Всі рубрики


Здійснення нагляду за забезпеченням права на доступ до інформації

Право на доступ до інформації є одним із найважливіших прав людини, передбачених Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод і закріплених у Конституції України. Для належної реалізації цього права потрібні значні зміни законодавства й інституційні зміни. Останнім часом процес законотворення в інформаційній сфері значно активізований, зокрема, і завдяки діяльності Міністерства юстиції. Це стосується як удосконалення доступу до інформації, так і забезпечення свободи слова. Проте, яке б досконале не було законодавство, важливим є встановлення дієвого контролю за його виконанням. Це має забезпечуватися як системою покарання за порушення встановлених норм, так і ефективною системою державних і громадських інституцій. Огляд міжнародного досвіду свідчить, що у світі спостерігається тенденція до створення наглядових органів у цій сфері, таких як Комісари або Комісії з питань інформації. Вони функціонують у Словенії, Угорщині, Сербії, Македонії, Великобританії, Португалії тощо. Одним із основних завдань таких Комісій (Комісарів) є розгляд скарг про недотримання права на отримання інформації через офіційну відмову, приховування певної інформації а також інших питань, які виникли під час подання й задоволення запиту. Іншим завданням Комісії (Комісарів) з питань інформації є збір інформації про функціонування права на отримання інформації: статистика поданих запитів, кількість відповідей, аналіз змісту проблем, які виникають. Виходячи з огляду різних моделей функціонування таких органів у деяких країнах (Словенія, Сербія, Македонія і Туреччина) можна виділити основні завдання Комісій (Комісарів): 1) розгляд позовів про порушення права на доступ до інформації; 2) узагальнення й поширення інформації про функціонування права на доступ до інформації. У різних країнах рішення такого органу мають різний вплив. В Угорщині, наприклад, рішення Комісара є лише рекомендаціями для державних органів. У Великобританії й Сербії цей орган виносить обов’язкові до виконання рішення про надання інформації. Ідея створення такого органу відповідає світовим тенденціям розвитку інформаційного законодавства та ґрунтується на Рекомендації РЄ Rec(2002) 2 «Про доступ до офіційних документів» (ухвалена Комітетом міністрів 21 лютого 2002 р. на 784-му засіданні заступників міністрів), у якій зазначено, що заявник, якому було відмовлено в запиті про офіційний документ – в окремій його частині або щодо документа в цілому – або запит якого був відхилений чи залишився без відповіді, повинен мати доступ до процедури перегляду в суді або в іншій незалежній і неупередженій інстанції, що має бути встановлено законом. Серед іншого, в Оціночному звіті ГРЕКО по Україні за 2007 р., було зазначено, що «ЗУ «Про інформацію» може бути удосконалений з метою спрощення процесу отримання офіційної інформації. Також необхідно запровадити чіткий обов’язок посадових осіб чи держслужбовців допомагати громадськості відслідковувати й отримувати інформацію. Крім того, право на інформацію має підтримуватися ефективним механізмом оскарження. У державах-членах ГРЕКО існують гарні приклади спеціалізованих органів із належним рівнем незалежності, до яких громадськість може оскаржувати негативні рішення протягом розумного періоду часу. Такі органи також можуть допомагати органам влади у розробці уніфікованої практики». Також питанню створення незалежного механізму контролю за додержанням законодавства про доступ до інформації було приділено велику увагу в Коментарях експертів РЄ (Х. Дарбішир та Д. Голдберг) у 2007 р. до розробленого Мін’юстом проекту Закону «Про інформацію» (нова редакція). Більшість цих рекомендацій була врахована Міністерством юстиції під час підготовки проекту Закону «Про доступ до інформації», який передбачає також і внесення змін до ЗУ «Про інформацію». Проте питання створення окремого органу залишається відкритим. Для захисту законних прав і свобод в Україні вже створені й діють відповідні органи: суди, прокуратура, Уповноважений ВР України з прав людини. Громадський контроль за діяльністю органів державної влади здійснюють громадські організації й правозахисні групи. Однак інститути громадянського суспільства не завжди мають можливість отримати своєчасну й повну інформацію, пов’язану з діяльністю органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Уповноважений ВР України з прав людини, маючи високий статус, визначений ЗУ «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», здійснюючи парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина, не зможе оперативно розглядати такого роду скарги й не має достатньо ресурсів для такої роботи. У рекомендаціях про створення посади Комісара з питань інформації в Україні, підготовлених експертом РЄ Х. Дарбішир, наголошувалося, що «в країнах, які знаходяться на стадії переходу до демократії, Омбудсмен, як правило, вирішує ряд інших питань, пов’язаних з правами людини, і не має достатньо часу й ресурсів, аби забезпечувати право доступу до інформації». У зв’язку з цим не рекомендувалося покладати такі функції на Омбудсмена або подібний орган. Однак у деяких країнах (Швеція, Норвегія, Боснія і Герцеговина) така практика існує. У згаданих рекомендаціях експертів РЄ зазначалося, що «процес призначення керівника такого органу має бути якомога відкритішим і консультативним і передбачатися в законодавстві, при цьому прозорим має бути навіть процес висунення кандидатур і процес схвалення кандидатури парламентом». Кандидатури мають пропонуватися всіма гілками уряду й усіма верствами громадянського суспільства. Такий прозорий порядок призначення керівника цього органу мав би стати однією з гарантій його незалежності. Проте щоб до процесу обрання й призначення цієї особи були залучені Президент України, ВР України й КМУ, необхідним є внесення змін до Конституції України, що в нинішніх умовах здається нереальним. Щоб запобігти дискредитації цього органу необхідно максимально чітко визначити його статус, повноваження, сферу впливу й передбачити достатнє фінансування. Усвідомлюючи, що такий орган може дублювати деякі повноваження інших органів у сфері доступу до інформації, слід «вписати» його в структуру контролюючих і наглядових інституцій таким чином, щоб він, по-перше, полегшив користування правом на інформацію та, по-друге, не заважав існуючим органам у здійсненні своїх функцій. Зважаючи на це, в інформаційній сфері має функціонувати окремий незалежний орган, який стане арбітром у справах про доступ до інформації й забезпечить надання вказівок (або ж рекомендацій) органам державної влади про надання в кожному конкретному випадку певної інформації суб’єкту запиту. Діяльність цього органу має бути спрямована на забезпечення однакового застосування норм права на доступ до інформації (зокрема, шляхом видання рекомендацій (посібників) для держслужбовців), щоб попереджувати можливість довільного трактування відповідних положень законодавства. Також корисним була б його участь в організації навчання держслужбовців і посадових осіб місцевого самоврядування з питань забезпечення доступу до інформації. Головне, щоб статус такого органу, його функції, джерела фінансування були визначені законом.
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№13-18 | 30 вересня
Тема тижня:
Міжнародний арбітраж
Тема тижня
  • Ефективний арбітраж: який він?
Придбати PDF-версію
 
 

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________