Відшкодування моральної шкоди в трудовому праві

Окрім відшкодування працівникові матеріальної шкоди, ст. 237¹ Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) передбачає відшкодування працівникові власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди. Вона відшкодовується в разі, якщо порушення законних прав працівника призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і потребує від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначає законодавство. Умови та підстави відшкодування Моральну шкоду працівникові відшкодовує безпосередньо роботодавець, якщо наявні такі умови:

• факт порушення роботодавцем законних прав працівника. У цьому разі законним правом визнається будь-яке суб'єктивне право працівника, що виникло на підставі закону, підзаконного акта, угоди, трудового договору, іншої угоди, укладеної між роботодавцем і його працівником як сторонами трудових відносин;
• працівникові завдано моральних страждань, або він втратив нормальні життєві зв'язки, або в нього виникла потреба докласти додаткових зусиль для організації свого життя;
• причинний зв'язок між другою та першою умовами. Тобто моральні страждання працівника, або втрата ним нормальних життєвих зв'язків, або виникнення потреби в працівника докласти додаткових зусиль для організації свого життя спричинені внаслідок порушення роботодавцем законних прав працівника.

У постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. №4 (далі – Постанова) зазначено, що відповідно до ст. 237¹ КЗпП, якщо наявні порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплата належних йому грошових сум тощо), які призвели до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і потребують від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок відшкодувати моральну (немайнову) шкоду покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності. Умови відшкодування моральної шкоди, передбачені укладеним сторонами контрактом, які погіршують становище працівника порівняно з положеннями ст. 237¹ КЗпП чи іншим законодавством, згідно зі ст. 9 КЗпП є недійсними (п. 13 Постанови). Строк, протягом якого має бути відшкодовано працівникові моральну шкоду, законодавство безпосередньо не встановлює. Роз'яснення про застосування в цьому разі строку позовної давності дав Пленум ВСУ (п. 16 Постанови), вказавши, що до вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, застосовується тримісячний строк позовної давності (ст. 233 КЗпП). Водночас не роз'яснено, з якого дня слід відліковувати цей строк. Оскільки питання про відшкодування моральної шкоди працівникові повинна вирішувати комісія з трудових спорів чи суд у порядку вирішення трудового спору, працівник відповідно до ст.ст. 225 та 233 КЗпП може звернутися із заявою до комісії з трудових спорів чи безпосередньо до районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня встановлення відповідним органом (комісією з трудових спорів, судом, державним органом, що здійснює контроль і нагляд за додержанням роботодавцями законодавства про працю) або визнання самим роботодавцем факту порушення законних прав працівника як підстави для відшкодування йому моральної шкоди. Якщо ж є висновок медичного органу про наявність моральної шкоди – з дня його видачі. Працівник також вправі заявити вимогу про відшкодування моральної шкоди в позовній заяві до суду чи заяві до комісії з трудових спорів про поновлення порушеного роботодавцем права. Якщо роботодавець порушив законодавство про оплату праці, працівник відповідно до ч. 1 ст. 225 та ч. 2 ст. 233 КЗпП може звернутися до комісії з трудових спорів чи безпосередньо до суду без обмеження будь-яким строком. Отже, цілком логічно, що правило щодо строків звернення поширюється і на вимогу працівника про відшкодування моральної шкоди, завданої йому внаслідок такого порушення, заявлену в позовній заяві про виплату йому належної заробітної плати. Наявність вини як умови відшкодування моральної шкоди ст. 237¹ КЗпП не передбачає. А отже, питання про вину повинно вирішуватися спеціальним законодавством, яке може визнати вину роботодавця обов'язковою чи необов'язковою умовою відшкодування ним моральної шкоди працівникові. При цьому в Постанові зазначено, що особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності за відшкодування моральної шкоди, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з її вини. Тому суди досить часто, за словами начальника юридичного відділу державного управління справами ДП «Держпостачання» Олексія Шевчука, при аргументуванні стягнення моральної шкоди з роботодавця вживають таку конструкцію: «Відповідач не довів того, що він є невинним». Тягар доказування – на позивачеві На сьогодні більшість судів у трудових правовідносинах фактично застосовують презумпцію заподіяння моральної шкоди, яка полягає в тому, що порушення норми вже саме по собі тягне за собою можливість звернення за відшкодуванням моральної шкоди. Водночас ВСУ зауважує в Постанові, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має зазначатись, у чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. І суди часто використовують такий підхід. Наприклад, Ленінський районний суд м. Луганська у справі №2-990/07 вказав таке: «У ході розгляду справи позивачкою не було надано суду будь-яких доказів факту завдання та існування моральної шкоди, не було визначено, з яких саме міркувань позивачка виходить, визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 1500 грн, чому саме ця сума є відповідним відшкодуванням. Крім того, ні ст. 386 ЦК України, ні іншими нормами чинного законодавства України не передбачено право на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах, що є предметом судового розгляду. Виходячи з вказаного, суд визнає позовні вимоги Особи 1 про стягнення з Особи 2 моральної шкоди у сумі 1500 грн необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню». Тож тягар аргументації та формування доказової бази заподіяння моральної шкоди і його розміру все одно лягає на позивача. Завдану роботодавцем моральну шкоду зазвичай відшкодовують у вигляді грошової компенсації. Принагідно слід підкреслити, що законодавство не забороняє будь-які інші способи захисту порушеного права й отримання відшкодування. А якщо ж говорити про розмір такого відшкодування, то, на жаль, у судовій практиці відсутній єдиний підхід до цього питання. При цьому найчастіше суди не наводять у рішеннях мотиви свого висновку, а посилаються лише на надану позивачем доказову базу, що фактично є підставою для оскарження судового рішення. При цьому призначений судом розмір відшкодування може суттєво відрізнятися від заявленої позивачем суми. Наприклад, Стрийський міськрайонний суд Львівської області у рішенні від 14 березня 2007 р., що стосується справи №2-770/2007, вжив таке формулювання: «Крім цього, суд вважає, що неправомірними діями відповідача позивачеві спричинена моральна шкода, яку суд оцінює в розмірі 700 грн, оскільки принижено честь, професійну гідність позивача як людини та керівника, негативне ставлення відповідача до позивача обговорюється всім колективом поліклініки, переніс нервові переживання, дискомфортно почуває себе серед колег по роботі та товаришів, а в решті позову слід відмовити позивачеві в стягненні моральної шкоди у зв'язку з недоведеністю позовних вимог». При цьому незрозуміла аргументація суду при визначенні саме такої суми, адже позивач заявляв до відшкодування 5 тис. грн. Загалом же Олексій Шевчук підкреслив, що сьогодні судді застосовують три підходи до визначення розміру морального відшкодування. Так, на практиці найчастіше суди беруть за основу суму, яку заявляє в позовній заяві позивач, і приймають остаточне рішення, керуючись доказами, які надав позивач. Наприклад, у справі №2-297/2008 Печерський районний суд м. Києва встановив, що «позивачка у зв’язку з ушкодженням здоров’я, внаслідок ДТП, не мала можливості протягом тривалого часу виконувати свої обов’язки як на роботі, так і вдома, втратила душевний спокій та рівновагу, не могла вести звичний для себе спосіб життя, перестала займатися спортом. Все це змінило уклад її життя, що полягає у порушенні нормальних життєвих зв’язків, про що суду повідомив сам свідок. Після ДТП позивачка перебувала у стресовому стані, що підтверджується довідкою військово-медичного управління СБУ, відповідно до якої позивачка з вересня 2006 р. по березень 2007 р. знаходилась під наглядом лікаря-психіатра. Враховуючи всі встановлені судом у справі обставини, моральну шкоду у 20 000 грн, які просила стягнути позивачка з роботодавця, суд порахував явно завищеною та такою, що не буде відповідати характеру спричиненої шкоди, а тому відповідно до вимог ч. 3 ст. 23 ЦК України вважає за необхідне стягнути з відповідача 2000 грн». Рідше суди призначають судово-психологічну експертизу або ж самі визначають розмір відшкодування моральної шкоди. Наприклад, Кіровський районний суд м. Кіровограда у справі №2-10908 зазначив, що «для підтвердження спричинення моральної шкоди за клопотанням представника позивача на підставі ухвали суду була призначена та проведена психологічна експертиза. Відповідно до нормативно-правових актів судово-психологічна експертиза проводиться співробітниками науково-дослідних інститутів судової експертизи, що мають кваліфікаційний рівень експерта. У випадку неможливості проведення експертизи у таких інститутах в якості експерта може бути залучений будь-який фахівець, що має вищу юридичну освіту з питань, що підлягають судовому дослідженню».