Європейського суду з прав людини у справі «Regent Company проти України» У рішенні, ухваленому 3 квітня 2008 р. у справі «Regent Company проти України» (Повний текст рішення див. на сайті www.echr.coe.int), Європейський суд з прав людини (далі – Суд) постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція. Рішення стане остаточним відповідно до вимог ч. 2 ст. 44 Конвенції, оскільки воно не може бути предметом перегляду. – Прим. перекладачів), а також ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити компанії-заявнику протягом трьох місяців з моменту набуття чинності цим рішенням відповідно до вимог ч. 2 ст. 44 Конвенції суму боргу, встановлену національним арбітражним рішенням від 23 грудня 1998 р., яку держава заборгувала компанії-заявнику. На думку Суду, саме визнання наявності порушень ч. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції становить достатню компенсацію моральної шкоди.
Обставини справи
Заявником є приватна керуюча компанія Regent Engineering International Limited, зареєстрована у Вікторії (Сейшельські острови) (далі – компанія-заявник). Офіційною адресою компанії є Лондон (Сполучене Королівство). Вона була представлена п. Юрієм Портніком, який проживає в Лондоні.
У грудні 1998 р. СОМ s.r.o., ТОВ, зареєстроване у Празі (Чеська Республіка) (далі – СОМ), розпочало провадження в Міжнародному комерційному арбітражі при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС) проти Відкритого акціонерного товариства «Оріана», вимагаючи відшкодування за порушення умов договору. Зокрема, СОМ стверджувала, що «Оріана» – фірма, зареєстрована в Калуші Івано-Франківської області, – 99,9% акцій якої належало державі, не виконала взяті на себе договірні зобов’язання щодо переробки сировини.
23 грудня 1998 р. МКАС ухвалив арбітражне рішення (справа AC № 142y/98), згідно з яким «Оріана» повинна була сплатити СОМ відшкодування в розмірі 2 466 906,47 доларів США.
19 липня 1999 р. СОМ подала апеляцію до Івано-Франківського обласного арбітражного суду (далі – арбітражний суд), вимагаючи зафіксувати в рішенні суду той факт, що СОМ була кредитором «Оріани» на підставі арбітражного рішення від 23 грудня 1998 р.
2 серпня 1999 р. Державна виконавча служба м. Калуша (далі – виконавча служба) розпочала виконавче провадження щодо «Оріани» стосовно виплати боргу, як це було ухвалено МКАС.
16 жовтня 1999 р. арбітражний суд відхилив вимогу компанії-заявника про початок процедури банкрутства щодо «Оріани».
18 та 21 жовтня 1999 р. виконавча служба розпочала накладення арешту на власність «Оріани». 13 грудня 1999 р. виконавча служба скасувала рішення про накладення арешту на майно неплатоспроможного боржника – «Оріани».
14 грудня 1999 р. на власність «Оріани» знову було накладено арешт. 16 грудня 1999 р. виконавча служба прийняла рішення продати частину заарештованого майна (зокрема, «Оріана» мала у власності полімеризаційний цех).
20 вересня 2000 р. СОМ знову звернулася до арбітражного суду з приводу процедури банкрутства «Оріани». Висувалася також вимога включити СОМ до списку кредиторів «Оріани».
Між 1999–2003 рр. виконавча служба вжила низку заходів, щоб отримати виплату за боргами, які накопичила «Оріана». Зокрема, було відіслано платіжні доручення до банку дебітора, який отримав активи «Оріани», із забороною неправомірного продажу власності «Оріани», а також було зроблено спробу продати деяке майно «Оріани» для виплати її боргів. Крім того, виконавча служба наклала арешт на банківські рахунки «Оріани» та її акції (у тому числі й акції компанії «Лукор», якими володіла «Оріана»).
Виконавчі провадження переривались декілька разів, оскільки «Оріана» оспорювала дії виконавчої служби в суді, а чисельні кредитори компанії зверталися до суду з приводу визнання неплатоспроможності «Оріани».
18 вересня 2002 р. Господарський суд Івано-Франківської області (далі – господарський суд) (колишній Івано-Франківський обласний арбітражний суд) розпочав процедуру банкрутства «Оріани». Ця процедура все ще триває.
22 січня 2003 р. СОМ висунула вимогу до господарського суду включити її до списку кредиторів «Оріани».
10 лютого 2003 р. компанія-заявник уклала із СОМ договір про передачу їй права вимоги боргів, визнаних МКАС у рішенні від 23 грудня 1998 р.
8 червня 2004 р. компанія-заявник і СОМ звернулися до МКАС з приводу визнання компанії-заявника кредитором у господарському процесі проти «Оріани» на підставі зазначеного вище договору. 21 червня 2004 р. голова МКАС відхилив цю вимогу, посилаючись на те, що МКАС було розпущено після арбітражного рішення від 23 грудня 1998 р.
9 липня 2004 р. компанія-заявник і СОМ звернулися до Апеляційного суду Івано-Франківської області (далі – апеляційний суд) з приводу визнання права компанії-заявника на борги СОМ, визнані в рішення МКАС від 23 грудня 1998 р.
16 липня 2004 р. компанія-заявник і СОМ звернулися до виконавчої служби з приводу зміни кредитора у виконавчому провадженні на підставі згаданого договору.
9 вересня 2004 р. компанія-заявник і СОМ звернулися до апеляційного суду з приводу проголошення компанії-заявника кредитором «Оріани» та заміни компанією-заявником СОМ як сторони виконавчого провадження на тих самих підставах, що зазначалися вище.
10 вересня 2004 р. апеляційний суд задовольнив вимогу компанії-заявника. Її було проголошено кредитором «Оріани» за боргом у розмірі 2 466 906,47 долара США, визнаного в арбітражному рішенні від 23 грудня 1998 р.
18 листопада 2004 р. компанія-заявник і СОМ звернулися до виконавчої служби з приводу заміни компанією-заявником СОМ у виконавчому провадженні стосовно «Оріани».
9 грудня 2004 р. виконавча служба на підставі рішення апеляційного суду від 10 вересня 2004 р. замінила первинного кредитора у виконавчому провадженні компанією-заявником.
29 грудня 2005 р. господарський суд виніс рішення про припинення виконавчого провадження.
30 грудня 2005 р. виконавча служба припинила виконавче провадження та передала виконавчі листи розпорядникові майна «Оріани».
23 січня 2006 р. компанія-заявник звернулася до господарського суду з вимогою внести зміни до списку кредиторів «Оріани» та включити себе до цього списку на підставі договору від 10 лютого 2003 р. та рішення апеляційного суду від 10 вересня 2004 р.
6 лютого 2006 р. господарський суд задовольнив вимогу компанії-заявника та зобов’язав розпорядника майна «Оріани» внести зміни до списку кредиторів.
27 лютого 2006 р. компанія-заявник висловила вимогу бути поінформованою про те, чи виконавча служба замінила нею СОМ у списку кредиторів у виконавчому провадженні щодо «Оріани».
Виконавче провадження триває й досі.
Зміст рішення Суду
Даючи оцінку фактам у справі, Суд звернувся, зокрема, до таких законодавчих актів України та судової практики: ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. (ст. 12), ЗУ «Про введення мораторiю на примусову реалiзацiю майна» від 29 листопада 2001 р. (ст. 2), ЦКУ 1963 р. (ст. 197–202, 214), ЗУ «Про власність» (розділ VII), ЗУ «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. (ст. 2, 3 (1), 85, 86), ЗУ «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. (ст. 11, 13), постанов КМУ стосовно фінансового становища «Оріани» від 19 жовтня 1998 р. № 1650, від 16 липня 1999 р. № 1280, від 10 травня 1998 р. № 800, від 19 лютого 2000 р. № 92-р, від 10 серпня 2000 р. № 314-р, від 28 жовтня 2004 р. № 810-р, від 29 серпня 2000 р. № 1346, від 23 грудня 2004 р. № 1734, від 18 липня 2005 р. № 593, рішення Конституційно Суду України від 10 червня 2003 р. щодо мораторію на примусовий продаж майна, ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. (ст. 5, 6, 35), Статуту Міжнародного комерційного арбітражу при Торгово-промисловій палаті України.
Компанія-заявник скаржилася на порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції через невиконання арбітражного рішення від 23 грудня 1998 р.
Уряд стверджував, що ч. 1 ст. 6 не підлягає застосуванню до розгляду спору третейським судом. По-перше, Уряд зазначив, що МКАС було засновано на основі згоди сторін вирішувати спір у третейському суді на підставі третейського застереження в договорі між ними. Він стверджував, що сторони арбітражного процесу в цій справі відмовилися від застосування ч. 1 ст. 6 Конвенції, яка з огляду на це не підлягає застосуванню до виконання остаточного арбітражного рішення від 23 грудня 1998 р., ухваленого третейським судом. По-друге, Уряд стверджував, що не було зв’язку між розглядом цього спору третейським судом і подальшим виконавчим провадженням, оскільки компанія-заявник, як зазначалося, одержала право вимагати сплати заборгованості відповідно до договору від 10 лютого 2003 р., а не відповідно до арбітражного рішення. На думку Уряду, заява не відповідала вимозі ratione materiae, як того вимагає Конвенція.
Заявник не погодився з цим твердженням. Він стверджував, що ч. 1 ст. 6 Конвенції підлягала застосуванню до проваджень у цій справі.
Оскільки Уряд висловив заперечення щодо застосовуваності ч. 1 ст. 6 Конвенції до проваджень у третейському суді, Суд нагадав, що ст. 6 Конвенції не перешкоджає утворенню третейських судів задля вирішення спорів між приватним суб’єктами. Насправді слово «суд» у ч. 1 ст. 6 Конвенції не обов’язково слід розуміти як таке, що позначає суд у його класичному розумінні, пов’язаному зі стандартною судовою системою держави (див. рішення Суду у справі Lithgow and Others vs the United Kingdom від 8 липня 1986 р., § 201). На думку Суду, МКАС був «третейським судом, створеним згідно із законом», оскільки діяв відповідно до Закону України «Про Міжнародний комерційний арбітраж» (далі – Закон) і свого внутрішнього регламенту. Провадження у справах, що їх розглядав МКАС, було подібним до провадження в цивільних чи господарських судах, і Закон передбачав право подання апеляції на його рішення до Апеляційного суду м. Києва. Останній міг переглянути рішення МКАС на підставах, встановлених у Законі. МКАС залишався єдиним третейським судом в Україні, який міг відповідно до Закону вирішувати «господарські спори з іноземним елементом». Відповідно до Закону та ст. 3 (1) Закону України «Про виконавче провадження» рішення МКАС вважається еквівалентом судового рішення, що підлягає примусовому виконанню.
Право вимагати виплати боргу чи виконання цивільно-правового зобов’язання зі сплати компенсації майнової та немайнової шкоди є «цивільним» правом, що належить до сфери приватного права України, яке передбачене в розділі 40 ЦКУ 1963 р. («Відшкодування шкоди») та в Законі України «Про власність» («Захист права власності»). Зокрема, ст. 197–202 Розділу 17 ЦКУ дозволяли передачу права вимагати сплати боргів через укладення письмових договорів для такої передачі. Більше того, право компанії-заявника повернути собі борг, який заборгувала «Оріана», на підставі арбітражного рішення та договору було підтримане апеляційним судом у рішенні від 10 вересня 2004 р. Суд дійшов висновку, що провадження у третейському суді стосувалося встановлення цивільного права первинного кредитора «Оріани». Наступна передача боргу компанії-заявнику на підставі договору від 10 лютого 2003 р., визнання компанії-заявника новим кредитором у вересні 2004 р. і розпочате виконавче провадження поставили права компанії-заявника та її цивільні права в залежність від прав первинних кредиторів.
На думку Суду, ці підстави є достатніми, аби дійти висновку, що ч. 1 ст. 6 Конвенції підлягає застосовуваною до судового провадження в цій справі. Таким чином, Суд відхилив попередні заперечення Уряду.
Уряд стверджував, що в цій справі не було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції щодо компанії-заявника. Зокрема, Уряд вважав, що розглядуване арбітражне рішення було остаточним лише щодо сторін спору та підлягало виконанню лише щодо первинного кредитора «Оріани», а не щодо компанії-заявника, яка непрямим способом набула право на отримання боргу, визнаного в арбітражному рішенні. Також Уряд доводив, що не було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, держава не несе відповідальності за борги «Оріани», яка є самостійною юридичною особою. Уряд також стверджував, що договір про передачу боргу від 10 лютого 2003 р. не був достатньою підставою для вимоги виконання арбітражного рішення на користь іншої юридичної особи.
Компанія-заявник доводила, що ч. 1 ст. 6 Конвенції була порушена органами держаної влади і це порушення полягало в тому, що арбітражне рішення від 23 грудня 1998 р. не було виконане в повному обсязі та в розумний строк. Вона стверджувала, що держава не виконала свої зобов’язання, які випливали зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки не забезпечила виконання арбітражного рішення у встановлений строк і не вжила необхідних та адекватних заходів для забезпечення права власності компанії-заявника.
Суд зазначив, що однією з основних причин того, що державні органи не змогли виконати остаточне арбітражне рішення, була неплатоспроможність компанії «Оріана», яка належала державі та керувалася державою. Проте слід зазначити: попри те що призначення платежів для виплат державних боргів можуть спричинити затримку у виконанні судових рішень за кошти урядового бюджету, її не можна розглядати як виправдання невиконання зобов’язань, що випливають із ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Більше того, з матеріалів справи випливає, що державні органи не зробили жодного нового кроку для виправлення ситуації, яка склалася в цій справі. Таким чином, Суд вважає, що триваюче невиконання рішення про виплату боргу порушує ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Суд також нагадав, що він неодноразово вказував на те, що «вимога» може лише тоді становити «майно» в розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, коли вона виконується (див. рішення Суду у справах Burdov vs Russia, § 40, Poltorachenko vs Ukraine, § 45, обидва від 18 січня 2005 р.). Суд також вважає, що передача права на борг не суперечить принципу володіння майном. Більше того, з погляду Суду рішення національних судів, у якому визнається, що компанія-заявник була кредитором у провадженні щодо виконання арбітражного рішення від 23 грудня 1998 р., означає, що вона мала визначене в судовому рішенні право вимоги, яке становило «володіння» в розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (див. §24 цього рішення).
Отже, мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійнено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України Петром РАБІНОВИЧЕМ і Тамарою ДУДАШ.
Коментар фахівця
«Затримка у виконанні судових рішень не виправдовує невиконання зобов’язань, що випливають із ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод»
«Передача права на борг не суперечить принципу володіння майном»
Науковий співробітник Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України Тамара ДУДАШ:
– Рішення Європейського суду з прав людини (далі – Суд) у справі Regent Company vs Ukraine від 03.04.2008 р. є продовженням низки рішень, у яких визнається порушення Україною її зобов’язань відповідно до ч. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), а також ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Порівняно з іншими справами проти України, у яких визнається порушення нею таких зобов’язань, ця має помітні особливості.
По-перше, заявником у справі є юридична особа-нерезидент – Regent Engineering International Limited (керуюча холдингова компанія), зареєстрована у м. Вікторії (Сейшельські острови), яка набула право вимоги боргу від компанії «Оріана» – фірми, зареєстрованої у м. Калуші Івано-Франківської області, 99,9% акцій якої належали державі за цивільно-правовим договором від 10.02.2003 р.
По-друге, остаточним судовим рішенням від 23.12.1998 р., у якому визнається наявність боргу «Оріани» і яке не спромоглася виконати Україна, є рішення Міжнародного комерційного арбітражу при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС), яке, зважаючи на практику Суду, прирівнюється до рішень державних судів у розумінні Конвенції.
По-третє, сума матеріальної шкоди дорівнює сумі боргу, встановленій національним арбітражним рішенням від 23.12.1998 р., – 2 466 906,47 долара США. Це найбільша сума, яку Україна має виплатити на підставі рішення Суду.
Основними питаннями, на які мав відповісти Суд у цій справі, були такі: 1) чи є МКАС «судом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції; 2) чи мала компанія-заявник право на отримання боргу, яке вона набула за цивільно-правовим договором з первинним кредитором; 3) чи несе держава відповідальність за зобов’язаннями «Оріани» – самостійної юридичної особи; 4) чи була виправданою затримка у виконанні арбітражного рішення МКАС; 5) чи є право вимоги боргу майном у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції; 6) чи не суперечить передача права на борг принципу володіння майном.
Ґрунтуючи відповіді на ці запитання як на національному законодавстві (зокрема, щодо статусу МКАС та цивільних прав вторинного кредитора), так і на практиці застосування відповідних положень Конвенції, Суд доходить таких висновків:
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|