Всі рубрики


Хто винен в соціально-політичній кризі

Соціально-політична криза в Україні стала системною. Парламент країни є практично недієздатним – народні депутати України в сесійній залі замість інтелектуальних змагань влаштовують лицарські турніри. Очевидно, що від такого парламенту важко очікувати прийняття виважених рішень, які сприяли б виходу України з кризи. Не все гаразд і у виконавчій гілці влади. Між Президентом і прем’єр-міністром України точиться постійна боротьба за владні повноваження, що аж ніяк не сприяє ефективній роботі органів виконавчої влади. Судова система також знаходиться на грані краху: стара радянська система зруйнована, а прийняті за період незалежності закони не забезпечують винесення судами законних і справедливих рішень. Крім проблем із владою, маємо проблеми і з опозицією, яка спокійно спостерігає, як влада робить помилки, і чекає, коли людям це набридне, і на чергових (або позачергових) виборах народ «опозицію» знову зробить владою. Якщо терміново не вжити заходів, то криза буде поглиблюватися. Збільшення кількості людей, незадоволених політикою держави, викличе загострення регіональних проблем, активізацію сепаратистських рухів, що в результаті призведе до дестабілізації ситуації в країні й, можливо, до втрати Україною державного суверенітету. Ось така сумна картина. Лікарі кажуть, що перед тим, як лікувати хворобу, потрібно встановити причини її виникнення. Такий підхід можна застосувати й для вирішення соціальних проблем. Причини кризи Насамперед слід звернути увагу на непослідовність політиків, які приймали Конституцію України в 1996 р. і вносили до неї зміни в грудні 2004 р. Згідно із ст. 5 Основного Закону, «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Далі в цій же статті йдеться, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органом або посадовими особами». Отже, за логікою цієї статті, і основний текст Конституції, і будь-які зміни до нього мають затверджуватися на всенародному референдумі. Загальновідомо, що референдум із питань прийняття Основного Закону і внесення до нього змін не проводився, а тому, з юридичної точки зору, легітимність діючої Конституції України є сумнівною. Оскільки текст Конституції не був затверджений на всенародному референдумі, то її можна вважати звичайним законом, а звичайний закон не може мати вищої юридичної сили по відношенню до інших законів. Звідси можна зробити висновок, що країна з моменту проголошення державного суверенітету й до сьогоднішнього дня живе без нормативно-правового акту, який має вищу юридичну силу, тобто без Конституції України. Іншою проблемою є те, що в законі, який носить назву Конституція України, порушений баланс між гілками влади. У Конституції зразка 1996 р. вся повнота влади була зосереджена в руках Президента України. Парламент же не мав реальних можливостей здійснювати контроль за діями виконавчої влади, що призвело до тотальної корупції в її органах. Таким станом речей була не задоволена абсолютна більшість громадян України, що закінчилося масовими акціями протесту, які в 2004 р. увійшли в історію під назвою «помаранчева революція». На хвилі загального невдоволення знайшлися політичні сили, які вимагали обмеження повноважень Президента України. Сама ідея необхідності обмеження повноважень Президента на той час була актуальною, але внесені ВР в 2004 р. зміни до Конституції не дали бажаного результату, а лише розбалансували виконавчу вертикаль. На сьогоднішній день виконавча влада поділена між Президентом і прем’єр-міністром України, що викликає між ними конкурентну боротьбу за владні повноваження й негативно позначається на роботі всіх органів держвлади. За таких обставин ні Президент, ні прем’єр-міністр не можуть здійснювати ефективне управління державою, що підриває позиції України на міжнародній арені, робить неефективними дії уряду в протистоянні кризовим явищам і негативно позначається на забезпеченні життєдіяльності всього українського суспільства. У результаті непродуманої (або, навпаки, добре продуманої) конституційної реформи в Україні замість демократії запанувала анархія. Про дотримання законності й правопорядку годі й думати. Сьогодні всі воюють проти всіх. У нинішній політико-правовій системі України не може ефективно діяти й судова гілка влади. Постанови Пленумів ВСУ не є обов’язковими для суддів нижчих інстанцій, що унеможливлює виконання ВСУ однієї із своїх основних функцій щодо забезпечення однакового застосування законів на всій території України. Саме це є однією із причин того, що в Україні різними судами можуть бути прийняті абсолютно протилежні рішення з одного й того ж питання. Крім того, в Україні існує й негативна практика (не) виконання судових рішень. Наприклад, у м. Малин Житомирської області депутати безпідставно звільнили з посади обраного громадою міського голову. Київським апеляційним адмінісудом його було поновлено на посаді, але депутати відмовилися виконувати рішення суду. Неодноразові скарги міськголови на відверте порушення законності з боку представницького органу не отримали належної оцінки ні в прокуратурі, ні в Житомирській облдержадміністрації, ні в профільному комітеті ВР України. Ситуація, яка виникла у зв’язку з незаконним припиненням повноважень Малинського міського голови, є яскравим прикладом відсутності в Україні влади і наявності беззаконня й анархії. Таких прикладів можна наводити багато, але основне питання полягає в тому, що треба робити, щоб вивести країну з соціально-політичної кризи. Що робити? Перш за все, потрібно почати з підготовки проекту й прийняття Основного Закону. Поки ми не усунемо закладені в нинішньому варіанті Конституції протиріччя, ситуацію змінити на краще буде неможливо. Є декілька принципових питань, які вимагають негайного вирішення. У першу чергу, потрібно вибудувати чітку виконавчу вертикаль. За цією логікою, і главою держави, і главою виконавчої влади має бути всенародно обраний Президент України. Президент має призначати прем’єр-міністра України і за поданням прем’єр-міністра – керівників міністерств і відомств і нести разом з ними відповідальність за дії уряду. Далі. За ВР України мають бути закріпленні повноваження прийняття законів і функції контролю за діями виконавчої влади. Щоб не допустити узурпації влади одним із вищих органів державної влади, контролювати дії Президента й парламенту має народ. При виникненні політичної кризи останнє слово у врегулюванні конфлікту між Президентом і Парламентом має належати народу. Народ повинен мати можливість шляхом референдуму відправляти у відставку Президента або приймати рішення про дострокове припинення повноважень ВР. Для забезпечення стабільності й правопорядку необхідно підняти авторитет судової влади. Суди мають розглядати не лише спори між приватними особами і виносити вироки злочинцям. Одним із основних завдань судової влади має бути контроль за дотриманням законів органами законодавчої й виконавчої влади. Щоб суди могли здійснювати об’єктивний розгляд справ і приймати законні рішення, вони мають отримати реальну незалежність від законодавчої й виконавчої гілок влади. Лише незалежний суд може стати гарантом дотримання законності й торжества справедливості у суспільстві. Роль і значення суду в системі розподілу влад важко переоцінити. Тут незайвим буде згадати рішення ВСУ 2004 р. в справі про вибори Президента України. Тоді ВСУ прийняв ідеальне з юридичної точки зору рішення. Судом було встановлено, що в результаті масових фальсифікацій неможливо встановити справжнє волевиявлення народу і тому суд зобов’язав ЦВК провести переголосування другого туру президентських виборів. Як ми пам’ятаємо, із таким рішенням суду погодилися всі сторони, оскільки воно було й законним, й справедливим. Сьогодні без перебільшення можна стверджувати, що рішення суддів ВСУ врятувало країну, яка знаходилася на межі громадянської війни. Про референдум Єдиним легітимним способом прийняття нової Конституції є всенародний референдум. На референдумі потрібно прийняти таку Конституцію України, де будуть чітко визначені повноваження всіх гілок влади й способи їхньої взаємодії на благо народу України. Відповідно до ст. 72 Основного Закону, «всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень». Також всеукраїнський референдум може бути проголошений за народною ініціативою на вимогу не менше як трьох мільйонів громадян України. Порядок проведення референдуму визначається в ЗУ «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», у ст. 1 якого визначено, що «закони, інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, передбаченому цим законом». Це положення статті закону поширюється й на ВР України як на орган державної влади, і невідомо чому з уст вищих посадових осіб держави досить часто доводиться чути, що рішення референдуму мають затверджуватися ВР України. У ст. 3 цього закону також визначено, що предметом всеукраїнського референдуму може бути «затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень». Отже, нормативної бази для проведення всеукраїнського референдуму з питань затвердження нової Конституції України цілком достатньо. Для підготовки й проведення всеукраїнського референдуму має бути утворена Центральна комісія з референдуму. Відсутність такої комісії не означає, що референдум провести неможливо, оскільки в ст. 24 ЗУ «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» визначено, що «до утворення Центральної комісії з всеукраїнського референдуму її функції виконує ЦВК по виборах народних депутатів України». Звідси можна зробити висновок, що для проведення необхідних країні реформ напрацьованої за роки незалежності юридичної бази цілком достатньо. Залишається лише дочекатись того, хто виступить ініціатором проведення таких необхідних для країни змін. Декілька слів щодо того, як часто можна змінювати Конституцію. Так, історія Франції знає 16 конституцій. У таких європейських країнах, як Данія, Норвегія, Фінляндія, конституції також змінювалися по декілька разів. Отже, досвід розвинених демократичних країн свідчить, що шукати оптимальний варіант Конституції або вносити зміни до Основного Закону потрібно до тих пір, поки не буде знайдено такий варіант, який забезпечить ефективне державне управління й сприятиме розвиткові українського суспільства.
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№13-18 | 30 вересня
Тема тижня:
Міжнародний арбітраж
Тема тижня
  • Ефективний арбітраж: який він?
Придбати PDF-версію
 
 

  

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________