Принципи визнання й виконання арбітражних рішень на території України

Як правило, звертаючись до міжнародного комерційного арбітражу, позивач ставить за мету одержати остаточне й обов’язкове арбітражне рішення, за яким він зможе одержати реальне виконання. При цьому виконання рішення найчастіше здійснюється в іншій державі, аніж місце перебування позивача й місце винесення арбітражного рішення. Добровільне виконання За загальним правилом, арбітражне рішення, незалежно від того, у якій країні воно було винесене, підлягає добровільному виконанню сторонами. Добровільність виконання арбітражного рішення цілком відповідає правовій природі міжнародного комерційного арбітражу, оскільки сторони, які добровільно обрали арбітраж як спосіб врегулювання спору, передбачають іще на стадії укладання арбітражної угоди й добровільність виконання прийнятого арбітражного рішення. Проте на практиці інколи сторона, проти якої винесено рішення, ухиляється від його добровільного виконання, у зв’язку з чим виникає необхідність вжити заходів по примусовому виконанню арбітражного рішення. Примусове виконання Однією з переваг міжнародного комерційного арбітражу, яка сприяє розвитку й популяризації цього альтернативного способу вирішення зовнішньоекономічних спорів, є наявність достатньо розробленої системи визнання й виконання арбітражних рішень, що складається з міжнародно-правових актів, насамперед Нью-Йоркської конвенції про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень (далі – Нью-Йоркська конвенція; прийнята 10 липня 1958 р.), а також внутрішнього процесуального законодавства держав, у яких просять визнання й виконання арбітражних рішень. Основу міжнародно-правового регулювання визнання й виконання арбітражних рішень як у більшості країн світу (за інформацією Секретаріату ЮНСІТРАЛ, учасниками Нью-Йоркської конвенції на сьогодні є 142 держави; Україна бере участь у Конвенції з 8 січня 1961 р.), так і в Україні становить Нью-Йоркська конвенція. Цього року виповнилося 50 років з часу прийняття Конвенції. За цей період вона стала одним із найуспішніших міжнародних правових актів, відіграла велику роль у становленні й розвитку арбітражного способу вирішення спорів. Нью-Йоркська конвенція не передбачає однакового порядку визнання й виконання арбітражних рішень, не визначає орган «компетентної влади», який розглядає прохання про визнання й виконання арбітражного рішення. Натомість вона дає можливість державі-учасниці встановлювати свої правила в рамках головних принципів, закріплених ст.ст. ІІІ–V і ст. VІІ, які покликані забезпечити однаковий порядок визнання й виконання арбітражного рішення. Обов’язковість рішення Нью-Йоркська конвенція зобов’язує державу, яка її підписала, визнавати іноземні арбітражні рішення обов’язковими й виконувати їх. При цьому необхідно враховувати, що обов’язковість арбітражного рішення інша, ніж обов’язковість рішення держсуду. Як відомо, прийняте арбітражне рішення є обов’язковим виключно для сторін, які беруть участь в арбітражному розгляді. Надання арбітражному рішенню обов’язковості в широкому розумінні, особливо на території іноземної держави, а також наділення арбітражного рішення виконавчою силою вимагає застосування особливої процедури його визнання (екзекватури). Як свідчать назва й текст Нью-Йоркської конвенції, терміни «визнання» й «виконання» фігурують нерозривно. Фактично, сторона, звертаючись до компетентного суду, клопочеться не лише про визнання іноземного арбітражного рішення, але й про його виконання, у зв’язку з чим визнання й виконання арбітражного рішення здійснюються в єдиній судовій процедурі, при позитивному завершенні якої видається виконавчий документ, необхідний для примусового виконання арбітражного рішення. Власний порядок визнання та виконання рішення Виконання арбітражних рішень здійснюється відповідно до процесуальних норм тієї території, де запитується визнання й виконання цих рішень. Таким чином, Конвенція дає можливість кожній державі-учасниці встановити власний порядок визнання й виконання арбітражних рішень, а також визначити орган «компетентної влади», який розглядає прохання про визнання й виконання арбітражного рішення. Як правило, норми, які стосуються національного порядку визнання й виконання арбітражних рішень, містяться в національних законах про арбітраж та/або в цивільних процесуальних кодексах, де, крім цього, визначений орган «компетентної влади» – компетентний суд (найчастіше – суди першої інстанції за місцем перебування боржника та/або його майна чи апеляційні суди). За загальним правилом, при невідповідності положень національного законодавства щодо визнання й виконання іноземних арбітражних рішень положенням Нью-Йоркської конвенції застосовуються положення останньої. Паритетність рішень До визнання й виконання іноземних арбітражних рішень на підставі Нью-Йоркської конвенції не повинні застосовуватися набагато обтяжливіші умови або вищі податки чи збори, ніж ті, які існують для визнання й виконання внутрішніх рішень. Згаданий принцип має велике значення, оскільки забезпечує однакове визнання арбітражних рішень, незалежно від того, у якій державі вони були ухвалені. Єдиний перелік документів для примусового виконання У Конвенції встановлений єдиний для всіх держав-учасниць вичерпний перелік документів, який сторона має надати органу «компетентної влади» при зверненні з проханням про визнання й примусове виконання. У цьому переліку лише два документи: 1) оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчена копія такого; 2) оригінал арбітражної угоди (застереження) або належним чином засвідчена копія такої. Якщо арбітражне рішення або угода викладені не офіційною мовою тієї країни, де запитується визнання й виконання цього рішення, сторона, яка просить про визнання й виконання цього рішення, має подати переклад цих документів такою мовою. Необхідно зауважити, що Нью-Йоркська конвенція була підготована й набрала чинності до підписання Конвенції 1961 р., що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 1961 р.). У зв’язку з цим при визначенні, у який спосіб має бути засвідчений переклад документів мовою держави, де запитується визнання й виконання іноземного арбітражного рішення, необхідно керуватися насамперед Гаазькою конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, учасниками якої нині є близько 80 держав (для України ця Гаазька конвенція набрала чинності з 22 грудня 2003 р.), а також іншими багатосторонніми й двосторонніми договорами (за участю України такі положення містяться в двосторонніх договорах про правову допомогу). Будь-які додаткові вимоги до документів, передбачених Нью-Йоркською конвенцією, або витребування додаткових документів є прямим порушенням Конвенції. Зрозуміло, що передбачені Нью-Йоркською конвенцією документи мають супроводжуватися письмовим клопотанням («проханням» – за термінологією Нью-Йоркської конвенції). Форма й вимоги, які висуваються до клопотання про визнання й виконання арбітражного рішення, встановлюються в національному законодавстві. Вичерпний перелік підстав для відмови Нью-Йоркська конвенція, презюмуючи обов’язковість арбітражного рішення, передбачає вичерпний, такий що не підлягає розширеному тлумаченню перелік підстав, на яких компетентний суд може відмовити у визнанні й виконанні арбітражного рішення. Цей перелік поділяється на дві групи. Першу групу становлять підстави, які беруться до уваги компетентним судом виключно на прохання сторони, що заперечує проти визнання й виконання арбітражного рішення (п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції). Таким чином, тягар доведення наявності цих підстав покладається на сторону, яка заперечує проти виконання. Тому компетентний суд, який розглядає питання про визнання й виконання арбітражного рішення, не може за своєю ініціативою застосувати одну з підстав для скасування, передбачених у цій групі, якщо на неї не посилається сторона, проти якої винесене рішення. Умовно цю групу підстав для відмови у визнанні й виконанні арбітражного рішення можна також поділити на дві групи: 1) юрисдикційні підстави, пов’язані із запереченням чинності арбітражної угоди й компетенції арбітражу (підпункти а), с) п. 1. ст. V Нью-Йоркської конвенції); 2) процесуальні підстави, пов’язані з недоліками при проведенні арбітражного провадження (підпункти b), d) п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції), а також із набранням чинності арбітражного рішення і його оспорюванням (пп. е) п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції). Найчастіше сторона, яка має намір перешкодити визнанню й виконанню арбітражного рішення, вдається саме до юрисдикційних підстав, заперечуючи чинність арбітражної угоди, і посилається, зокрема, на те, що: арбітражна угода підписана не уповноваженою особою (причому не завжди зі сторони, проти якої винесено рішення) або з перевищенням однією зі сторін своїх повноважень, що випливає із застосованого до неї закону про правоздатність; не дотримана форма арбітражної угоди; не дотримані вимоги законодавства, яке застосовується до чинності арбітражної угоди; арбітражна угода суперечить справжньому волевиявленню сторін. Із недоліками при проведенні арбітражного провадження (процесуальні підстави) пов’язані такі підстави для скасування арбітражного рішення: сторона, проти якої винесене рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд; сторона з інших причин не могла подати свої пояснення; склад арбітражу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін чи, за відсутності такої, не відповідали закону тієї країни, де відбувався арбітраж. Можливість сторони скористатися першими двома процесуальними підставами залежить від якості арбітражного провадження. Зокрема, від того, наскільки арбітри, які розглядають спір, уважно поставляться до питання про вручення відповідачеві письмових повідомлень про дату, час, місце розгляду спору, склад суду, а також від того, як ці питання будуть відображені в арбітражному рішенні. Підстави для посилання на невідповідність складу арбітражу чи арбітражного процесу угоді сторін залежать від умов, передбачених сторонами в арбітражній угоді. Що простішою є арбітражна угода, то менше «творчості» виявляють сторони при складанні арбітражної угоди й що менше умов у ній передбачено, то стороні складніше скористатися цими підставами для відмови у визнанні й примусовому виконанні рішення. Другу групу підстав для скасування у визнанні й виконанні арбітражних рішень становлять підстави, які беруться до уваги компетентним судом на свій розсуд. При цьому сторона, яка заперечує проти виконання рішення, також вправі посилатися на наявність підстав для відмови, передбачених у цій групі. Разом із тим, компетентний суд не пов’язаний із наявністю чи відсутністю таких заперечень сторони й може на свій розсуд застосувати ці підстави, передбачені в п. 2 ст. V Нью-Йоркської конвенції. Їх лише дві: а) об’єкт спору не може бути предметом арбітражного провадження за законами країни, у якій запитується визнання й примусове виконання, тобто фактично ставиться під сумнів арбітрабельність спору; б) визнання й виконання арбітражного рішення суперечить публічному порядку країни, у якій запитується визнання й примусове виконання. Зазначені підстави для відмови у визнанні й виконанні іноземного арбітражного рішення пов’язані «з найбільш складними правовими механізмами міжнародного приватного права. Це проблеми співвідношення публічного й приватного інтересів, меж втручання держави і її судової системи у відносини між приватними особами, доміцильованими у різних країнах, можливості поєднання принципу автономії волі сторін з імперативними нормами національних законів, допустимості застосування іноземного закону на території іншої держави». Щодо неарбітрабельності спорів Нью-Йоркська конвенція не містить ніяких вказівок щодо того, які спори мають вважатися неарбітрабельними. При цьому загальна норма, передбачена в п. 1 ст. ІІ Конвенції, що до арбітражу можуть передаватися спори, пов’язані з договірними або іншими правовідносинами, не може допомогти у вирішенні цієї проблеми, оскільки у цьому ж пункті застерігається, що об’єкт спору має бути предметом арбітражного розгляду. Немає відповіді на це запитання ані в Європейській конвенції, ані в Типовому законі ЮНСІТРАЛ. Відповідь на це запитання випливає з національного законодавства країни, у якої просять визнання й примусове виконання арбітражного рішення. У різних країнах воно вирішується по-різному. Фактично йдеться про виключну підвідомчість спорів національним судам за місцем визнання й виконання арбітражних рішень. У загальних рисах коло спорів, які можуть розглядатися міжнародним комерційним арбітражем і які, відповідно, є арбітрабельними за законодавством України, встановлене в ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж». Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону, до міжнародного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори по договірним та іншим цивільно-правовим відносинам, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних й інших видів міжнародних зв’язків, коли комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін розміщене за кордоном, а також спори за участю підприємств із іноземними інвестиціями й міжнародних об’єднань, створених на території України. Докладніша деталізація спорів, які можуть передаватися на розгляд до МКАС і МАК при ТПП України, містяться в Положенні про МКАС при ТПП України (додаток № 1 до ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж») і в Положенні про МАК при ТПП України (додаток № 2 до ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж»). Однак зазначені в цих Положеннях категорії спорів, які можуть розглядатися цими арбітражними інституціями не є вичерпними, тому на розгляд до МКАС і МАК при ТПП України можуть передаватися й інші спори з договірних та інших цивільно-правових відносин. Неарбітрабельними, за загальним правилом, є спори, які віднесені до виключної підвідомчості державних судів, отже, такі спори не можуть бути передані на розгляд до арбітражу. Тому при визначенні арбітрабельності спорів в Україні необхідно враховувати положення ЗУ «Про міжнародне приватне право» (ст. 77), ЦПК України (ст. 234, ч. 5 ст. 235) і ГПК України (ст. 12), а також інших законів. Відповідно до цих законів, є неарбітрабельними спори щодо нерухомого майна, якщо воно розміщене на території України; спори, які виникають у зв’язку з оформленням права інтелектуальної власності, що потребує реєстрації або видачі свідоцтва (патенту) в Україні; спори, які пов’язані з реєстрацією чи ліквідацією на території України іноземних юридичних або фізичних осіб – підприємців; спори, які стосуються чинності записів у державному реєстрі, кадастрі України; спори у справах про банкрутство, коли боржник був створений відповідно до законодавства України; спори, пов’язані з випуском чи знищенням цінних паперів, які оформлені в Україні. Також не можуть бути передані на розгляд до арбітражу спори, які виникають при укладенні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб; справи особливого провадження, зокрема – про встановлення фактів, які мають юридичне значення. Нерідко при визначенні арбітрабельності спору виникають труднощі, пов’язані з необхідністю розмежування спірних правовідносин, тому компетентний суд у кожній справі керується конкретними обставинами. Незважаючи на відсутність єдності судової практики в питанні, які спори можуть бути предметом арбітражного розгляду, всі неарбітрабельні спори об’єднує одна спільна ознака: такі спори стосуються правовідносин, які не можна вважати такими, які регулюються виключно приватним правом. Чим вагомішим є «публічний» елемент спору, тим вищою є ймовірність, що суд визнає предмет спору неарбітрабельним. Найчастіше сторона, заперечуючи проти арбітражного рішення, посилається на те, що визнання та виконання арбітражного рішення суперечить публічному порядку країни, у якої запитується таке визнання й примусове виконання (пп. b п. 2 ст. V Нью-Йоркської конвенції). Але до такого аргументу сторони вдаються лише тоді, коли не можуть послатися на інші підстави для відмови у визнанні й виконанні. Незважаючи на неоднозначне визначення публічного порядку в законодавстві різних держав, склалася досить однакова практика із застосування судами положень пп. b п. 2 ст. V Нью-Йоркської конвенції, згідно з якою суди вкрай рідко відмовляють у виконанні арбітражних рішень у зв’язку з їх протиріччям публічному порядку. При цьому поняття публічного порядку має досить вузьке тлумачення, під яким зазвичай розуміється невідповідність рішення основоположним нормам права й моралі держави, у якій запитується виконання. Згідно зі ст. 12 ЗУ «Про міжнародне приватне право», норма права іноземної держави не застосовується тоді, коли її застосування призводить до наслідків, які явно не сумісні з основним правопорядком (публічним порядком) України. Із чого можна зробити висновок, що поняття публічного порядку ототожнюється з поняттям основного правопорядку, який, як відомо, встановлений Конституцією України. При цьому наведена стаття не дає вказівок, які саме ситуації, пов’язані із застосуванням іноземного права, слід вважати такими, що суперечать публічному порядку. При розгляді клопотань про визнання й примусове виконання арбітражних рішень в Україні суди протягом досить тривалого часу, що створило сталу практику, керуються постановою Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» № 12 від 24 грудня 1999 р., у якому під публічним порядком розуміється правопорядок держави, основоположні принципи, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо). «Вигідна» норма І, нарешті, останнім принципом Конвенції є те, що вона надає стороні, яка клопочеться про визнання й виконання арбітражного рішення, право обрати «більш вигідну норму». Згідно з п. 1 ст. VІІ Нью-Йоркської конвенції, вона не зачіпає чинності багатосторонніх чи двосторонніх угод щодо визнання й виконання арбітражних рішень, укладених державами, які беруть у них участь, і не позбавляє жодну зацікавлену сторону права скористатися будь-яким арбітражним рішенням у тому порядку і в тих межах, які допускаються законом або міжнародними договорами країни, де просять визнання й виконання арбітражного рішення. Отже, Конвенція схвалює як міжнародні договори, так і національне законодавство, що містять додаткові гарантії виконання арбітражних рішень, порівняно з тими гарантіями, які включені до Нью-Йоркської конвенції. У зв’язку із застосуванням п. 1 ст. VІІ Нью-Йоркської конвенції міжнародною практикою вироблені два правила: 1) право вибору «вигіднішої норми» належить позивачеві, зацікавленому у визнанні й виконанні арбітражного рішення, а не відповідачеві, який має протилежний інтерес; 2) суд, до якого надійшло клопотання про виконання арбітражного рішення, може застосувати за власною ініціативою таку «вигіднішу» з точки зору визнання іноземного арбітражного рішення норму. Виконання рішень на території СНД Як зазначено вище, положення про виконання арбітражних рішень, окрім Нью-Йоркської конвенції, містяться також і в інших як багатосторонніх, так і двосторонніх міжнародних договорах. За участю України таким багатостороннім договором є Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності (далі – Угода), підписана 20 березня 1992 р. державами – учасниками СНД, а також двосторонні договори про правову допомогу. Угода є другою міжнародною угодою після Нью-Йоркської конвенції за поширеністю застосування при виконанні арбітражних рішень, які приймаються і виконуються в країнах СНД. Угода регулює питання вирішення справ, які виникають із договірних й інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб’єктами, із їхніх відносин із державними й іншими органами, а також виконання рішень за ними. При цьому в Угоді передбачений єдиний порядок виконання як рішень, винесених державними судами, так і рішень третейських судів (арбітражів). В Угоді передбачено, що компетентний суд, який розглядає клопотання, визначається законодавством держави, у якій просять визнання й виконання рішення. Угода передбачає інший перелік документів, який має подати сторона, що клопочеться про виконання рішення, ніж той, що встановлений у Нью-Йоркській конвенції. Зокрема, до письмового клопотання про виконання рішення мають бути додані такі документи: 1) належним чином засвідчена копія рішення, про примусове виконання якого клопочеться сторона; 2) офіційний документ про те, що рішення набрало чинності, коли це не вбачається з тексту самого рішення; 3) докази повідомлення іншої сторони про процес; 4) виконавчий документ. Клопотання й документи викладаються мовою держави, у якій просять виконання, або російською мовою. Також в угоді, порівняно з Нью-Йоркською конвенцією, передбачені інші підстави для відмови у визнанні й виконанні рішення. Якщо Нью-Йоркська конвенція передбачає дві групи підстав для відмови у визнанні й виконанні рішень (підстави, що беруться до уваги компетентним судом виключно на прохання сторони, проти якої вони спрямовані, і підстави, що застосовуються компетентним судом на свій розсуд), то Угода передбачає лише одну групу підстав, які можуть бути застосовані компетентним судом – виключно на прохання сторони, проти якої спрямовано рішення. Це такі підстави: 1) судом запитуваної держави раніше було винесене рішення, яке набрало чинності, у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет, на тій самій підставі; 2) є визнане рішення компетентного суду третьої держави – учасниці СНД або держави, яка не є членом Співдружності у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет, на тій самій підставі; 3) спір відповідно до Угоди вирішений некомпетентним судом; 4) друга сторона не була повідомлена про процес; 5) минув трирічний строк давності подання рішення до примусового виконання. Тягар доведення наявності зазначених підстав покладається на сторону, яка заперечує проти визнання й виконання рішення. Як вбачається з переліку документів, які додаються до клопотання, а також передбаченого Угодою переліку підстав для відмови у визнанні й виконанні рішення, Угода більше пристосована до виконання рішень державних судів. Тому суди, які розглядають клопотання про визнання й примусове виконання арбітражних рішень, у яких сторони посилаються на Угоду як на підставу для виконання арбітражного рішення, нерідко додатково звертаються до положень Нью-Йоркської конвенції, вимагаючи надання додаткових документів, і розширюють підстави для відмови у виконанні рішень, що, по суті, суперечить п. 1 ст. VІІ Нью-Йоркської конвенції. Інші міжнародні договори Крім розглянутих міжнародно-правових актів, Україна уклала цілий ряд договорів про правову допомогу в цивільних справах, у яких передбачений порядок виконання іноземних судових рішень. Але лише кілька договорів безпосередньо стосуються питань виконання іноземних арбітражних рішень: 1) Договір між Україною й КНР про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах, укладений 31 жовтня 1992 р. (набрав чинності 19 січня 1994 р.); Договір між Україною й В’єтнамом про правову допомогу й правові відносини в цивільних і кримінальних справах, укладений 6 квітня 2000 р. (набрав чинності 18 серпня 2002 р.); Договір між Україною й Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах, укладений 28 травня 2001 р. (набрав чинності 18 листопада 2002 р.); Договір між Україною й Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних справах, укладений 2 липня 2002 р. (ратифікований 22 листопада 2002 р.). Особливістю названих договорів є те, що клопотання про дозвіл примусового виконання іноземних арбітражних рішень може бути подане заявником як безпосередньо до компетентного суду, так і через центральні органи юстиції (Міністерство юстиції), на які покладені функції надання правової допомоги. В усьому іншому щодо визнання й виконання арбітражних рішень договори посилаються на Нью-Йоркську конвенцію.