Презумпція правомірності договору й віндикація

Врез: Договірні відносини займають важливе місце в житті кожної людини, оскільки є найпоширенішими підставами виникнення цивільних прав і обов’язків, зокрема — виникнення права власності. Однак хоч загальними засадами цивільного законодавства передбачена презумпція правомірності договору, трапляються випадки, коли майно, придбане за договором, може бути вилучене. Перед законними власниками майна постає необхідність захисту своїх прав у судовому порядку шляхом визнання правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності чи витребування майна у незаконного володільця.   Інститути віндикації й реституції не щойно з’явилися у цивільному праві. Вони були відомі ще за часів римського права, але не втратили актуальності й у наш час. Втім, на практиці учасники судового процесу зустрічаються з деякими запитаннями й непорозуміннями щодо практики застосування судами тих чи інших норм права, особливо щодо застосування правових наслідків недійсності правочину.   Визнання правочину недійсним Аналізуючи цивільне законодавство України, необхідно звернутися до ст. 16 Цивільного Кодексу України (далі — ЦК), яка закріплює способи захисту цивільних прав і інтересів судом, зокрема, визнання правочину недійсним. Метою звернення до суду є застосування наслідків його недійсності — реституції (ст. 216 ЦК). Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними ВСУ (далі — Узагальнення) звертає увагу на те, що реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв’язку з недійсністю правочину, оскільки в ст. 16 ЦК немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав. Необхідно також пам’ятати про речово-правовий засіб захисту права власності, такий як витребування майна з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом до інших осіб. Предметом позову є вимога власника повернути саме ту річ, яка вибула з його законного володіння.  На практиці часто виникають ситуації, коли майно вибуло з володіння власника проти його волі й було передано недобросовісним набувачем за відплатним договором добросовісному набувачу. Останнім міг бути укладений ще один договір купівлі–продажу, предметом якого є спірне майно. Розглянувши цей приклад детальніше, можна зробити певні висновки. Між власником майна й недобросовісним набувачем було укладено договір із так званими вадами волі (правочин, укладений під впливом обману, насильства, тяжкої обставини чи інші). Такі правочини можуть бути визнані судом недійсними, оскільки правочин відображає не волю сторони, а волю іншої особи, яка певним чином впливала на учасника правочину. Наявність волі й волевиявлення учасника під час укладення правочину є обов’язковою умовою дійсності правочину. Важливо  встановити факт вибуття майна з володіння власника проти його волі. Адже відчуження власником  майна третій особі за відсутності волі дає підстави для подання позову про витребування майна в добросовісного набувача (ст. 388 ЦК).   Про що говорить судова практика? Для практичного застосування норм закону й кращого розуміння вчинення необхідних дій для захисту прав власності необхідно звернутися до судової практики. В Узагальненні розглянуто питання про застосування правових наслідків недійсності правочину. Верховний Суд звертає увагу на конкуренцію між реституцією й віндикацією. Та, на жаль, не зі всіма висновками  ВСУ можна погодитися. Узагальнення рекомендує визнавати недійсним не всі правочини, які були укладені щодо спірного майна, а лише перший, і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача, якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька. Проте з такою думкою можна погодитися лише частково, адже майно не знаходиться у володінні недобросовісного  набувача, отже, визнаючи недійсним договір між власником і недобросовісним набувачем, застосувати реституцію фактично неможливо.   Посилаючись на презумпцію чинності правочину,  майно може бути витребуване у набувача (у тому числі, добросовісного) лише у випадку визнання договору недійсним. Необхідно зазначити, що добросовісний набувач може набути право власності на підставах, які не заборонені законом, зокрема із правочинів (ст. 382 ЦК). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). Оскільки позивач просить визнати недійсним лише перший договір і в судовому порядку не визнає договір між добросовісними набувачами недійсним, то немає підстав вважати цей договір недійсним. Таким  чином, майно має вилучатися у добросовісного набувача, хоч договір, за яким він набув це майно, є дійсним. Варто звернути увагу на положення Узагальнення, відповідно до якого, застосування реституції й повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є ефективним тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника й першого покупця (набувача). Хоча ч. 3 с. 215 ЦК передбачає можливість визнання судом недійсності правочину за позовом не лише сторони правочину, але й іншої заінтересованої особи. Отже, власник може звернутися з позовом про визнання недійсним правочину між ним і недобросовісним набувачем майна, а також наступних правочинів, які були укладені після недійсного правочину. Якщо звернутися до судової практики, то можна простежити результати вирішення таких справ. Власник майна подає позов про визнання недійсним правочину, укладеного поза його волею між ним і недобросовісним набувачем, і кожного наступного правочину. Починаючи з першого, суд визнає недійсним кожен наступний договір, до кожного з них застосовується реституція. Як результат — повернення майна законному власнику. Слід врахувати, що Роз’яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р. з усіма наступними змінами (далі — Роз’яснення) містить положення, у якому вказано, що наслідки недійсності угод  підлягають застосуванню лише до сторін угоди, тому на особу, яка не є стороною угоди, не може бути покладено обов’язок повернення майна за угодою, у якій вона не брала участі. Відповідно до Роз’яснення заінтересована особа-учасник визнаної недійсною угоди не позбавлена права вимагати виконаного її контрагентом від третьої особи, що не є стороною угоди, як отриманого без належних правових підстав. Відтак ВСУ не вважає цей підхід правильним і вбачає в таких діях конкуренцію між реституцією й віндикацією. Узагальнення також звертає увагу, що якщо набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі,  слід звертатися з віндикаційним позовом. Але Узагальнення не зазначає, що разом з пред’явленням віндикаційного позову доречно  додатково пред’являти позов про визнання права власності.   Віндикаційний позов Як вбачається зі  ст. 392 ЦК, власник майна має право пред’явити позов про визнання права власності. Недоцільно ототожнювати позов про визнання права власності на майно з віндикаційним позовом. Спеціальне визнання судом права власності необхідне тоді, коли у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли це право оспорюється або не визнається іншими  особами. Крім того, подання лише віндикаційного позову може викликати певні незручності на стадії виконання рішення суду.  Звертаючись до Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.95р. (далі  — Постанова), варто відзначити, що Постанова передбачає розгляд судами справ за позовом, який об’єднує вимоги про визнання права власності на майно і про витребування майна з чужого незаконного володіння. Узагальнення містить ще одне положення, із яким важко погодитися: «У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину». Перш за все, необхідно звернути увагу, що це не передбачається законодавством. Тому не зовсім зрозуміло, на яку норму права посилатиметься суд, застосовуючи згадане положення Узагальнення. Також виникає питання, хто  має відшкодовувати витрати добросовісному набувачу. Аналізуючи положення Узагальнення, можна дійти висновку, що винною в недійсності правочину особою є недобросовісний набувач. Але залишається незрозумілою підстава залучення до участі в справі недобросовісного набувача, оскільки власник подає віндикаційний позов до добросовісного набувача. Проте можливим є подання позову добросовісного набувача до винної особи про стягнення збитків. З іншої сторони, якщо  трактувати положення Узагальнення буквально, враховуючи, що ВСУ під недійсним правочином розглядає правочин, укладений між власником і недобросовісним набувачем, то особою, яка отримала кошти за недійсним правочином,  є власник майна.   Замість висновків Беручи до уваги підхід ВСУ, подаючи позов лише про визнання першого договору недійсним,  власник майна не матиме можливості повернути майно. Вбачається логічним подавати позов про визнання недійсною всієї послідовності договорів між власником і останнім добросовісним набувачем. Однак існує ризик зміни рішення суду попередньої інстанції на стадії розгляду справи у ВСУ. Таким чином, з огляду на протиріччя, що викликає правочин, предметом якого є спірне майно, питання про можливість повернення майна власником на підставі задоволення віндикаційного позову залишається спірним. Тому віндикаційний позов  і позов про визнання права власності доцільно подавати одночасно.