Реформування кримінальної юстиції з позиції подальшої гуманізації кримінальних покарань

Становлення України як правової держави, головним завданням якої є захист прав і свобод людини, потребує докорінної зміни пріоритетів діяльності органів кримінальної юстиції, насамперед у переосмисленні інституту кримінальних покарань. Соціальна сутність покарання Як відомо, людині властиво не тільки дотримувати, а й порушувати правові норми, що вона робить свідомо чи не свідомо, з умислом чи з необережності. У зв’язку з цим у кожній державі існує система заходів, які захищають кожну особу окремо і суспільство загалом від порушників закону та відновлюють справедливість. Якщо людина не хоче поважати закон, то відповідною реакцією закону є встановлення вини і покарання. Застосування каральних заходів належить до числа найдавніших соціальних практик, які здавна і скрізь використовувались на всіх історичних етапах розвитку цивілізації. Покарання залежить від того, які соціальні, політичні, культурні, моральні погляди панують у суспільстві, а тому кримінальний закон повинен відповідати укладу життя суспільства, стану економіки і фінансів та правовим і етичним правилам, що складаються на цій базі. Факт соціальної неефективності покарання досить показний і змушує шукати шляхи його вдосконалення. Історія дає нам безліч прикладів, коли злочинцям призначалися: каторжний труд, удари палицями, карцер із зубчатою підлогою, камери, де ув’язнені приковувалися ланцюгом тощо. Однак всі види покарання, що були пов’язані з позбавленням волі, не виконували свого призначення щодо виправлення злочинців, а навпаки деморалізовували їх та розбещували. В умовах складної криміногенної ситуації в Україні ми у найближчому майбутньому теж не зможемо відмовитися від в’язниці. Проте вона не повинна залишатися переважним засобом кримінального покарання. Дослідження, які були проведені в галузі кримінального права міжнародною спільнотою, дозволило на черговому Конгресі ООН (1995 р.) зробити порівняльний аналіз і дати всебічну характеристику в’язничних і нев’язничних санкцій, наслідків застосування альтернативних позбавленню волі покарань для процесу декриміналізації суспільства, зменшення кількості засуджених і рецидивізму, економічних, людських і соціальних витрат для контролю над злочинцями. Конгрес схвалив поширення в багатьох країнах світу такі види покарань, як штраф, громадські роботи, умовне засудження, обмеження волі, апробація та інших традиційних і нововведених санкцій, які впродовж тривалого терміну довели свою високу запобіжну ефективність. Гуманізація інституту покарання Філософія покарання, його мета та цілі в Україні свідчать про те, що в питанні про підходи до кримінальних покарань ми намагалися використати всі гуманістичні ідеї, які напрацювало свого часу людство. Однак не завжди це виходило на належному рівні. Прикладом може слугувати Кримінальний кодекс (2001 р), який не тільки віддзеркалив позитивні суспільні тенденції, а й породив численні складнощі у його реалізації, особливо в частині вираження принципу соціальної справедливості. Взявши курс на подальшу демократизацію та гуманізацію інституту покарання, законодавець водночас спромігся: збільшити в Кодексі кількість кримінально-караних діянь, ввів нове поняття – особливо тяжкі і тяжкі злочини, вчинені з необережності, що вплинуло на практику покарань, розширив перелік злочинів, за вчинення яких несуть відповідальність особи з 14-річного віку, ліквідував інститут умовного засудження, зробив більш жорсткішими правила призначення покарання при сукупності вироків та при вчинені злочинів у співучасті, підвищив мінімальні та максимальні санкції стосовно злочинів, які створюють для суспільства підвищену небезпечність. Звісно, що такий стан речей в українському кримінальному судочинстві не відповідає ідеології захисту прав людини та прийнятими Україною зобов’язаннями перед Радою Європи щодо демократизації суспільно-політичних процесів у країні. Ще більш репресивним і таким, що спрямований проти інтересів пересічної особи є проект Кримінально-процесуального кодексу, підготовлений для розгляду в парламенті. У цьому контексті слід зауважити, що за останні роки в державі збільшилася карна репресія, високим лишається коефіцієнт судимості. Отже, такий стан речей потребує якнайшвидшого введення кримінального судочинства з низкою спрощених процедур та зміни філософії покарань у національних умовах. А тому питання гуманізації кримінального судочинства, яке базується на широкому застосуванні видів покарання, не пов’язаних із позбавленням волі, та впровадженні відновного і спрощеного правосуддя повинно вже сьогодні стояти в порядку денному. Одним з таких напрямів має бути інститут примирення винного з потерпілим (він покладений в основу терміна «відновне правосуддя»), який набув важливого значення для кримінального судочинства інших країн і став невід’ємною частиною низки міжнародних нормативно-правових актів. Проте неузгодженість між існуванням факту примирення в українському кримінальному законі (ст.ст. 45 і 46 КК України) та відсутністю процесуальних можливостей для застосування програм відновного правосуддя заважає безпосередньому впровадження примиренню (медіації) в життя. Не закладена програма відновного правосуддя і в проекті нового КПК. В ньому започаткована лише ідея безпосереднього використання процедури примирення. Поза законодавчим регулюванням лишилися і такі питання, як закріплення єдиної моделі відновного правосуддя, виокремлення основних засад і форм організації проведення медіації, визначення термінів «медіатор» та «медіація», які для широкого загалу не зовсім зрозумілі. Основні засади медіації З цього приводу доцільно зауважити, що на сьогодні у світі не існує однозначного бачення цих понять, але за своїм правовим статусом медіатора слід вважати особою, котра самостійно допомагає потерпілому та обвинуваченому (підсудному) примиритися між собою та відшкодувати завдану шкоду, а медіація – це процес, у якому потерпілий, обвинувачений (підсудний) за власною згодою і за допомогою медіатора можуть досягнути згоди щодо примирення. Для впровадження програми українського відновного правосуддя та скорішої адаптації вітчизняного законодавства до законодавства країн ЄС корисно було б скористатися Рекомендацією Комітету міністрів РЄ про посередництво (медіацію) у кримінальних справах, урахувавши хоча б основні процедурні моменти примирення потерпілого та обвинуваченого (підсудного). Це б відкрило шлях для повноцінного використання можливостей медіації у кримінальному процесі. Наведемо лише кілька основних засад процедури медіації та форми її організації, які визначені в згаданому рекомендаційному документі. Медіація у кримінальних справах повинна мати місце тільки тоді, коли всі сторони добровільно дійшли згоди на примирення; будь-яке обговорення під час зустрічі має носити конфіденційний характер; за органами кримінальної юстиції залишається право на прийняття рішення щодо передачі справи на медіацію; участь у зустрічі не повинна сприйматися як показник прийняття вини для наступного судового розгляду; до передання справи для зустрічі необхідно враховувати вік, зрілість, інтелектуальні здібності сторін; медіаторів слід відбирати з різних верств суспільства, які мають хороші знання і здатні вирішувати конфлікти, працювати належним чином із жертвами та злочинцями, розуміти склад системи кримінальної юстиції; сторони мають досягати угоди у добровільному порядку; медіатор при повідомленні органів кримінальної юстиції про результати зустрічі не повинен розкривати змісту процесу медіації. Проте не слід розраховувати, що такі рекомендації одразу ж розв’яжуть усі наші кримінально-правові проблеми. Врешті-решт, це тільки пропозиції. Окремі з них через свою відмінність мети, завдання, принципів, статусу сторін тощо породжують цілу низку питань, головна ідея яких потребує свого переосмислення. Насамперед це: включення/невключення часу проведення процедури медіації в строк тривання слідства; направлення медіатору всіх справ, чи лише тих, що доводять вину обвинуваченого та вселяють упевненість у позитивному її вирішенні; які критерії оцінки справи щодо її придатності до процедури примирення; погодження на медіацію слід вважати доказом вини обвинуваченого, чи ні; правові наслідки примирення (що це: пом’якшення покарання чи звільнення від нього); хто має оплачувати послуги медіаторів. Безсумнівними є лише обов’язкова присутність при здійснені процедури примирення медіатора; форма відшкодування шкоди має визначатися органом кримінального судочинства за наслідком переговорів сторін та їх позиції; медіатор повинен використовувати лише психологічні прийоми для виправлення того, що можна виправити у стосунках сторін у такому обсязі, наскільки це влаштовує обидві сторони кримінального конфлікту без застосування процесуальних засобів; участь медіатора у примиренні має бути добровільною за згодою сторін, однак загальна тривалість такої процедури не повинна перевищувати встановлений законом термін; медіація не може бути доступним заходом до учасників злочинної групи та осіб, які неодноразово судилися; призначення примирної процедури можливе лише у справах про злочин невеликої тяжкості, а у справах про злочини середньої тяжкості – за умови згоди обох сторін та коли є суттєві підстави вважати, що примирення дає позитивні результати. Щодо термінів вирішення кримінальних справ У проекті нового КПК висовується також ідея скороченого досудового і судового слідства та особливий порядок ухвалення судового рішення. Подібні кроки пов’язані з наявністю складного, педантичного письмового оформлення матеріалів справи на досудовому та судовому етапі кримінального провадження. Скрупульозна переробка доказів негативно позначається на термінах вирішення кримінальних справ та на долі тих, які змушені тривалий час чекати під вартою результати їх вирішення. Тому правова позиція, коли обвинувачений визнає себе винним та його визнання не оскаржується учасниками процесу і при цьому в органів слідства або суду немає сумніву в його винуватості, є всі передумови використовувати скорочену форму кримінального судочинства. Проте це не повинно звужуватися до визнання «провини» у сенсі американської практики, коли відбувається монополізація функції обвинувачення, а потерпілого як самостійного учасника кримінального процесу виключають із процедури судочинства. Такі угоди між обвинуваченим про визнання ним своєї вини у скоєному, захисником та прокурором в обмін на пом’якшення покарання стали прототипом судової реформи в деяких пострадянських державах. Однак намагання запровадити в українське законодавство систему угод про визнання вини обвинуваченим без урахування думки потерпілого і скорочення судового слідства навряд чи знайде підтримку в правознавців. Є побоювання, що втілення спрощених процедур у кримінальне судочинство збільшить ризик судових помилок, не відповідатиме конституційному принципу змагальності, не виступить гарантом захисту прав громадян, що загалом не вирішить ті основні завдання, які поставлені законами перед правосуддям. Реформування кримінальної юстиції Тим не менш держава зацікавлена як у примиренні, так і в скороченій формі судочинства, оскільки це суттєво знижує затрати ресурсів і часу на розгляд і вирішення справи. З іншого боку, реалізація цих вимог неможлива без інституційних перетворень у кримінальній юстиції. Сьогодні така робота триває. Першою ластівкою цього етапу є затверджена Указом Президента України Концепція реформування кримінальної юстиції, яка започаткувала бачення єдиної кримінальної системи. Щоправда, як будь-який основоположний документ вона містить різні, почасти протилежні, коментарі аналітиків та наукових експертів, що ставить під сумнів значення реформаторських положень. Так, абсолютно очевидно, що не слід плутати медіацію з угодами про визнання обвинуваченим вини, оскільки за своєю юридичною природою ці процедури мають не однакові правові позиції. Вбачається сумнівним розмежування відновних і примирних процедур, які тотожні за своїми змістовими характеристиками. Однак ці проблеми не повинні стати на заваді впровадженню програм гуманізації кримінального судочинства шляхом заснування відновного правосуддя. Наскільки правильним виявиться такий підхід, – покаже час і судова практика.