«Пенсійна реформа» – друге слово зайве?

Набуття Україною незалежності викликало необхідність створення власної пенсійної системи – було створено Пенсійний фонд як систему збирання й розподілу страхових внесків роботодавців і громадян на пенсійні виплати. Основою подальшої пенсійної реформи стали прийняті закони України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» й «Про недержавне пенсійне забезпечення». Результатом, який бачили реформатори у сфері пенсійного забезпечення, мала стати трирівнева пенсійна система, яка б включала у себе реформу чинної солідарної пенсійної системи, подальше впровадження обов’язкової накопичувальної системи й паралельне впровадження системи недержавного пенсійного забезпечення. Проте втілення реформи зупинилося буквально на першому ж етапі. Нещодавно була зроблена іще одна досить популярна, але неконструктивна спроба виправити ситуацію. Законом України «Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» були передбачені заходи, спрямовані на істотне підвищення розміру пенсій: актуалізація призначених пенсій на нову зарплатну базу, збільшення величини оцінки одного року страхового стажу. Але такий метод лише створює ілюзію покращення. Насправді ж такі зміни лише погіршують і без того нелегке становище пенсіонерів. По-перше, введення додаткового коефіцієнту для збільшення величини оцінки одного року стажу призводить до перебільшення впливу тривалості стажу на розмір пенсії. По-друге, переважна частина запланованого обсягу підвищень пенсій була реалізована одноразово – на початку року, що стало однією з причин інфляційного стрибка, який, по суті, знівелював намагання держави підвищити прожитковий рівень пенсіонерів. По-третє, вплив такої одноразової актуалізації пенсій на базі нового показника заробітної плати дуже швидко зникне, якщо розмір пенсій не індексуватиметься. По-четверте, найбільший зиск від такого перерахунку одержала досить незначна кількість пенсіонерів, які й раніше отримували досить високі пенсії, ті ж пенсіонери, які отримували середні пенсії, суттєвої різниці не помітили, адже основну частину збільшення їхніх пенсій поглинув новий мінімальний розмір пенсій. Постійна необхідність «підтягування» розміру пенсій шляхом одноразового вливання фінансових коштів ставить під сумнів усю систему солідарного пенсійного забезпечення й змушує поглянути на інші моделі формування пенсійного фонду. Найефективнішим методом, зважаючи на демографічну ситуацію, яка склалася в Україні, є запровадження другого рівня – обов’язкової накопичувальної системи, адже в 2015 р. кількість працездатного населення почне суттєво зменшуватися. Робоча сила в Україні зменшиться з 22,4 млн осіб (дані на 2007 р.) до 14,4 млн осіб у 2050 р. Зайнятість зменшиться з 20,9 млн осіб до 13,9 млн, кількість пенсіонерів зростатиме випереджаючими темпами: на 100 осіб, які здійснюють пенсійні внески, припадатиме 139 пенсіонерів. Нині рівень старіння в Україні один із найвищих в Європі, але показники народжуваності теж серед найвищих. Таким чином, скорочення кількості населення відбуватиметься переважно за разунок працездатного населення, а частка непрацездатних осіб буде поступово збільшуватися. Лише перехід від системи страхових внесків до системи заощаджень (накопичень) дозволить нинішнім працівникам (майбутнім пенсіонерам) розраховувати на фінансові гарантії в тих обсягах, у яких вони робили внески, а також на певні проценти. По суті, пенсія стане депозитом з правом поповнення, поки людина працює. Внески, сплачені до накопичувального фонду, вкладатимуться в різні інвестиційні проекти, що має убезпечити їх від інфляції й сприятиме піднесенню економіки. Звісно, багато залежить від вибору інструментів інвестування й реального інвестиційного прибутку. Проте не варто забувати, що другий рівень створюється не додатково, а на часткову заміну солідарної системи. Зміна механізму фінансування частини пенсійних виплат за рахунок їх накопичення й інвестування дасть змогу уникнути підвищення розміру пенсійних внесків для майбутніх малочислених поколінь працюючих. Перевагою накопичувальної системи є право приватної власності на акумульовані кошти, що дозволить платнику внесків розпоряджатися своїми коштами, у тому числі й передавати права на ці кошти в спадок. Беззаперечне право власності на кошти, накопичені в другому рівні, передбачає, що обов’язок робити внески до Накопичувального фонду буде більшою мірою покладений саме на працівника, що зменшить тягар для роботодавців. Вивільнені кошти роботодавця можуть бути спрямовані на збільшення заробітної плати, що підвищить рівень життя працівника, поки він працює. А також дасть змогу вкласти гроші в недержавні пенсійні фонди – третій рівень пенсійної системи. На жаль, ця сфера перебуває зараз на етапі становлення. У квітні 2008 р. було погоджено лише 126 статутів недержавних пенсійних фондів (НПФ), до Державного реєстру фінансових установ занесено інформацію про 100 НПФ, із яких 80 – відкриті, 13 – корпоративні, 7 – професійні. Учасниками системи недержавного пенсійного забезпечення є лише близько 279 тис. осіб, що становить 1,3% від працюючого населення України. Серед основних причин повільного розвитку недержавного пенсійного забезпечення слід відзначити низький рівень обізнаності громадян про НПФ й пенсійну систему в цілому, незацікавленість роботодавців фінансуванням добровільних пенсійних програм і обмежений рівень фінансових інструментів, придатних для інвестування в них пенсійних коштів. Крім того, стримуючим фактором є те, що НПФ не мають фондів гарантування вкладів, як це зроблено в банках. Тому у випадку банкрутства такого НПФ повернути кошти вкладнику буде досить важко. Саме тому важливий розвиток корпоративних НПФ, де працівник, він же вкладник, почуває себе більш захищеним і обізнаним про справи компанії й НПФ, який створило підприємство. Вибір варіанту реформування пенсійної системи цілком залежить від України, однак очевидно, що відкладення реформи призведе до серйозних соціальних, економічних і політичних втрат: що далі відкладатиметься здійснення реформи, то дорожчою вона буде для держави й громадян.