Про роль «сторожового пса демократії» Право на інформацію є основоположним (фундаментальним) правом кожної особи (фізичної, юридичної особи, групи осіб) отримувати інформацію, використовувати й поширювати її. Це право має найвищий рівень захисту – конституційний. Оскільки саме через засоби масової інформації всі громадяни України, юридичні особи й державні органи можуть реалізувати своє право на інформацію, то законодавство надає ЗМІ й журналістам особливі права для збору інформації. Водночас, за словами голови правління Східноєвропейського інституту проблем медіа, керівника програми законодавчих ініціатив Незалежної асоціації телерадіомовників (НАМ) Ольги Большакової, сьогодні в українському законодавстві практично не приділяється увага основній функції ЗМІ під час виборів – забезпечення громадян усією інформацією, необхідною для реалізації права обирати.
Функції ЗМІ під час виборів
У ч. 4 ст. 13 ЗУ «Про вибори народних депутатів України» встановлений обов’язок ЗМІ об’єктивно освітлювати хід підготовки й проведення виборів. При цьому гарантований допуск журналістів і медіа на всі публічні заходи, пов’язані з виборами. Члени виборчих комісій, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, посадові й службові особи зобов’язані в межах своїх повноважень надавати інформацію щодо підготовки й проведення виборів депутатів. Відповідно до ст. 34 цього Закону представники ЗМІ мають право без дозволу або запрошення бути присутніми на засіданнях виборчих комісій усіх рівнів; у приміщенні, де проводиться голосування; під час підрахунку голосів; під час встановлення результатів голосування. Однак, на переконання пані Большакової, такі підходи до забезпечення доступу представників ЗМІ на заходи, пов’язані з виборами, надзвичайно суперечливі. «Адже необхідно надати ЗМІ такі права, які, з одного боку, можна було б захистити, а з іншого – які б не унеможливили проведення самих заходів», – підкреслила вона.
Визначити зміст і обсяг інформації, необхідної виборцю для здійснення свідомого інформованого вибору, за словами Ольги Большакової, досить складно. Вона відзначила, що законодавець обрав казуальний підхід, встановивши види інформації, яку мають розповсюджувати ЗМІ, і при цьому обмежився суто освітньою інформацією про порядок перевірки виборчих списків і подання скарг щодо них, порядок одержання відкріпних посвідчень і оскарження відмови у їх виданні, особливості процедури голосування тощо. У межах передвиборної агітації, яка поширюється за рахунок коштів держбюджету, законодавець надав кандидатам (партіям, блокам) можливість розповсюдити необхідний мінімум інформації про себе й свої передвиборчі програми. При цьому поширення об’єктивної інформації про кандидатів (партії, блоки) і їхні передвиборчі програми не забезпечує ані держава, ані учасники виборчих перегонів.
«Тож з огляду на положення чинного виборчого законодавства України функція поширення інформації, необхідної громадянам для здійснення свідомого вибору, повністю покладається на засоби масової інформації», – наголосила Ольга Большакова. На її переконання, подвійну роль ЗМІ у виборчому процесі й пріоритет функції поширення інформації про вибори має закріплюватися на законодавчому рівні. Але постає проблема відсутності в українському законодавстві критеріїв відмежування передвиборчої агітації від іншої інформації про вибори. «Я притримуюся позиції, що оптимальним критерієм відмежування такої інформації від власних матеріалів ЗМІ є мета поширення», – відзначила пані Большакова.
Формула легітимних виборів
Однією з найскладніших проблем освітлення виборчого процесу є дотримання балансу права ЗМІ на свободу висловлювань і прав суб’єктів виборчого процесу. Доцільно звернутися до практики ЄСПЛ, яка, нагадаємо, є джерелом права в Україні й застосовується як частина національного законодавства. Як відомо, ст. 3 Протоколу 1 до Конвенції встановлює право на вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу. Як повідомив член правління Асоціації медіа-юристів Олександр Бурмагін, ЄСПЛ розглянув дві справи, у яких розглядається взаємодія права на вільні вибори й свобода вираження поглядів. Це рішення у справі «Мат’є-Моен та Клерфе проти Бельгії» (Mathieu-Mohin and Clerfayt v. Belgium) від 28 січня 1987 р. і в справі «Боуман проти Сполученого Королівства» (Bowman v. UK) від 29 січня 1998 р.
У першому рішенні Суд вказав на дуже важливий аспект – дотримання стандартів свободи вираження поглядів є складовою дотримання права на вільні вибори. Адже свобода вираження є складовою формули легітимних виборів «в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу при виборів законодавчого органу». У другому ж – «Боуман проти Сполученого Королівства» – висновок ЄСПЛ про те, що два права взаємопов’язані й зміцнюють одне одного, підтверджує тезу попереднього рішення про включення дотримання стандартів свободи вираження в формулу легітимних виборів. Але суд також встановлює, «що забезпечення людям свободи вираження поглядів під час виборів законодавчих органів», з одного боку, потребує якомога більше вільного поширення не тільки різних думок, але й інформації. З іншого – потребує з боку держави встановлення певних, додаткових правил гри під час виборів. Тобто свобода вираження під час виборів може не тільки сприяти проведенню вільних виборів, але й зашкодити цінностям, які захищаються ст. 3 Протоколу 1 Конвенції. Очевидно, що встановлення додаткових норм порівняно із звичайним життям суспільства стосується, насамперед, питань, пов’язаних із агітацією.
Отже, як підсумував Олександр Бурмагін, свобода вираження поглядів є необхідною умовою забезпечення ст. 3 Проколу 1 Конвенції. Під час конфлікту двох прав (права на вільні вибори й свобода вираження поглядів) можуть встановлюватися певні обмеження свободи вираження, критерії яких встановлені у рішеннях ЄСПЛ. Передбачається, що обмеження «мають бути встановлені на досягнення певної правомірної мети, а вжиті засоби не є непропорційними», а «процедура прийняття… має бути такою, аби гарантувати справедливе й об’єктивне рішення і запобігати зловживанню владою з боку відповідного органу».
Свобода політичної дискусії
ЄСПЛ, за словами віце-президента Асоціації медіа-юристів, адвоката Людмили Панкратової, розробив фундаментальні принципи свободи політичної дискусії.
По-перше, пресі належить повідомляти інформацію, яка становить громадський інтерес, інакше преса не могла б відіграти таку необхідну роль «сторожового пса демократії», ці принципи стосуються й аудіовізуальних засобів. По-друге, ведення політичної дискусії: у цій боротьбі кожен використовує ту зброю, яка є в його розпорядженні, і в цьому немає нічого незвичайного для політичної дискусії. По-третє, інформація в передвиборчий період має циркулювати вільно: для забезпечення вільного вираження поглядів народу при обранні законодавчої влади. По-четверте, надання інформації про події, погляди й ідеї є завданням преси. По-п’яте, дії або бездіяльність уряду, так само, як і його помилки, перебувають під пильним контролем не тільки законодавчої й судової влади, але й преси і громадськості. По-шосте, політик має бути терпимішим до критики, оскільки участь у політичному процесі є добровільною й часто прибутковою діяльністю. По-сьоме, захисту підлягають не лише ідеї/висловлювання, але й форма їх вираження, причому допускається саркастична, жорстка мова, перебільшення й наявність провокації. Іще один принцип: наявність громадського інтересу є обов’язковою умовою захисту полемічних висловлювань.
Однією із справ, яка заклала підґрунтя для подальшої практики освітлення медіа політичних поглядів лідерів і всього, що стосується політичного життя, є «Лінгенс проти Австрії» (1986 р.). Українські справи ЄСПЛ по ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) – Українська прес-група й справа Салова – стосувалися свободи політичних висловлювань під час президентських виборчих перегонів 1999 р. Обидві справи збагатили міжнародну практику новими висловами про політиків, які Суд визнав допустимими, навіть за можливості поширення недостовірної інформації.
Рішення у справі «Українська прес-група проти України» (2005 р.) було першим Рішенням проти України за ст. 10 Конвенції, яке встановило порушення права на свободу слова через існування структурних проблем і вимагає від держави змін законодавства й судової практики. Встановлені порушення визнаються настільки серйозними, що Судом задоволена безпрецедентна сума моральної шкоди за порушення ст. 10 Конвенції – 33 тис. євро. У Рішенні було встановлено, що «політики мають бути відкритими для пильного погляду й суворої критики, оскільки це той тягар, який вони обрали». Людмила Панкратова також навела висловлювання, які Європейський Суд вважає допустимими в політичній дискусії. Наприклад, Рішенням у справі «Лінгенс проти Австрії» були захищені висловлювання «…опортунізм низького ґатунку», «поведінка аморальна, позбавлена гідності». У справі «Українська прес-група проти України» були визнано припустимими такі висловлювання проти кандидатів на пост президента у 1999 р. Наталі Вітренко й Петра Симоненка: «технічний кандидат», «гучномовець Адміністрації Президента», «страшилка Банкової» тощо.
За матеріалами тренінгу «Юридичне забезпечення діяльності ЗМІ: особливості під час виборів та застосування практики Європейського Суду», організованого Асоціацією медіа-юристів 20 листопада 2008
Коментар фахівців
Голова правління Східноєвропейського інституту проблем медіа
Ольга БОЛЬШАКОВА: «З огляду на положення чинного виборчого законодавства України функція поширення інформації, необхідної громадянам для здійснення свідомого вибору, повністю покладається на засоби масової інформації» Віце-президент Асоціації медіа-юристів, адвокат Людмила ПАНКРАТОВА: «Захист свободи вираження поглядів поширюється на будь-які ідеї, навіть образливі й шокуючі; передбачає, що межі критики політика є ширшими, ніж приватної особи; допускає саркастичну мову, агресивний тон, перебільшення й навіть провокації…»
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|