Про встановлення в договорі розміру пені, що є більшим за подвійну облікову ставку НБУ

Завжди актуальним і цікавим у господарських правовідносинах є забезпечення виконання зобов’язань. З-поміж загальновідомих способів забезпечення виконання зобов’язань значне місце посідає пеня як вид неустойки. Водночас неоднозначним є питання щодо розміру пені за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань. Непорозуміння зі сплатою пені На перший погляд, зазначене питання досить чітко врегульоване законодавством. Так, у ЦК України неустойці, зокрема пені, виділено окремий параграф 2 в главі 49 «Забезпечення виконання зобов’язань», Господарський кодекс України містить главу «Штрафні та оперативно-господарські санкції», в якій регулюються норми щодо пені. Крім того, 22 листопада 1996 р. Верховна Рада України прийняла ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». Однак попри значну кількість норм, що регулюють питання, пов’язані з відповідальністю за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань, зокрема сплату пені, на практиці досить часто виникають суперечки та непорозуміння з цього приводу. Приміром, товариство «З» взяло кредит у банку. Кредитний договір, який підписали сторони, встановлював, що за порушення прийнятих на себе зобов’язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені договором строки позичальник зобов’язаний сплатити банку пеню в розмірі 1% суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожний день прострочення. У зв’язку з несвоєчасним поверненням товариством «З» кредитних коштів банк нарахував  товариству пеню у розмірі 103896 грн. Позаяк товариство повністю визнавало порушення зобов’язання зі свого боку, пеню сплатило беззаперечно. Однак згодом під час бесіди з адвокатом директор товариства дізналася, що існує закон, який обмежує розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань. Відтак, вирішили звернутися за правовою допомогою. З метою економічного обґрунтування порушення питання щодо розміру сплаченої товариством «З» на користь банку пені адвокат підрахував розмір пені, який мав би бути стягнений у випадку дотримання сторонами положень ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». Отримані результати вражали, оскільки замість сплачених 103896 грн товариство мало сплатити в рахунок пені лише 6000 грн. З огляду на це керівництво товариства одноголосно вирішило ініціювати процес, аби повернути надмірно сплачені кошти. Чи слід передбачати невиконання зобов’язань? Ситуації, за яких у договорі встановлено розмір пені за несвоєчасно виконане грошове зобов’язання процентною ставкою від простроченої суми, ніяк не обмеженою подвійною обліковою ставкою НБУ (що зазвичай перевищує встановлений законодавством розмір відповідальності – подвійну облікову ставку НБУ), зустрічаються досить часто. Це зумовлено тим, на момент підписання договору сторони, як правило, приділяють увагу насамперед умовам виконання зобов’язання, а не наслідкам, які настануть у випадку порушення умов договору, а також тому, що отримувач коштів за договором зазвичай обґрунтовує право сторін збільшити розмір неустойки у договорі статтею 551 ЦК України. Під час перемовин між потенційними сторонами договору щодо співпраці у певному напрямі пропозиції платника коштів стосовно зменшення відповідальності за прострочення оплати досить неохоче сприймаються отримувачем коштів, та й обґрунтувати такі пропозиції нелегко, адже в момент підписання договору сторони зобов’язуються виконувати свої зобов’язання належним чином. Штрафні санкції за грошові зобов’язання З метою встановлення правомірності визначення сторонами у договорі розміру пені, що перевищує подвійну облікову ставку НБУ, та стягнення пені в такому розмірі звернімося до законодавства. Пункт 2 ст. 551 ЦК України визначає, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Відтак, сторони вправі самостійно визначити розмір неустойки в договорі, навіть коли такий розмір встановлено законом. Проте звернімо увагу на п. 1 ст. 231 ГК України, в якому наголошується, що закон стосовно окремих видів зобов'язань може визначати розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Ми говоримо про грошові зобов’язання, а саме: про відповідальність за невиконання або неналежне виконання грошових зобов’язань, і оскільки існує ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», є всі підстави вважати, що грошові зобов’язання – це саме той окремий вид зобов’язань (про який йдеться в ст. 231 ГК України), штрафні санкції за порушення яких встановлені законом та не змінюються за погодженням сторін. Існують думки, що відступити від норми закону не можна, коли про це прямо вказано в цьому законі. Такі погляди ґрунтуються на нормах ЦК України, якими передбачено, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо наголошується про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. До речі, закон зазвичай не містить положень про заборону відступати від його норми. Висновок про те, чи є закон обов’язковим для певних відносин випливає зі змісту самого закону. Так, згаданий ЗУ «Про відповідальність за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань» визначає відносини, на які його дія не поширюється, зокрема, на порядок нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, передбачених чинним законодавством України, а також на відносини, що стосуються відповідальності суб'єктів переказу грошей через платіжні системи. Таким чином, для інших грошових відносин він є обов’язковим. Обов’язковість для учасників грошових відносин ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» випливає також зі змісту цього нормативно-правового акта, позаяк, на відміну від ЦК України, вказаний Закон є спеціальним, який регулює конкретний вид правовідносин. Відтак, зважаючи на викладене, можна стверджувати, що якщо відносини між сторонами не належать до відносин, на які не поширюється дія ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», то розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань не повинен перевищувати подвійної облікової ставки НБУ. Про можливість збільшення розміру пені Що стосується можливості збільшення розміру пені, встановленого законом, у договорі, то тут слід уважно прочитати п. 2 ст. 231 ГК України: «У разі, якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектору економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах…». Однак, попри те що обмеження розміру пені подвійною обліковою ставкою НБУ є обґрунтованим, у судовій практиці трапляються випадки, коли рішення приймаються не на користь особи, стосовно якої встановлено збільшений розмір пені. Наприклад, звернімося до постанови Верховного Суду України від 28 березня 2006 р. у справі № 48/299. Під час вирішення спору про наслідки встановлення в договорі розміру пені, що є більшим, ніж передбачений у законодавстві, суд не надає перевагу нормам спеціального закону над ЦК України, не тлумачить сферу дії ст. 551 ЦК України, а лише буквально застосовує зміст ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», в якому зазначено: «платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню…». Суд доходить висновку, що положення Закону не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, яка підлягає стягненню. Отже, з огляду на викладене маємо право сторін встановлювати у договорі розмір пені на власний розсуд, однак до стягнення слід вимагати лише суму, що не перевищує подвійної облікової ставки НБУ. Також існує судова практика про відмову в позові про визнання умов договору, пов’язаних із розміром пені, що перевищує подвійну облікову ставку НБУ, недійсними. Суд виходить з того, що сторони вправі в договорі встановлювати будь-який розмір пені, головне, щоб до стягнення вимагався розмір не більший, ніж встановлений Законом. З огляду на це важливо розмежувати: не повинен перевищувати подвійної облікової ставки розмір пені, встановлений сторонами у договорі, чи розмір пені, що підлягає стягненню. На перший погляд, поняття «розмір пені, встановлений сторонами» та «розмір, який стягується» мають бути ідентичними. В іншому випадку маємо голослівні умови договору: сторони завідомо встановлюють у договорі умови, які не будуть виконані в повному обсязі. Однак, як свідчить практика, суд ураховує не логіку, а буквальну норму закону. А така норма забороняє саме стягувати, а не встановлювати розмір пені понад подвійну облікову ставку НБУ. Таким чином, якщо у договорі встановлено розмір пені більший, ніж подвійна облікова ставка НБУ, з метою зменшення цього розміру предметом позову має бути не визнання недійсними деяких положень договору, а зменшення розміру пені, що підлягає стягненню чи повернення надмірно сплаченої пені (у випадку, якщо пеня вже була сплачена).