Всі рубрики


Засади створення інституту радників з гендерних питань

Конституція України проголосила курс нашої держави на забезпечення рівності прав жінки і чоловіка шляхом надання жінкам рівних із чоловіками можливостей у різних сферах. Проте втілення принципу рівних прав і можливостей жінок і чоловіків як складової державної політики вимагає значних зусиль і послідовної роботи державних органів і громадянського суспільства. Поряд із політичною волею й поступовими змінами у свідомості громадян це дозволить реалізувати ідею ґендерної рівності в Україні. Як відомо, забезпечення рівності жінок і чоловіків є умовою економічного зростання країни й наближення до європейських стандартів життя. Україна підписала низку міжнародних документів і взяла на себе зобов’язання щодо подолання ґендерної дискримінації. Слід згадати про необхідність досягнення Україною до 2015 р. Цілей розвитку тисячоліття, проголошених Декларацією тисячоліття ООН (2000 р.), які, серед іншого, передбачають забезпечення ґендерного співвідношення обох статей на рівні не менше 30 до 70 у представницьких органах влади й на вищих щаблях виконавчої влади, скорочення наполовину розриву в доходах жінок і чоловіків. Прийнятий у 2005 р. ЗУ «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» дав поштовх розвитку законодавства у сфері забезпечення ґендерної рівності, проте організаційно-правові засади забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні потребують удосконалення. Серед положень цього Закону є норма, що органи виконавчої влади можуть утворювати консультативно-дорадчі органи, призначати радників із питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. При цьому встановлено, що колективні угоди (договори) мають передбачати покладання обов’язків уповноваженого з ґендерних питань – радника керівника підприємства, установи й організації, їх структурних підрозділів – на одного з працівників на громадських засадах. Слід також згадати, що в 2004 р. Рекомендації парламентських слухань «Становище жінок в Україні: реалії й перспективи», схвалені постановою ВР України від 29 червня 2004 р. № 1904-IV, уже містили рекомендацію центральним органам виконавчої влади (у межах своєї компетенції) запровадити інститут радників із ґендерних питань у різних галузях. Але оскільки повноваження й сфера відповідальності цих осіб законодавством не визначені, згадані норми Закону фактично не застосовуються. На сьогодні радник міністра з ґендерних питань призначений лише в деяких центральних органах виконавчої влади. Спробуємо визначити функції, які можуть бути покладені на цих осіб у сфері забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Виходячи із змісту Указу Президента України від 26 липня 2005 р. № 1135 «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», основною метою діяльності має стати допомога посадовим особам органів виконавчої влади, на яких покладено виконання обов’язків по забезпеченню рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, у виконанні покладених на них повноважень стосовно: 1) забезпечення надання жінкам і чоловікам рівних прав і можливостей у відповідній сфері діяльності; 2) співробітництва з громадськими організаціями, зокрема, громадськими жіночими організаціями для узагальнення інформації про стан забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків і визначення шляхів запобігання виникненню дискримінації за ознакою статі; 3) сприяння створенню рівних умов для поєднання жінками й чоловіками професійних і сімейних обов’язків, у тому числі шляхом розвитку соціальних послуг; 4) здійснення заходів, спрямованих на формування ґендерної культури населення, провадження відповідної інформаційно-пропагандистської діяльності; 5) забезпечення додержання законодавства про рівність прав і можливостей жінок і чоловіків; 6) розгляду й проведення аналізу звернень громадян з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків; 7) організації систематичного навчання посадових осіб центральних і місцевих органів виконавчої влади із цих питань; 8) впровадження ґендерних підходів до організації роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади з урахуванням досвіду інших держав. Ці функції, не зважаючи на їх загальний характер, вимагають від заступників керівників органів виконавчої влади часу на осмислення, планування роботи й на здійснення контролю за її виконанням. Виконання низки інших важливих завдань у цій сфері передбачене, зокрема, Державною програмою по утвердженню ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 р. (затверджена постановою КМУ від 27 грудня 2006 р. № 1834) і вимагає постійної уваги з боку органів виконавчої влади. Впровадження ґендерної рівності включає організацію, удосконалення, розвиток і оцінку процесів прийняття політичних рішень таким чином, щоб перспектива ґендерної рівності включалася в політику на всіх рівнях і на всіх стадіях учасниками, які зазвичай включені в процес прийняття політичних рішень. Тому, переконана, що радники з гендерних питань мають бути призначені не лише в органах виконавчої влади, щоб ідеї впровадження ґендерної рівності знаходили відображення в усіх політичних рішеннях. Одночасно, робота по впровадженню ґендерної рівності не повинна залежати від особистості конкретного радника; рівень обізнаності в цих питаннях кожного державного службовця має бути достатній для виконання ним таких функцій. Тому постає питання про необхідність регулярних тренінгів для державних службовців для надання теоретичних знань і практичних навичок по впровадженню ґендерної рівності в роботу відповідного органу. Оскільки необхідність поглиблення знань ґендерної проблематики в цілому і методів впровадження ґендерної рівності зокрема є важливим чинником ґендерних перетворень, радник має координувати процес навчання, щоб прогнозувати й оцінювати ресурси на навчання й визначати його ефективність. Низький рівень внутрішньовідомчої і міжвідомчої координації не сприяє ефективному впровадженню ґендерної рівності в діяльність органів виконавчої влади, тому на радника доцільно покласти також цю функцію. Крім перелічених, завданнями радників в органах виконавчої влади можуть бути наступні: 1) аналіз розвитку політики ґендерної рівності в цілому та її окремих напрямів, участь у її формуванні, підготовка аналітичних матеріалів; 2) підготовка пропозицій до розроблених проектів нормативно-правових актів, а також участь у їх розробці; 3) аналіз стану дотримання ґендерної рівності під час вирішення у відповідному органі кадрових питань із урахуванням при цьому показника пропорційно збалансованого представництва кандидатур кожної статі, сегрегованої за статтю статистики по органу; 4) вивчення потреб і можливостей застосування, а також припинення позитивних дій – спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України; внесення керівництву відповідних пропозицій; 5) підготовка методичних рекомендацій про організацію діяльності органу з урахуванням Національного плану дій щодо впровадження ґендерної рівності; 6) участь у підготовці й проведенні науково-практичних конференцій, міжвідомчих організаційних заходів, де розглядаються ці питання; 7) вивчення зарубіжного досвіду й підготовка пропозицій щодо доцільності його застосування в роботі органу тощо. Завдяки Програмі рівних можливостей ПРООН представниками центральних органів виконавчої влади (у тому числі Мін’юсту) у 2008 р. вивчено досвід впровадження ґендерної рівності у Швеції, який вважається найбільш успішним у світі. Починаючи з 1994 р. в цій державі запроваджені навчальні семінари для забезпечення рівності жінок і чоловіків для посадових осіб вищої ланки. Також у Швеції роботодавець з чисельністю працівників більше 10 має затвердити план дій по впровадженню ґендерної рівності. Перевіряє наявність і визначає відповідність цих планів закону Швеції про рівність статей, умови трудової діяльності жінок і чоловіків Омбудсмен з ґендерної рівності й професійні спілки. Кожне міністерство в Швеції має, крім відповідального міністра, також координатора з ґендерних питань, на якого покладається завдання з координування роботи в міністерстві: впровадження плану дій щодо ґендерної рівності. При цьому кваліфікаційні вимоги до координаторів з ґендерних питань відсутні. Більшість координаторів з ґендерних питань поєднують свою роботу з іншими завданнями в межах відповідного органу. Координатори з ґендерних питань з усіх міністерств збираються на регулярні зустрічі, проведення яких ініціює і на яких головує Міністр у справах ґендерної рівності й інтеграції. В Україні головним органом у системі центральних органів виконавчої влади по забезпеченню реалізації державної політики з питань ґендерної рівності є Міністерство України в справах сім’ї, молоді та спорту, яким і мають бути визначені оптимальні й однакові для всіх органів методи впровадження ґендерної рівності, на їх підставі у кожному органі мають бути впроваджені плани заходів й визначені чіткі й зрозумілі показники. Узагальнюючи, слід сказати, що альтернативою призначенню радників є утворення при органах виконавчої влади консультаційно-дорадчих органів, експертних робочих груп з ґендерних питань, як це передбачено Державною програмою утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 р., затвердженою постановою КМУ від 27 грудня 2006 р. № 1834. Проте суттєвим недоліком цього варіанту може бути відсутність персональної відповідальності за роботу й необхідність вжиття додаткових організаційних заходів всередині відповідного органу. З іншого боку, може бути розглянутий і варіант поєднання обох інститутів: і радників, і консультаційно-дорадчих органів.
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№13-18 | 30 вересня
Тема тижня:
Міжнародний арбітраж
Тема тижня
  • Ефективний арбітраж: який він?
Придбати PDF-версію
 
 

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________