Захист прав на земельну ділянку

Право на користування земельною ділянкою і право власності на неї – природні права громадян країни. Очевидно, що реалізація цих прав не має суперечити чи шкодити правам та інтересам інших громадян. Ці положення закріплені у ст. 13, 14 Конституції України, главі 27 Цивільного кодексу України та в розділі ІІІ Земельного кодексу України. Проте, як відомо, правова держава в Україна ще формується. Тому порушення вимог законів та інших нормативних документів є скоріше правилом, ніж винятком. Державні чиновники, тобто посадові й службові особи, які своїми діями мають утверджувати правову свідомість і поведінку, найчастіше ігнорують вимоги закону, порушуючи права громадян. Маючи право змінити чи скасувати протиправний документ і тим самим у максимально короткий строк поновити право особи, чиновник хіба що напише формальну відписку, а при розгляді спору в суді жодного разу не прибуде на засідання. Водночас стягнення матеріальної та моральної шкоди, пов’язаної з протиправними діями, зважаючи на специфіку українського законодавства та реальні умови праці суддів, є проблемним. Значна частина громадян психологічно не готова вимагати відшкодування від органів влади та особисто від чиновника, бо до них ще неодноразово доведеться звертатися для вирішення життєво необхідних питань. Однак час не стоїть на місці, і все більше громадян, долаючи перепони та недовіру, відстоюють свої права на земельну ділянку в суді. Так, гр-н Х., житель районного центру Полтавської області, був неприємно вражений, коли, придбавши в міської влади недобудовану ще за радянських часів споруду та розпочавши ремонт, дізнався, що межа із сусідньою приватизованою земельною ділянкою встановлена за 40 см від стіни його будинку. Х. у категоричній формі заборонили користуватися сусідською ділянкою. Крім того, йому висунули вимогу: встановити водозливну систему так, щоб вода з даху й відмостки не потрапляла на землю сусіда. Потім вимоги «пом’якшили»: користуватися сусідською ділянкою (на якій росли бур’яни) дозволили, але за відповідну плату. 40-сантиметрова відстань позбавляла Х. можливості навіть ремонтувати стіну, вікна чи дах. Звернувшись до органів влади, господар довідався: справді, один із чиновників від імені міської ради підписав погодження меж. На підставі цього та інших документів сусід одержав Державний акт на землю. Наголосимо, що підписання погодження межі за 40 см від споруди суперечить вимогам Державних будівельних норм, згідно з якими мінімальна відстань від споруди до межі має бути 1 м. Звісно, сусід міг цього й не знати, але державний чиновник мусить не лише знати норми ДБН, але й чітко їх дотримуватися. Ігнорування нормативних документів спричинило тривалий конфлікт між сусідами, розв’язати який, враховуючи ментальність населення та чинне законодавство, непросто. У не менш складну ситуацію потрапила гр-ка А., жителька іншого районного центру, яка була однією з трьох співвласників житлового будинку, що мали окремі входи. Одного нещасливого дня її позбавили можливості пройти чи проїхати до своєї квартири, оскільки одні сусіди вирили котлован для добудови, а другі встановили суцільну металеву огорожу. З третьої сторони підхід до будинку був неможливий. Звернувшись до районної влади, А. дізналася, що її сусіди приватизували земельні ділянки й отримали державні акти. Документ про погодження меж вона не підписувала, і сусіди «знайшли вихід»: подали документ на підпис сторонній особі. Районні ж чиновники не переконалися в достовірності підписів і погодили приватизацію. Крім того, погодження меж не припускало спільного, сумісного користування земельною ділянкою, тобто не було передбачено прохід чи під’їзд до квартири гр-ки А. До того ж рішення місцевої ради про приватизацію стосувалося однієї адреси, а в акті була зазначена інша. Оскільки вирішити питання в добровільному порядку не вдалося, А. змушена була звернутися до суду. Проте практика переконує: навіть довівши порушення своїх прав у судовому порядку, особа не може бути впевнена у їх реальному поновленні. Так, гр-н Б. оскаржив рішення сільради про відмову у виділенні йому земельної ділянки. Полтавський районний суд задовольнив позов і зобов’язав сільську раду надати позивачу в користування земельну ділянку площею 0,10 га за вказаною судом адресою. Отримавши виконавчий лист, Б. передав його Державній виконавчій службі. Проте вона невдовзі, не виконавши рішення суду, винесла постанову про закінчення провадження, мотивуючи її тим, що сесія сільради на пропозицію сільського голови відмовилася виконати рішення суду. Тому Б. і досі оскаржує рішення сесії сільради та бездіяльність Державної виконавчої служби. Закон нібито на його боці, а землею користується інша особа. Така в нас «правова» держава. Звертаємо увагу неупередженого читача й на те, що Міністерство внутрішніх справ і прокуратура постійно повідомляють про виявлені факти корупції при вирішенні земельних питань. Тобто в Україні створено систему, за якої простіше та дешевше дати хабара, ніж у передбаченому законом порядку захищати своє право. А хіба можна назвати цивілізованою країну, у якій ігноруються рішення одного з органів влади – суду і за це відсутня сувора, невідворотна відповідальність? Про численні систематичні порушення земельного законодавства свідчить одне з рішень Ради національної безпеки і оборони України, у якому констатується: «Сфера земельних відносин уражена корупцією, стала сприятливим середовищем для діяльності організованих злочинних угруповань, у тому числі із залученням працівників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів». На нашу думку, чинне законодавство, передусім Цивільний і Земельний кодекси, необхідно терміново доповнити іншими підставами для визнання недійсними та скасування державних актів. Це неминуче зменшить бажання давати й отримувати хабарі. Адже при відповідній фаховій перевірці та виявленні порушень акти скасовуватимуть. Проте депутати Верховної Ради, Президент та Кабінет міністрів не узагальнюють підстави виникнення спорів, не встановлюють справжні, правдиві причини порушення прав та інтересів як громадян, так і держави, а обмежуються констатацією загальновідомих обставин. Саме відсутність чітких, однозначних нормативних документів, які регулювали б користування земельною ділянкою та процедуру оформлення права власності, а також відсутність достатніх підстав для скасування протиправних документів уможливлюють ту каламутну воду, у якій так легко ловити рибку.