватиметься Міністерством юстиції України.
Однак видається, що відповідальність, яку пропонує встановити цей законопроект, буде мінімальною. З супровідних до законопроекту документів можна дійти висновку, що розробник підійшов не надто серйозно до цієї законодавчої розробки. Зміни, які він пропонує, обмежуються кількома рядками, доданими до ст. 7 ЗУ «Про політичні партії в Україні», в яких і йдеться про цю ефемерну відповідальність.
Проте вже традиційно для вітчизняної законодавчої практики жодного слова немає про те, яким саме буде механізм стимулювання чи примусу до публікації таких звітів. Адже кількох рядків декларативного характеру про відповідальність, навіть у нормативному акті, для країни, в якій не надто поспішають з ретельним виконанням законів, буде явно замало. Окрім того, хто і як контролюватиме якість, а головне правдивість цих звітів? Адже, скоріш за все, на совісність вітчизняних політичних сил навряд чи варто розраховувати. Тоді виникають закономірні запитання – чим майбутні друковані звіти відрізнятимуться від сьогоднішніх, які лунають із вуст представників тих чи інших політичних партій, і навіщо потрібен законопроект, не переобтяжений доцільністю?
Міжнародний досвід вирішення проблеми
У багатьох країнах варіант пропорційної системи із закритими списками, який застосовується в Україні, вважається дискримінаційним. І дискримінованими є саме виборці, які, крім опускання бюлетенів у скриньку, не мають жодних прав. Пропорційна система із закритими списками ефективно діє лише в трьох видах країн: по-перше, в країнах, національний склад населення яких на 90% однорідний, де немає інших причин для дебатів, крім економічних; по-друге, в країнах, що знаходяться у стані війни; по-третє, у маленьких за розміром країнах. Як бачимо, до жодного з них Україну віднести не можна. Як відомо, запроваджена в Україні модифікація пропорційної виборчої системи має недолік, пов’язаний з тим, що навіть якщо виборець підтримує політичну партію загалом, але список партії має кандидата, якого він не підтримує, то він не зможе вплинути на порядок кандидатів у виборчому списку. Тобто виборці не можуть зробити повністю адекватний вибір.
Відтак, очевидними є обмеження безпосереднього зв’язку народних депутатів із населенням. Відійшла у минуле мажоритарна система комунікацій депутатів із громадськістю та широким загалом виборців. Раніше кожний район області був закріплений за конкретним народним депутатом, який був вельми зацікавлений у розширенні своєї присутності на цій території. В умовах мажоритарної системи, яка застосовувалась на місцевих виборах до 2006 р., кожен із депутатів був вимушений підтримувати зв’язок з виборцями в окрузі, невиконання цього обов’язку могло спричинити його відкликання.
На сьогодні стару модель спілкування з електоратом знищено. Зник елемент безпосереднього та зацікавленого спілкування народних депутатів зі своїми виборцями. За таких умов можливість контролю діяльності депутатів населенням практично нівельована, оскільки пропорційні вибори зняли з народних обранців індивідуальну відповідальність перед громадянами. Натомість пропорційна виборча система з голосуванням за закриті списки партій і блоків фактично унеможливлює застосування інституту відкликання, відтак, уже ніщо не змушує обраного депутата здійснювати взаємодію з територіальною громадою, відкривати громадську приймальню, розглядати звернення виборців тощо.
Одним із механізмів вирішення цієї проблеми може стати персоніфікація пропорційної виборчої системи шляхом зменшення виборчих округів та впровадження преференційного голосування. До речі, у більшості країн ЄС виборчі системи так чи інакше персоніфіковано – вибори проводяться або в одномандатних округах з голосуванням за одного із зареєстрованих кандидатів, або у багатомандатних округах, де виборці голосують за невеликі партійні списки (10-15 кандидатів), або у багатомандатних округах, де виборці можуть надати преференції одному з кандидатів у списку, визначивши тим самим порядок їх проходження до парламенту. Такі механізми персоніфікації виборів стимулюють обраних депутатів до підтримання більш тісних зв’язків з електоратом.
Про необхідність подальшої модифікації пропорційної виборчої системи для парламентських виборів переконливо свідчить і зарубіжний досвід. Наприклад, з-поміж усіх країн ЄС лише у двох країнах (Словаччина та Нідерланди) вибори проводяться в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі, а голосування за закриті списки практикується лише в чотирьох країнах ЄС – Австрії, Іспанії, Італії та Португалії. У більшості інших країн Євросоюзу виборчі системи для парламентських виборів персоніфіковані – виборці голосують або за окремого кандидата від партії (Велика Британія, Ірландія, Німеччина, Угорщина, Литва – країни, де застосовується мажоритарна і змішана виборчі системи), або можуть надавати преференції окремим кандидатам у списку (Бельгія, Греція, Естонія, Латвія, Люксембург, Кіпр, Нідерланди, Польща, Словенія, Фінляндія, Швеція).
Партійні фінанси
У контексті стимулювання зв’язків народних депутатів з виборцями актуальності в Україні набуває також проблема реформи партійних фінансів. Таке реформування має дати виборцю чітку відповідь на запитання, хто фінансує партію, чиї інтереси ця партія представляє, кому і як така партія має завдячувати перемогою на виборах. Це повинно стимулювати комунікацію депутатів з виборцями, оскільки знання джерел фінансування певних політичних сил сприяє формуванню її образу (а також позиції конкретних депутатів) в очах виборців.
Проте, на відміну від багатьох інших держав Європи, в Україні законодавець не вимагає від партій публічного оприлюднення інформації про донорів, які зробили найбільші внески у виборчі фонди або фінансують поточну статутну діяльність партій, відображення у фінансових звітах інформації про доходи і видатки не лише партій, але і пов’язаних з ними осіб, місцевих осередків (як це передбачено, наприклад, у Франції та деяких інших європейських країнах). Можливо, народним обранцям слід було б звернути свою увагу саме на цей аспект вірогідного вирішення проблеми. Однак це, мабуть, не так просто, як закон про друкування звітів щодо виконання програм, до того ж й ефект бумеранга може спрацювати...
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|