Соціальний діалог: привід для розмов чи рішучих дій?

Чи варто говорити, що сфера соціально-економічних (зокрема трудових) відносин залишається однією з найневизначеніших щодо стосунків між суб’єктами цих відносин: найманими працівниками, роботодавцями й державними органами. Небагато працівників мають впевненість, що стосунки з роботодавцем є цілком визначеними, не кажучи про гарантію виконання роботодавцем взятих зобов’язань. Небагато роботодавців обізнані із своїми можливостями й не уявляють, як ці можливості можна реалізувати. Прикро, що багато ефективних механізмів регулювання, які були б дуже корисними для наведення ладу у відносинах «працівник – роботодавець – держава», не використовуються, оскільки до цього часу не були втілені в нормативно-правових актах. Крім того, не були до кінця визначені організації, які б взяли на себе обов’язки керувати цими механізмами й регулювати їх. Історичний екскурс Наскільки згадана сфера недосить опрацьована, настільки ж вона є важливою й актуальною. Тому зацікавленість у її врегулюванні виявляють не тільки наймані працівники й роботодавці, але й представники держави. Останнім часом політики проголосили величезну кількість промов і зробили немало заяв, основною темою яких стало прийняття законопроекту «Про соціальний діалог в Україні». Цей законопроект має довгу історію. Навесні 2006 р. при Національній тристоронній соціально-економічній раді була створена робоча група на тристоронній основі, яка займалась розробкою законопроекту «Про основні засади соціального діалогу в Україні» (майбутній законопроект «Про соціальний діалог в Україні»). Ця робота здійснювалася на виконання Указу Президента № 1871 «Про розвиток соціального діалогу в Україні». А вже 15 червня 2006 р. на пленарному засіданні Національної тристоронньої соціально-економічної ради проект закону був схвалений. Минув лише місяць, а законопроект уже було направлено Президенту України з проханням внести на розгляд парламенту. Наступний розвиток був не менш бурхливим – подання було внесене без особливих зволікань, і наприкінці 2006 р. законопроект був прийнятий у першому читанні. Профільний Комітет ВР України створив робочу групу для доопрацювання законопроекту. Законопроект було направлено на експертизу до Проекту Міжнародної організації працівників «Консолідація правових та інституціональних засад соціального діалогу в Україні». Висновок експертизи показав, що законопроект занадто «рамочний» і неконкретний. Почалася робота по доопрацюванню, була змінена назва й деякі положення документа. 7 червня 2007 р. ВР України п’ятого скликання прийняла законопроект «Про соціальний діалог в Україні» в цілому. Та в силу закон не вступив, бо вже набрав законної сили Указ Президента про нелегітимність парламенту. Відповідно, Закон «Про соціальний діалог в Україні» так і не був підписаний Президентом і не вступив у силу. Після набрання повноважень новим складом парламенту була здійснена ще одна спроба втілити принципи законопроекту в життя – 25 січня 2008 р. до Верховної Ради України знову був поданий законопроект «Про соціальний діалог в Україні». Як і вперше, розробка законопроекту була зумовлена відсутністю рамкового закону у сфері соціально-трудових відносин і необхідністю законодавчого закріплення основ ведення соціального діалогу як необхідної умови соціально-економічного розвитку, підвищення життєвого рівня населення, досягнення злагоди в суспільстві, а також визначення сторін соціального діалогу, правових і організаційних засад його функціонування на принципах, передбачених конвенціями й рекомендаціями Міжнародної організації праці. Предмет пропозиції Законопроект визначає правові засади організації й порядку ведення соціального діалогу в Україні щодо вдосконалення трудових, соціально-економічних відносин, досягнення взаєморозуміння і громадської злагоди в суспільстві. У проекті Закону визначено поняття соціального діалогу, його основні принципи і сферу здійснення соціального діалогу, представництво сторін соціального діалогу тощо. Передбачається порядок створення і діяльності сторін соціального діалогу. Проект Закону також визначає представництво сторін органів виконавчої влади, найманих працівників і роботодавців. Соціальний діалог буде здійснюватися між сторонами соціального партнерства відповідного рівня у формах обміну інформацією; консультацій; узгоджувальних процедур; колективних переговорів про укладення колективних договорів і угод. Під обміном інформацією слід розуміти з’ясування позицій, досягнення домовленостей, пошуку компромісу й прийняття спільних рішень із соціально-економічних і трудових питань. Порядок обміну інформацією буде визначатися сторонами. Але жодна сторона не може відмовити в наданні інформації, крім випадків, якщо така інформація відповідно до закону належить до інформації з обмеженим доступом. Щодо консультацій, то вони будуть проводиться за пропозицією сторони соціального діалогу з метою визначення й зближення позицій сторін при прийнятті ними рішень, що належать до їхньої компетенції. Сторона-ініціатор буде направляти іншим сторонам письмову пропозицію із зазначенням предмета консультації й терміну її проведення. Сторони, які одержали таку пропозицію, зобов’язані взяти участь у консультації, спільно погодити порядок і терміни її проведення й визначити склад учасників. Узгоджувальні процедури планується здійснювати з метою врахування позицій сторін, вироблення компромісних узгоджених рішень під час розробки законодавчих і нормативно-правових актів. Недосягнення компромісу між сторонами за результатами узгоджувальних процедур не може бути підставою для перешкод у роботі органів соціального діалогу. І останнє: колективні переговори будуть проводитися з метою укладення колективних договорів і угод. За результатами колективних переговорів на національному й територіальному рівнях будуть укладатися національні й територіальні угоди; на локальному рівні – колективні договори. Колективні договори й угоди після їх укладення будуть обов’язковими для виконання суб’єктами сторін соціального діалогу, які їх уклали. Слід зауважити, що норми національних угод діють безпосередньо і є обов’язковими для застосування під час укладання колективних договорів на всіх підприємствах, в установах і організаціях. Для ведення соціального діалогу на національному й територіальному рівнях законопроект передбачає утворення Національної тристоронньої соціально-економічної ради й територіальних тристоронніх соціально-економічних рад із однакового числа представників сторін соціального діалогу відповідного рівня. За ініціативою сторін можуть утворюватися інші тристоронні органи соціального діалогу – комітети, комісії тощо. Планується, що представники органів виконавчої влади призначаються Кабінетом Міністрів України, а в межах певного виду економічної діяльності – рішеннями центральних органів виконавчої влади; на територіальному рівні – рішеннями місцевих органів виконавчої влади та/або органами місцевого самоврядування, які діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Профспілкова сторона й сторона роботодавців будуть визначати квоти представництва за критеріями репрезентативності й порядок делегування від профспілок і організацій роботодавців в органи соціального діалогу на спільних зборах повноважних представників організацій відповідного рівня: на національному рівні – на спільних зборах повноважних представників всеукраїнських об’єднань професійних спілок, всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців і їх об’єднань, які діють у кількох видах економічної діяльності; а в межах певного виду економічної діяльності – всеукраїнських професійних спілок, об’єднань організацій роботодавців, які створені за галузевою ознакою й мають статус всеукраїнських; на територіальному рівні – на спільних зборах повноважних представників професійних спілок і їх об’єднань, організацій роботодавців і їх об’єднань, які діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці й мають відповідний статус. Найважливішим є те, що повноваження, які передбачені законопроектом для Національної тристоронньої соціально-економічної ради й територіальних тристоронніх соціально-економічних рад, поширюються на формування й реалізацію державної соціально-економічної політики й регулювання трудових відносин, проектів законодавчих і нормативно-правових актів з питань соціально-економічного розвитку й трудових відносин, державних програм економічного й соціального розвитку, інших державних цільових програм. Окрім того, передбачені законопроектом повноваження поширюються на формування й реалізацію державних соціальних стандартів і рівня оплати праці; обсягів соціальних видатків у законопроекті про державний бюджет України на відповідний рік; ратифікації Україною конвенцій Міжнародної організації праці; створення сприятливого середовища для розвитку соціального діалогу, ефективної діяльності суб’єктів господарювання, організацій профспілок і роботодавців; впровадження міжнародного й вітчизняного досвіду організації й ведення соціального діалогу; проектів територіальних програм економічного й соціального розвитку; формування місцевого бюджету на відповідний рік; нормативно-правових актів, які приймаються органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування; оплати праці, забезпечення гідних умов праці на підприємствах, в установах і організаціях, які розташовані на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; створення сприятливого середовища для ефективної діяльності підприємств, організацій профспілок і роботодавців, які діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. А щоб не звести нанівець усю роботу, законопроект передбачає обов’язковість пропозицій, рекомендацій і рішень, схвалених Національною тристоронньою соціально-економічною радою й територіальними тристоронніми соціально-економічними радами: усі документи, які будуть готуватися цими органами, будуть обов’язковими для розгляду органами державної й виконавчої влади, місцевого самоврядування й іншими уповноваженими органами. Реалізація цього законопроекту (за прогнозами законодавчих ініціаторів) не потребуватиме додаткових витрат з Державного бюджету України. А обіцяна користь у вигляді активізації взаємодії між сторонами соціального діалогу на всіх рівнях і зростання ефективності взаємодії сторін соціального діалогу знаходиться на повному фінансовому самозабезпеченні. Критика доречна! Головне науково-експертне управління (Управління) загалом підтримало законодавчу ініціативу, спрямовану на підвищення ролі соціально-партнерських домовленостей у регулюванні соціально-трудових відносин, їхнього впливу на соціально-економічну політику держави і вказало, що проект Закону «Про соціальний діалог в Україні» може бути прийнятий за основу. Водночас, на думку спеціалістів управління, його реалізація потребує уточнення  окремих положень проекту. Тішить, що саме з боку держави пролунала пропозиція розширити повноваження, щодо сили рішень, які приймаються Національною тристоронньою соціально-економічною радою й територіальними тристоронніми соціально-економічними радами. Як уже зауважувалося, ініціатори закону запропонували обов’язковий розгляд цих рішень. Управління ж зауважує, що з огляду на залежність ефективної реалізації державної соціально-економічної політики від діяльності економічно активного населення, переважну більшість якого складають працівники й роботодавці, потребують посилення правові умови впливу представницьких організацій на формування загальнодержавних рішень у сфері економіки й забезпечення  соціально-трудових гарантій. На думку експертів, при розробці законодавчих умов функціонування соціального діалогу необхідно передбачити перспективи практичного втілення результатів. Оскільки реалізація домовленостей соціальних партнерів значною мірою залежить від впровадження актами державних органів, необхідно передбачити у проекті імперативні положення про врахування домовленостей цими органами, визначити їхні обов’язки щодо участі в соціальному діалозі тощо. Крім того, Управлінням було зроблене ще одне важливе зауваження: оскільки згадані в проекті соціально-економічні ради за організаційно-правовою природою є громадськими самоврядними організаціями, запропоноване надання державним органам як одній із сторін соціального діалогу додаткових повноважень по призначенню службових осіб цих рад і по затвердженню рішень сторін про їх створення є необґрунтованим і може призвести до надмірного контролю з боку державних і місцевих органів. Зауваження має і один із суб’єктів соціального діалогу – Всеукраїнське об’єднання організацій роботодавців «Конфедерація роботодавців України». Йдеться про необхідність забезпечення на локальному рівні існування органів соціального діалогу, визначення порядку їх створення й повноваження, оскільки відсутність врегулювання саме цього питання може стати найвідчутнішим для первинної ланки виробництва. Серед питань, які варто доопрацювати, – критерії репрезентативності суб’єктів соціального діалогу з боку роботодавців. На практиці це матиме значення, коли йтиметься про укладання різних документів (наприклад, колективних договорів) на виробництві або між різними об’єднаннями роботодавцями й профспілками. Чітко визначені критерії репрезентативності дадуть змогу визначатись, хто із суб’єктів соціального діалогу є найбільш представницькою організацією роботодавців за кількісними чи галузевими показниками і хто ставитиме підпис на кожному окремо взятому документі. Підводячи висновки, можна сказати, що сміливі наміри законопроекту «Про соціальний діалог в Україні» мають досить серйозне практичне й наукове підґрунтя. І напевно, політична ситуація, яка створилася навколо цього документу, буде унікальним випадком, коли політична нестабільність стане на користь громадянам України. Коментар фахівця Перевага профспілкових організацій негативно впливає на забезпечення конкурентоспроможності підприємств, які б мали можливість відстоювати свої інтереси саме за допомогою організацій роботодавців  Головний спеціаліст Департаменту правового забезпечення ВООР «Конфедерації роботодавців України» Дмитро ТОЛКАЧОВ: – У сфері соціального діалогу в Україні спостерігається досить сильний перекіс в сторону представників найманих працівників – профспілкових організацій. Сьогодні в Україні існує понад 140 профспілкових організацій, і головне місце серед них посідає Федерація профспілок України, яка є «парасольковою» організацією для багатьох регіональних, галузевих і незалежних профспілкових організацій. Роботодавці ж створили лише 17 всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців, зареєстрованих Мінюстом. Така ситуація є спадщиною від Радянського Союзу, коли про соціальне партнерство не могло бути й мови, оскільки держава здійснювала адміністративне регулювання економіки, і необхідності й можливості захищати свої права у роботодавців не було. А профспілковий рух підтримувався державою й міцнішав. Таким чином, ми маємо міцні профспілкові організації з розгалуженою структурою, яка охоплює всі види економічної діяльності, і новостворені організації роботодавців, яким ще доведеться боротися за визнання й відстоювати свої права. Така перевага профспілкових організацій негативно впливає на забезпечення конкурентоспроможності підприємств, які б мали можливість відстоювати свої інтереси саме за допомогою організацій роботодавців. Діяльність системи організації роботодавців дозволить підтримати вітчизняного товаровиробника при остаточному переході до ринкової економіки. Сьогодні державні органи вважають, що роботодавця необхідно постійно перевіряти й покладати на нього якомога більше фінансової відповідальності, а профспілкові організації вимагають постійного покращення умов для працівників. Ані держава, ані профспілкові організації не хочуть або не можуть зрозуміти, що будь-яке додаткове навантаження на роботодавця обов’язково призводить до підвищення собівартості продукції – і цей закон ринкової економіки не можна оминути. Саме законопроект «Про соціальний діалог в Україні» покликаний вирівняти створений дисбаланс і пояснити суспільству необхідність враховувати інтереси вітчизняних підприємств, що стане основним стимулом економічного розвитку України. Звісно, від таких змін виграють усі сторони: і працівники, і роботодавці, і держава.