Всі рубрики


Кілька слів про лікарську таємницю в Україні

У грудні 2005 р. ВР України прийняла нову редакцію ЗУ «Про захист прав споживачів». Відповідно до преамбули Закону, цей законодавчий акт нарешті врегулював правовідносини між споживачами товарів, робіт і послуг і виробниками й продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, а також встановив права споживачів, визначив механізм їх захисту й основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Попри певну прогресивність Закону (принаймні, у порівнянні з попередньою редакцією), він не зміг повністю охопити всі сфери споживчих правовідносин, та й врахувати особливості кожної галузі практично неможливо. Цей закон не повністю врахував особливості надання таких специфічних послуг, як медичні, особливо в питаннях захисту прав пацієнтів. Переважна більшість приватних правовідносин у сфері прав споживачів не є конфіденційними, однак в медичній галузі питання конфіденційності, зокрема дефініції «лікарська таємниця», є чи не основною нормою захисту прав пацієнтів. Лікарська таємниця В Україні досить розповсюджена практика, коли лікар після проведеного хірургічного втручання повідомляє родичам пацієнта постопераційний діагноз, розповідає про обсяг хірургічного втручання й хід операції. Переважна більшість лікарів не замислюються над тим, що розголошення цієї інформації без згоди пацієнта є прямим порушенням його прав щодо конфіденційності інформації про стан його здоров’я. Крім того, часто «во благо» до пацієнтів не доводиться інформація про стан їхнього здоров’я, щоб не погіршити цей стан через усвідомлення безнадійності діагнозу. Причому законодавець свідомо закріпив відповідну норму в ЦК України (ч. 3 ст. 285 ЦК України) – якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених ч. 2 цієї статті, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами. Вважаю, що така практика також порушує права пацієнта, адже той має право, не дивлячись на безнадійність стану, мати інформацію про своє здоров’я. Хто знає, яким чином «безнадійний» пацієнт використає останні дні свого життя: перерахує належні йому кошти у фонд бездомних тварин чи складе заповіт на користь третьої особи. Крім того, ця норма може призвести до зловживань з боку медичних працівників, які свідомо обмежуватимуть пацієнтів у праві доступу до інформації про стан свого здоров’я. На жаль, жоден із законодавчих актів не містить визначення поняття лікарська таємниця. Відповідно до ст. 286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні. Ця стаття забороняє вимагати подання за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи, а особа, яка довідалася про лікарську таємницю у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел, зобов’язана утримуватися від поширення такої інформації. Статтею 46 ЗУ «Про інформацію» передбачено, що не підлягають розголошенню відомості, які стосуються лікарської таємниці. Обов’язок збереження лікарської таємниці передбачений і Клятвою лікаря, затвердженою Указом Президента України № 349 від 15 червня 1992 р. Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я, яка називається «Лікарська таємниця», теж не містить визначення цього поняття. Відповідно до ст. 40 Основ, медичні працівники й інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд і результати, інтимну й сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості. Науковці розходяться в думках щодо визначення поняття «лікарська таємниця». Одні стверджують, що лікарська таємниця є аналогом медичної таємниці, а інші поняття лікарська таємниця й медична таємниця розрізняють, вважаючи, що лікарською таємницею є інформація про пацієнта, а медичною – для пацієнта. На жаль, чинне законодавство обмежується згаданими нормами, а це не дає жодних гарантій захисту прав пацієнтів, лікарська таємниця яких розголошена. В Україні проекти Етичного кодексу українського лікаря, Закону «Про захист прав пацієнтів в Україні», у яких відводилося місце регламентації лікарської таємниці, неодноразово виносилися на громадське й парламентське обговорення, однак до прийняття їх парламентом справа так і не дійшла. Коли лікарська таємниця стане доступнішою Основи законодавства України про охорону здоров’я забороняють розголошення відомостей про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну й сімейну сторони життя громадянина, за винятком випадків, встановлених законом. Слід згадати про випадки, коли лікарська таємниця може бути розголошена. Частина 2 ст. 32 та ч. 3 ст. 34 Конституції України передбачають, що лікарська таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини та в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, а також з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя. Можна згадати ситуацію з отруєнням Президента України Віктора Ющенка, коли громадяни України стали свідками широкого громадського обговорення стану його здоров’я. При цьому і лікарі, й інші особи, які могли мати доступ до лікарської таємниці, розповідали не лише слідчим Генпрокуратури, але й журналістам особливості перебігу хвороби першої особи держави. На мою думку, у випадку звернення Президента України до суду про захист прав у зв’язку з розголошенням лікарської таємниці саме норми Конституції стали б контраргументом відповідачів. Цивільний кодекс встановлює можливість розголошення лікарської таємниці батькам (усиновлювачам), опікунам, піклувальникам у випадку надання допомоги неповнолітньому, який не досягнув віку 14 років, і недієздатним особам. Крім того, ст. 30 СК України встановлює обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. При цьому держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених, а результати такого обстеження є таємницею й повідомляються лише нареченим. Варто згадати, що ч. 5 згаданої статті вводить у законодавство додаткову підставу для визнання шлюбу недійсним: у випадку приховування відомостей про стан здоров’я одним із наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків. Відповідно до ч. 4 ст. 6 ЗУ «Про психіатричну допомогу» допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи й про надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги або для провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора й суду. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 26 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» та п. 5 ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» лікарська таємниця може стати доступною при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку. Таким чином, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби особи, які є носіями збудників інфекційних хвороб, хворі на небезпечні для оточення інфекційні хвороби або особи, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, можуть бути усунуті від роботи, навчання, або відвідування дошкільних закладів. Розповсюдження конфіденційної інформації може мати виправдання й при настанні нещасного випадку на виробництві або при профхворобі відповідно до п. 9 постанови КМУ «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві» і п. 6 Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру. Судова практика На жаль, українські правники не можуть пишатися значною судовою практикою у сфері захисту лікарської таємниці. Однак не можна залишити без уваги рішення Печерського райсуду м. Києва про незаконність наказу Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності». У 2006 р. громадянка України Світлана Побережець звернулася з адміністративним позовом до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили цього нормативно-правового акту. Позивачкою було поставлене питання про визнання судом незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили згаданий нормативно-правовий акт (із наступним визнанням цього нормативно-правового акту частково нечинним) у частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний і заключний діагноз особи й код захворювання відповідно до Міжнародної класифікації хвороб і причин смерті (МКХ-10). Свій адміністративний позов Побережець обґрунтовувала тим, що згідно з нормативно-правовим актом, який оскаржується, установи охорони здоров’я зобов’язані вказувати в листку непрацездатності інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи, яка отримала листок непрацездатності, після чого цей листок непрацездатності подається за місцем роботи особи і таким чином інформація про стан здоров’я особи стає доступною широкому колу осіб за місцем її роботи. Така ситуація, на думку позивачки, порушує її права й законні інтереси, зокрема, порушується конституційна заборона на збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу, встановлена ст. 32 Конституції України. Позивачка також посилалася в обґрунтування свого позову на приписи деяких законів України, зокрема ЦК України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, ЗУ «Про інформацію» тощо. Таким чином, позивачка стверджувала, що запис діагнозів у листку непрацездатності призводить до фактичного розголошення конфіденційної інформації про особу. Печерський районний суд, розглянувши матеріали справи й заслухавши доводи сторін, позов Світлани Побережець задовольнив, пославшись на ст.ст. 3, 19, 21, 22, 32, 55, 64, 68 Конституції України; ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод; ст.ст. 4, 6, 7, 8, 14, 40, 41 Основ законодавства України про охорону здоров’я; ст.ст. 285, 286 ЦК України; ст. 23 ЗУ «Про інформацію». Таким чином, видаючи листок непрацездатності, лікарі не вказують у ньому ані діагноз, на підставі якого виданий листок, ані шифр міжнародної класифікації хвороб.
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№1-4 | 29 квітня
Тема тижня:
Юридичний форум
Тема тижня
  • Незворотність змін. Мін’юст та міжнародні партнери – втілюємо зміни разом!
  • Проарбітражний підхід. Про підсумки застосування нового арбітражного законодавства.
  • ДП «СЕТАМ» перейшло від Мін’юсту до сфери управління АРМА.
Придбати PDF-версію
 

  

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________