Всі рубрики


Верховенство права чи незаконна практика ВСУ?

Майже два роки тому (20 липня 2006 р.) Європейський Суд з прав людини (далі – Суд) виніс рішення у справі «Сокуренко та Стригун проти України», яке згодом набуло статусу остаточного, попри клопотання українського уряду про його перегляд Великою палатою Суду. Питання компетенції Обставини цієї справи є настільки простими, що займають пів-сторінки. Земельний спір за участю заявників закінчився тим, що Верховний Суд України (далі – ВСУ) залишив у силі постанови суду першої та апеляційної інстанцій та скасував постанови касаційної інстанції – Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ). Однак згідно з чинним законодавством ВСУ, переглядаючи за касаційною скаргою постанови чи ухвали ВГСУ, може: «1) залишити постанову без змін, а касаційну скаргу без задоволення; 2) повернути справу до суду першої інстанції для нового розгляду; 3) скасувати постанову та припинити провадження у справі». Ймовірно, що свого часу майбутні заявники, проаналізувавши компетенцію ВСУ, визначену законодавством (ст. 111-18 ГПКУ), небезпідставно вирішили, що в їх випадку найвищий судовий орган України порушив їх права та звернулися до Суду. Оскільки у відповідній частині ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) гарантується кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру, Суд згодом констатував порушення Україною прав заявників за цією статтею. Взявши до відома той факт, що такі рішення ВСУ, як у справах панів Сокуренка і Стригуна, набули характеру загальної практики, Суд висловився з цього приводу так: «..згідно зі ст. 111-18 Господарського процесуального кодексу Верховний Суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі…. Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені Господарським процесуальним кодексом…. Суд також зазначає, що не було жодної іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному Суду ухвалювати такого роду рішення. І, нарешті, Суд вважає, що загальні положення Конституції України… не могли слугувати достатньою правовою підставою для такої специфічної компетенції, яка не надавалась відповідним законодавством» (§ 26 згаданого рішення). Іншими словами, без будь-яких двомовностей Суд підкреслив, що аналогічна практика ВСУ є не поодинокою, а загальною, але, попри цей факт, вона є перевищенням повноважень, наданих ВСУ та чітко викладених у ГПКУ, а за таких умов найвищий судовий орган України не може вважатися «судом, встановленим законом». Щодо виконання рішення Європейського Суду Європейський Суд присудив кожному із заявників по 500 євро як відшкодування моральної шкоди, які Україна сплачує з державного бюджету, однак особливість виконання рішень Суду полягає у тому, що найчастіше лише грошовою компенсацією держава обмежитися не може. Справа у тому, що під виконанням рішення Суду слід розуміти вжиття державою індивідуальних заходів, спрямованих на усунення конкретного порушення, про яке йдеться в рішенні Суду, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстав для надходження до Суду аналогічних заяв проти України у майбутньому. Більш детально: індивідуальні заходи полягають, окрім виплати заявнику справедливої сатисфакції відповідно до рішення Суду, у відновленні, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом. Про можливість відновлення провадження у справі за таких умов йдеться у ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV. Відповідний державний орган – Секретаріат Урядового уповноваженого у справах Європейського Суду з прав людини навіть зобов’язаний у визначений термін письмово роз’яснити заявникам їх право звернутися до відповідного суду за переглядом рішення національного суду на підставі рішення Суду. Згідно із чинним законодавством рішення міжнародної судової інстанції, тобто Суду, є підставою для перегляду справи за винятковими обставинами. Така можливість прямо передбачена ЦПКУ та КАСУ. Повертаючись до обставин справи «Сокуренко та Стригун проти України» та суті констатованого у ній порушення, уявімо собі, що відновлення попереднього юридичного стану, який заявники мали до порушення Конвенції, тобто до винесення ВСУ, який у даному випадку не може вважатися «судом, встановленим законом», остаточних рішень у справах заявників, можливе саме через відновлення провадження у їх справах. Чи передбачає чинне законодавство таку можливість у цьому випадку? Дійсно, Господарський процесуальний кодекс України передбачає певну процедуру оскарження на підставі визнання постанов чи ухвал міжнародною судовою установою такими, що порушують зобов’язання України, але зазначена підстава за ст. 111-15 ГПКУ є однією з підстав для оскарження до ВСУ постанов чи ухвал ВГСУ. Нагадаємо, що у справі «Сокуренка та Стригуна» Суд не мав жодних претензій до України через рішення, прийняті ВГСУ. Натомість констатація порушення відбулася саме завдяки судовій практиці ВСУ. Чи допоможуть зміни процесуального законодавства На сьогодні у ВР України знаходиться на розгляді проект ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підстав перегляду судових рішень» від 7 лютого 2008 р. № 2015, який розробило Міністерство юстиції України. Він, начебто, усуває недоліки процесуального законодавства та передбачає внесення змін у процесуальний порядок судового провадження у всіх формах судочинства з питань відновлення провадження у справах з наведених підстав. На жаль, на нашу думку, зазначений законопроект жодним чином не вирішує питання можливості відновлення попереднього юридичного стану заявників у справі «Сокуренка та Стригуна», оскільки він не передбачає можливості перегляду рішень ВСУ з відповідних підстав. Повертаючись до обов’язку держави, в нашому випадку – України, виконувати будь-яке рішення Суду про порушення Конвенції, нагадаємо, що процес виконання включає в себе ще й обов’язкове вжиття заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстав для надходження до Суду аналогічних заяв проти України у майбутньому. Допоки Комітет Міністрів Ради Європи не впевниться у вжитті необхідних заходів індивідуального та загального характеру, рішення не вважатиметься виконаним та не буде знято з його контролю (Правила Комітету Міністрів Ради Європи щодо контролю за виконанням рішень Європейського Суду з прав людини та умов угод про дружнє врегулювання від 10 травня 2006 р.). Стосовно заходів загального характеру можна підсумувати таким чином. По-перше, рішення перекладається та оприлюднюється, а суть порушення доводиться до державних органів та суб’єктів, прямо причетних до справи, з метою попередження аналогічних порушень у майбутньому. По-друге, з метою усунення законодавчих проблем та вдосконалення правозастосовної практики, які стали чи можуть стати підставою для констатації порушення Судом, проводиться правова експертиза нормативно-правових актів, їх проектів та розробляються відповідні законопроекти. Інколи варто лише усунути законодавчі перепони, а інколи причина порушення прямо не пов’язана з вадами законодавства. У справі «Сокуренка та Стригуна» йдеться саме про той випадок, коли порушення відбулося не через існування недосконалого законодавства, а через судову практику. В цьому випадку, аби виконати вимогу щодо вжиття державою заходів загального характеру на виконання цього рішення Суду, Верховному Судові України варто було б від неї відмовитися. Замість висновків Натомість найвищий судовий орган України дотепер свідомо дотримується практики, хибність якої була констатована Судом. Приміром, наведемо першу, випадково знайдену в базі «Право», постанову Судової палати у господарських справах ВСУ від 15 січня 2008 р., якою за результатами касаційної скарги ТОВ «Главстрой» на постанову ВГСУ за позовом ТОВ «Главстрой» до ТОВ «Наталка-Сіті» було скасовано постанову ВГСУ і залишено в силі постанову Одеського апеляційного господарського суду. Єдиним обґрунтуванням небажання відмовитися від аналогічної судової практики слугує, мабуть, позиція, яка вже була висловлена під час слухання Судом справи «Сокуренка та Стригуна» і відображена у самому рішенні: «…згідно з  Конституцією України Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, і з  огляду на те, що конституційні положення є нормами прямої дії, Верховний Суд міг ухвалювати рішення на основі принципу верховенства права..» (§ 18 згаданого рішення).
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№13-18 | 30 вересня
Тема тижня:
Міжнародний арбітраж
Тема тижня
  • Ефективний арбітраж: який він?
Придбати PDF-версію
 
 

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________