Всі рубрики


Рейдерське «ноу-хау»

Ми живемо в епоху рейдерства. Епоха ця підкралася якось блискавично: ще чотири-п’ять років тому лише фахівці з англійської мови знали переклад слова «raider» – «вимагач, грабіжник». Невдовзі після помаранчевої революції Україною прокотилася хвиля цинічних економічних злочинів, суть яких полягала в особливо витонченому заволодінні чужими активами – фірмами, акціями, приміщеннями, складами, рухомим майном. Українське рейдерське «ноу-хау» базувалося на спеціальній ролі, що відводилася в цьому процесі судам. Суди та корупція Спритні хлопці з юридичною освітою на замовлення впливових громадян відшукували бухгалтерські або організаційні прогалини в установчих документах об’єкта, який планувалося захопити, і, домовившись з відповідною судовою інстанцією, просто переписували підприємство на замовників операції. Або створювали паралельні органи управління. Або вносили відповідні «поправки» в реєстр акцій. Шляхів було багато, однак твердий, як євровалюта, результат незмінно отримувався в суді. Суд цей найчастіше був не звичайний, а спеціалізований – господарський. Скривджена сторона кидалася за справедливістю до цієї ж установи, тільки рангом вище, – спочатку до обласного господарського суду, згодом – до Вищого. Втім справедливість, якщо вона взагалі існує, можна було отримати хіба що після оскарження рейдерської атаки, освяченої господарською Фемідою, у Верховному Суді. Про це свідчать і відгуки постраждалих, і суха статистика: 88% постанов та ухвал Вищого господарського суду, які розглядав Верховний Суд, було скасовано. Тобто майже кожну справу! Зайве говорити, що, крім рейдерських, господарські суди розглядали ще чимало інших різноманітних суперечок між компаніями, банками, інвесторами, акціонерами тощо. В цих суперечках не копійки перераховували, а величезні суми – мільйонні та мільярдні. Адвокат, який обзавівся «виходом» на господарський суд, мав ажіотажний попит серед клієнтів. Підприємець, котрий міг похвалитися дружбою з кимось із Вищого господарського суду, здатний був швидко обійти конкурентів і не повертати борги кредиторам. Усна народна творчість давно вже увінчала господарські суди титулом найкорумпованіших. Автор цих рядків припускає, що цей сумнівний титул вони заробили послідовною працею в тому амплуа, яке від них очікувала рейдерська громадськість. Надія вмирає останньою? Наприкінці вересня 2006 р. Верховний Суд України очолив Василь Онопенко. З-поміж судової і юридичної громадськості він мав репутацію людини, котра здатна оздоровити вітчизняну Феміду і надати її обличчю сучасного європейського вигляду. Перші кроки, які він здійснив на новій посаді, вселяли надію: пан Онопенко заявив про початок нещадної боротьби з рейдерством, піддав критиці господарські та третейські суди, оголосив, що судді ніколи не будуть знаряддям в руках економічних злочинців. Аби втілити ці заяви в життя, Верховний Суд, як повітря, потребував права законодавчої ініціативи. Однак це право в нього забрали під час численних і суперечливих «судових реформ». По суті, найвища судова установа могла виявляти ініціативу, лише розсилаючи листи в різноманітні інстанції, які так чи інакше впливають на ухвалення законів, – просити, пропонувати, заперечувати. Доля цих листів залежала від доброї волі тих, хто їх читав: могли прислухатися, а могли в сміттєвий кошик відправити. Але якщо в Верховного Суду права бути законодавцем немає, то, воно, без сумніву, є в народних депутатів України. І вони, особливо коли є стимул, можуть бути досить винахідливими в цій галузі. Приміром, деякі законодавці настільки перейнялися долею Вищого господарського суду, що навіть запропонували внести зміни до Господарського процесуального кодексу. І які зміни! Згідно з дивовижним документом, унесеним на розгляд профільного парламентського комітету, Вищий господарський суд повинен стати «останньою інстанцією» в пошуках справедливості. Себто та сторона, яка не задоволена ухвалою цього відомства, не матиме права оскаржити його в Верховному Суді. Причому жодного права! Оскільки ті підстави, з яких це оскарження ще можна зробити (приміром, якщо Вищий господарський суд виголосив ухвалу, спираючись на документ, який визнано неконстутиційним, або якщо ухвала скасована... міжнародним судом) – це юридичне кокетство в особливо цинічній формі!Якщо цей документ стане законом, позивачу, який прямує до Вищого господарського суду, треба буде згадати Данте: «Облиш надію кожен, хто сюди заходить». А автор хто? Як очі – дзеркало душі, так законопроекти – відображення тих, хто їх вносить. А вносять подібні прожекти до парламентського комітету двоє поважних панів. Один – голова Комітету з питань правосуддя Сергій Ківалов, колишній голова Центральної виборчої комісії, дії якої в грудні 2004 р. були піддані обструкції Верховним Судом. Репутація цього пана додаткових коментарів не потребує. За ним давно і ревно плаче... самі знаєте що. Другий зацікавлений у специфічній реформі законодавець – Дмитро Притика. Так-так, саме той, який очолював до 2006 р. Вищий господарський суд. Кому, як не йому, знати про репутацію колись підвладного йому органу? Чому ж з-під його пера виходять настільки нелогічні законодавчі пропозиції? Пояснити цю нелогічність важко. Проливає світло на незрозумілі вчинки цього пана хіба що інформація про діяльність бізнес-імперії родини Притик, що гуляє Інтернетом. Навіть дуже наївні громадяни можуть угледіти певний зв’язок між цими обставинами. Замість висновку Український парламент й досі не працює як слід. Це, звичайно, великий мінус, від цього потерпають і політикум, і державні установи, і судді, і громадяни. Однак навіть на великий мінус є маленький плюс. Принаймні поки Верховна Рада не працювала, законопроекти-рейдери, схожі до описаних, не мали шансу бути ухваленими, ожити і вгризтися іклами в економічне тіло країни.
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№13-18 | 30 вересня
Тема тижня:
Міжнародний арбітраж
Тема тижня
  • Ефективний арбітраж: який він?
Придбати PDF-версію
 
 

  

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________