Олександр Удовиченко: «Якщо ти не можеш витримати впливу, то не слід працювати суддею»

Нині увага суспільства прикута до судів, судової системи й проблем судочинства. Це абсолютно природно, адже суд відіграє важливу роль у суспільному житті й урегулюванні спірних правовідносин у державі. Судді є незалежними й підкоряються лише закону, але вони мають певні соціальні зобов’язання, й тому суспільство може здійснювати контроль за дотриманням суддею установлених правил поведінки. Але, на жаль, окрім соціального навантаження судді відчувають і психологічний, а подекуди, як довели останні події в країні, і політичний тиск. Це абсолютно неприйнятна ситуація, якщо дивитися на проблему крізь призму здійснення правосуддя. Щоб обговорити цю проблему, «ПТ» звернувся до голови Ради суддів господарських судів Олександра УДОВИЧЕНКА. Наша бесіда вийшла цікавою, адже ми почули відповіді й на інші, не менш важливі питання сучасного життя української Феміди  – Пане Олександре, чому, на вашу думку, нині як ніколи до судів прикута увага суспільства. Ситуацію можна тлумачити двояко: або в українців сформувалася стала думка, що судам не можна довіряти, або ж, навпаки, судова гілка влади користується в державі неабияким впливом? – Щоб відповісти на це непросте питання, необхідно виділити два важливі аспекти. По-перше, це ставлення суспільства й різних гілок влади до судді. А по-друге, ставлення судді до своєї важливої й складної місії. Ці питання взаємопов’язані, тому має існувати взаємна відповідальність як суспільства перед судом, так і суду перед громадянами. Якщо цей принцип взаємовідповідальності порушується, виникає дисбаланс, наслідком якого і стає недовіра суспільства до судової гілки влади. Цьому також сприяє й ставлення представників державної влади до суддів і їхніх проблем. На жаль, нині в державі склалася ситуація, коли політики з високої трибуни більше говорять про реформування судової гілки влади, ніж втілюють свої пропозиції в життя. Наведу яскравий приклад. Нині близько 70 суддів господарських судів, у яких закінчився строк повноважень, не виконують свої основні обов’язки зі здійснення правосуддя. Адже законом передбачено, що вперше суддя призначається Президентом України на п’ять років, а потім обирається безстроково ВР України. Внаслідок негараздів в українському парламенті деякі судді по 2-8 місяців знаходяться у «вимушеному прогулі» – не розглядають судових справ. У результаті значно збільшилося навантаження на інших суддів, а судді, які чекають обрання ВР України, отримуючи повну заробітну плату, мають право займатися лише узагальненням судової практики й іншими питаннями, не пов’язаними із здійсненням правосуддя.  – Можливо, слід внести зміни до чинного законодавства, аби врегулювати цю проблему? – Власне, я вже знайшов однодумців серед народних депутатів із різних фракцій, щоб підготувати й внести відповідний законопроект до ВР. Суть змін дуже проста. Після закінчення п’ятирічного терміну суддя продовжує здійснювати свої обов’язки в повному обсязі до моменту його безстрокового обрання парламентом. Це дозволить, по-перше, ефективніше використовувати потенціал цих суддів, уникнути перевитрат бюджетних коштів, по-друге, уникнути впливу на суддю шляхом затягування розгляду питання про обрання його на посаду. Інша ініціатива така. Слід законодавчо закріпити правило: якщо протягом п’ятирічного строку з моменту призначення на посаду суддя здійснював правосуддя якісно, не притягався до дисциплінарної відповідальності, не порушувалися питання про звільнення його з посади, він має бути обраний ВР безстроково без додаткових кваліфікаційних іспитів. При цьому документи на обрання судді безстроково мають подаватися головою суду, в якому він працює, безпосередньо до профільного комітету ВР.  – Політики завжди залишаються політиками. Нині до їхньої думки пересічний громадянин дуже рідко прислухається, а от суд – зовсім інша річ. Які кроки необхідно здійснити судовій гілці влади, аби вона залишалася «в авторитеті» у громадян? – Я вважаю, що необхідно вдосконалювати власне систему відбору й підготовки суддівських кадрів. У цьому першу скрипку має грати саме судова система. На жаль, останнім часом є непоодинокі спроби покласти вирішення цієї проблеми на інші гілки влади, аби в такий спосіб контролювати судову систему. Якщо раніше суддівський резерв формувався в самому суді (стажування й підготовка майбутніх суддів у цьому суді здійснювалися ще до складання ними кваліфікаційних іспитів), то тепер, щоб потрапити до резерву, необхідно зібрати величезну кількість довідок, скласти кваліфікаційні іспити й стати на облік у ДСА. У такий спосіб створюється великий резерв осіб, які хоч і склали іспит, але абсолютно не знайомі зі специфікою суддівської роботи, судовою практикою тощо. При виборі кандидатури для призначення на вакантну посаду з резерву занадто велику роль, на жаль, відіграє протекціонізм. Інший аспект проблеми повернення довіри суспільства до судової інституції полягає у вдосконаленні процедури притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Справа в тому, що чинне законодавство не визначає критеріїв, за якими чітко можна визначити наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Наприклад, якщо вищими судовими інстанціями встановлена незаконність рішення судді, то, повірте, вкрай важко визначити, приймалося це рішення суддею завідомо незаконно чи це судова помилка.  – Але ж якісь критерії мають існувати або принаймні над ними необхідно працювати? Хто цим займається в Україні? – Велику увагу цій проблемі постійно приділяє Вища кваліфікаційна комісія суддів України, очолювана суддею ВСУ Ігорем Самсіним. За сприяння міжнародного проекту «Верховенство права» проводяться конференції, «круглі столи» (як в Україні, так і за кордоном) для вивчення світового досвіду в цій галузі й для надання рекомендацій суддям, кваліфікаційним комісіям щодо розробки критеріїв поведінки суддів як у суді, так і поза судом, підстав, за якими суддю можна притягнути до дисциплінарної відповідальності чи звільнити з посади.  – А чи вигідно самим суддям виробляти якісь критерії власної відповідальності, копаючи собі яму? Здається, краще скаржитися, що на тебе тиснуть, відволікаючи в такій спосіб увагу від відповідальності за власні дії? – Я вважаю, що окрім широкого кола прав суддя несе не менш значний вантаж обов’язків і має відповідати перед суспільством за свої дії. На жаль, рівень правової культури в державі знаходиться на досить низькому рівні, що відбивається й на судовій системі. Щодо тиску на суддів, то, на моє глибоке переконання, суддя нікого не має боятися, адже на законодавчому рівні він достатньо захищений, якщо не порушує закон. Якщо ж суддя піддається впливу ззовні, закидаючи, мовляв, на мене тиснуть, то це говорить про його особисті якості, не сумісні зі статусом судді. Якщо не можеш витримати тиску, то не слід працювати суддею.  – Останнім часом де-факто відбулося підвищення авторитету Рад суддів, проте де-юре цей статус і досі не закріплений… – Саме так, нині органи суддівського самоврядування покликані консолідувати зусилля суддів усіх рівнів і спеціалізацій для збереження цілісності, зміцнення й удосконалення судової системи України. У зв’язку з цим їхній правовий статус й організаційна структура потребують зміцнення. На сьогоднішній день ради суддів фінансово й організаційно залежні від ДСА або ж від вищих спеціалізованих судів, за рахунок яких фактично здійснюється забезпечення їхньої діяльності. У деякі судові процеси ради суддів чи їх голови залучені як сторони в адміністративній чи цивільній справі, не маючи при цьому законодавчо закріпленого статусу юридичної особи.  – Тоді чи не доречніше було б, скажімо, віднести питання фінансування судової системи до компетенції самої судової системи? – Фінансово-господарська діяльність не належить до функцій суду. У всьому світі існують спеціальні установи, які займаються забезпеченням діяльності судів. ДСА України, очолювана поважним і компетентним головою Іваном Балаклицьким, на мій погляд, здатна виконувати цю функцію за умови вчасного й достатнього бюджетного фінансування. Важливо інше. Фінансування судової системи з боку виконавчої гілки влади не повинно ставити першу в залежність від другої.  – Чому так сталося, що вищий спеціалізований суд не має права законодавчої ініціативи, адже вся практика вирішення господарських спорів проходить через ВГСУ? – Для мене це також є парадоксом. ВГСУ за рік розглядає понад 14 тисяч господарських справ усіх категорій, аналізує судову практику, розробляє рекомендації щодо її застосування, що приймаються Президією ВГСУ, або дає роз’яснення, що їх затверджує Пленум ВГСУ. Ми постійно проводимо всеукраїнські й регіональні конференції, семінари, «круглі столи», на яких обговорюємо проблемні питання застосування законодавства й пропозиції його удосконалення. Особлива увага приділяється практиці ВСУ. За рік ВСУ переглядає в господарських справах в середньому 1,5-2% постанов ВГСУ, Судова палата в господарських справах приймає 300-400 постанов, які в умовах недосконалості кодифікованого законодавства фактично стають прецедентами для правознавців. Уявляєте, який досвід накопичено? Це просто клондайк для законотворчої діяльності. Але для внесення проекту закону до ВР України ми маємо звертатися до народних депутатів, оскільки ВГСУ права законодавчої ініціативи не має.  – Як ви знаєте, нещодавно парламент прийняв і 29 жовтня Президент України підписав довгоочікуваний ЗУ «Про АТ». Дехто вважає цей документ «проривом», однак не всі поділяють такий оптимізм… – Прийняття цього Закону я вважаю позитивним, особливо з огляду на захист прав міноритарних акціонерів. Більше того, це дозволить нормально розвиватися фондовому ринку України. Але тішитися поки зарано, адже над вдосконаленням Закону треба ще багато працювати в частині корпоративних відносин, захисту власників підприємств від рейдерства тощо. Зі свого досвіду наведу приклад, як наше законодавство «захищає» права акціонерів. За чинним законодавством, у справах про банкрутство акціонер, який володіє навіть 49% акцій підприємства-боржника, не є учасником у справі про банкрутство. Він фактично усунений від цієї справи. Лише представник акціонерів, який обраний більшістю, визнається законом учасником у справі про банкрутство. Парадокс! Розмову вів Микола ЛАРІН
«Правовий тиждень»