Вітчизняна юриспруденція на службі політиків Навряд чи буде помилкою стверджувати, що передумови судової реформи було закладено саме під час прийняття Конституції у 1996 р. Саме у формуванні нової судової системи повинна була проявитися роль і значення дефініції права як напряму суттєвих перетворень.
Роль судової влади та правосуддя в державі
Як відомо, судова влада відіграє особливу роль в державі. Вона має стежити за тим, аби законодавча та виконавча гілки влади під час своєї діяльності не виходили за межі, встановлені Конституцією та законами України. Для цього чинне законодавство встановлює цілу низку гарантій незалежності і недоторканності суддів. Це стосується конституційних положень щодо порядку їх обрання, зупинення їх повноважень та звільнення з посад, підкорення суддів тільки закону, заборони будь-якого впливу на суддів, таємниці прийняття судового рішення тощо. Проте на сучасному розвитку правової системи України виникла загроза, що правосуддя в Україні фактично здійснюватиметься не незалежними суддями, а владними політичними силами, від яких залежить їх службова кар’єра.
Можна припустити, що такі прецеденти є продуктом прогалин у досліджені проблем організації правосуддя, пошуку оптимальних способів вирішення та визначення тенденцій розвитку судової системи і судочинства, тобто тих обставин, які є першопричиною в прийнятті неконкретних та неточних законів, норми яких формуються в найбільш узагальненій абстрактній формі, що дає можливість впливати на суддів. Така практика виключає рівновагу та стабільність у суспільних правовідносинах, призводить до відсутності у суспільстві об’єктивної справедливості.
Саме специфіка діяльності судів вимагає від парламентаріїв під час підготовки й обговорення проектів законів про судоустрій України та про статус суддів закріплення позиції незалежності судової влади, аби забезпечити реалізацію принципів правової демократичної держави та гарантувати додержання прав і свобод людини в Україні.
На жаль, внесений на розгляд ВР України у другому читанні проект ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» не забезпечує системність, що дає змогу впливати на суддів і використовувати будь-які важелі для досягнення вигідних результатів вирішення справ поза процедурою здійснення судочинства. У цьому контексті не можна не пошкодувати про те, що вітчизняна юриспруденція вкотре ставитися на службу політиків, обростаючи низкою законодавчих пропозицій, які фактично відкривають шлях до правового свавілля. Такий стан речей не лише підвищує вразливість всієї судової системи, робить її заручником політичного контексту, а й призводить до втрати конституційності.
Можна з упевненістю стверджувати, що проведення юридично не виважених змін у судовій системі потягне за собою певні негативні наслідки, які спроможні вкотре потрясти українське суспільство. Ймовірно, слід додати, що, попри намагання здійснити революцію в судовій системі, парламентарії так і не змогли в своїх законодавчих пропозиціях до проекту закріпити нові демократичні стандарти у галузі судового захисту прав людини та встановити нові засади відправлення правосуддя.
Щодо призначення суддів на адміністративні посади
Як будь-який компромісний документ, рекомендований Комітетом з питань правосуддя, проект практично не несе в собі реформаторських змін у галузі судоустрою та судочинства, оскільки в ньому закладені підвалини, які не узгоджуються з чинним законодавством та суперечать правовим принципам Конституції України. Практично за таких обставин він не поліпшить, а навпаки погіршить гарантії незалежності суддів.
Під час аналізу його положень складається враження, що творці аналізованого законопроекту вирішили звести незалежність суддів нанівець: у проекті пропонується надати право Президенту ліквідовувати суди загальної юрисдикції, призначати на посаду строком на три роки з числа суддів та звільняти з посади голів суду та заступників голів суду, переводити суддів з одного суду до іншого та призначати двох членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України тощо.
Аби уберегти Президента від критики, деякі фахівці права, намагаючись обґрунтувати його антиконституційні повноваження, запевняють, що таке призначення на посади голів судів і заступників підвищує їх статус, запобігає корпоративності суддівського корпусу. На їх думку, не створює загрози незалежності судової гілки влади і ліквідація судів, позаяк це охоплюється конституційними повноваженнями Президента створювати суди.
Якщо бути послідовним, то питання призначення суддів на адміністративні посади назрівало давно. Проте ці прагнення перекреслювалися бажанням кожної з гілок влади перерозподілити обсяг повноважень на свою користь. З метою уникнення суперечностей у законодавстві з цього питання КСУ своїм Рішенням від 16 травня 2007 р. № 1-рп/2007 визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення ч. 5 ст. 20 ЗУ «Про судоустрій України», відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначається на посаду Президентом України. Це означає, що не тільки глава держави, а й Верховна Рада, Вища рада юстиції та інші органи державної влади і їх посадові особи позбавлені конституційного права призначати суддів на адміністративні посади та звільнення їх з таких посад.
Хоча деякі особи, причетні до вироблення законодавчих позицій формування судової системи, намагаються вразити суспільство своїми заявами, запевняючи його в тому, що згадане Рішення нібито незаконне, оскільки його не підписав один із суддів та була порушена процедура оприлюднення. Що ж, наслідки такого підвищеного запалу чиновників очевидні – створити первозданний хаос у сфері правосуддя. До речі, висловлені ними з цього приводу юридичні здобутки перебувають у прямій суперечності із ЗУ «Про КСУ», який передбачає обов’язковість підписання рішення Конституційного Суду суддею цього суду та офіційне його оприлюднення. Якщо додати, що зазначене рішення набуло чинності і є обов’язковим до виконання, то картина вимальовується очевидна.
Щодо ролі Вищої ради юстиції та повноважень Верховного Суду
Спірним у законопроекті видається і позиція авторів щодо ролі ВРЮ, якій надається право на підставі рекомендацій зборів суддів відповідного суду або Ради суддів України вносити до Президента України подання про призначення судді на адміністративну посаду. Наявність такого подання є обов’язковим для формування керівного складу судів. З цього приводу КСУ, даючи буквальне тлумачення положення п. 1 ч. 1 ст. 131 Конституції України, дійшов висновку, що ВРЮ не уповноважена вирішувати питання щодо призначення суддів на адмінпосади та звільнення з цих посад.
Крім того, міжнародне співтовариство розробило засади незалежності судових органів, які викладені, зокрема, в рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ «Незалежність, дієвість та роль суддів», у Європейській хартії про ЗУ «Про статус суддів», в «Основних принципах незалежності судових органів», схвалених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, а також у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р., в якій передбачається запровадити порядок, за яким адміністративні посади в судах обіймають судді, призначені органами суддівського самоврядування. Проте замість того, щоб прислухатися до сказаного, члени парламентського комітету, ігноруючи конституційні вимоги, намагаються все ж таки наділити ВРЮ невластивими їй функціями – вирішувати кадрові питання в судах.
Вражає також законодавча побудова положень проекту щодо повноважень та статусу ВСУ. Позбавлення найвищого судового органу касаційної функції, необхідних засобів для забезпечення однакового застосування судами законів, організаційної та процесуальної єдності судової системи призведе до втрати ним важелів впливу на правозастосовну діяльність судів України. Навряд чи є сенс доводити, що такий стан речей не сприятиме подоланню правового нігілізму в суспільстві.
Незалежність як основна ознака судової влади
Тільки за умови існування незалежного від будь-яких впливів, тиску, погроз, обмежень чи втручань суду можна вести мову про об’єктивне, неупереджене правосуддя.
Заради справедливості слід згадати нещодавні події з перерозподілом посад голів місцевих судів, що наважилися прийняти до свого провадження заяви про спори щодо правовідносин, пов’язаних із різного роду політичними подіями. Тоді окремі посадовці високого рангу намагалися гасити політичні конфлікти шляхом втручання в діяльність судових органів, виходячи лише з власного бачення ситуації, що склалася в тому чи іншому суді. Саме у такий спосіб легко втратити конституційну стабільність та зруйнувати правову систему в Україні.
Уже нині ми є свідками, коли судді, приймаючи те чи інше рішення, відчувають себе заручниками тих сил, які прямо чи непрямо вирішуватимуть їх долю. Така залежність спонукає суддів до неформального спілкування зі сторонами у справі, бути причетними до політичних сутичок між виконавчою та законодавчою гілками влади, брати участь у всіляких зібраннях, на яких висловлювати попередню думку стосовно питання, що подано до їх розгляду. Подібні випадки ставлять під сумнів неупередженість суддів і зменшує громадську впевненість у цьому аспекті судової системи.
Не можна не відзначити і такий ключовий момент. 2 квітня 2007 р. згідно із Указом Президента України № 264 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» парламент у період дії цього правового акта був не уповноважений ухвалювати будь-які рішення, зокрема законодавчого характеру. Натомість парламентарії проголосували за згаданий законопроект у першому читанні, що поставило під сумнів його легітимність. Здавалося б, куди далі? Невже не зрозуміло, що за такого законодавчого підходу до ролі суду можуть врізатися до непристойності права судді, від чого насамперед постраждає пересічний громадянин.
Немає сумніву, що такий закон необхідний суспільству і його слід приймати, але при цьому треба шанувати і процесуальний порядок, зумовлений Регламентом ВР України, навіть тимчасовим. Інакше за такого ставлення до законодавчої діяльності ми можемо створити кризові явища в системі українського законодавства і права.
***
Дивлячись на всі ці правові негаразди, усвідомлюєш, який грандіозний комплекс змін треба провести, та які політичні перепони подолати, щоб принаймні наблизитися до визначеної цілі – доступного, незалежного і справедливого судочинства. Конституція України тільки в загальному вигляді окреслила майбутню судову систему і визначила засади її організації і діяльності. Сьогодні вона потребує вичерпного регулювання й остаточного вирішення багатьох концептуальних питань правосуддя.
На жаль, більшість внесених до парламенту законопроектів у цій сфері відірвані від процесу судової реформи і мають переважно фрагментарний характер, а заходи щодо реформування системи правосуддя почасти визначаються і реалізуються без належного наукового обґрунтування, без урахування позиції суддівського корпусу та чітко визначеної стратегії. Відтак, рекомендований парламенту новий законопроект про судоустрій і статус суддів не можна розглядати як вагомий крок до утворення доступної для населення судової системи згідно з конституційними принципами та міжнародними стандартами у галузі правосуддя.
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|