Дієва Конституція чи примарна надія? Психологія вседозволеності
У романі М. Булгакова «Мастер и Маргарита» Сатана говорить: «Но меня, конечно, не столько интересуют автобусы, телефоны и прочая аппаратура, сколько гораздо более важный вопрос: изменились ли эти горожане внутренне?» І чує у відповідь: «Да, это важнейший вопрос, сударь!»
Органам влади України не завадило б систематично запитувати населення про свої внутрішні зміни і чути об’єктивну відповідь на «этот важнейший вопрос». А з її допомогою складати правдиве уявлення про свою діяльність. Читачу ж нагадаємо: згідно зі ст. 6 Конституції державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Не має сумніву в тому, що стати правовою державою, як це передбачено ст. 1 Конституції, країна може лише тоді, коли всі три гілки влади діють на підставі та в межах, визначених Конституцією та законами.
Водночас події останніх років переконали населення країни: представникам законодавчої та виконавчої влади всіх рівнів, від Президента до депутата сільської ради, Конституція та закони не указ. Їх порушення стали правилом, нормою. За цих обставин не варто чекати, що судова гілка влади не перейметься загальною психологією вседозволеності та відстоюватиме інтереси громадян. Але й іншого способу захистити свої інтереси, ніж звернутися до суду, особа частіше за все не має. У цьому процесі на громадянина може чекати як успіх, так і чергове розчарування. Для наочності пошлемося на конкретний приклад.
Без вини винний
У липні 2003 р. щодо гр-на А. було порушено кримінальну справу та обрано запобіжний захід – підписку про невиїзд. Вироком райсуду від 23 червня 2004 р. його визнано винним у скоєнні злочину та призначено покарання. Тому він продовжував перебувати на підписці про невиїзд. Ухвалою апеляційного суду від 25 серпня 2004 р. вирок змінено.
У зв’язку з цим на підставі ч. 3 ст. 164 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВКУ) гр-н А. з 15 вересня 2004 р. по 23 вересня 2005 р. мав обмеження. Крім того, до інформаційного центру Міністерства внутрішніх справ (далі – МВС) та області 15 вересня 2004 р. його особу внесено як таку, що скоїла злочин, і не знято з обліку дотепер. Постановою райсуду від 8 вересня 2005 р. А. звільнено від покарання у зв’язку з закінченням іспитового строку.
Громадянин А., не був згодний з вироком від 23 червня 2004 р. та ухвалою апеляційного суду від 25 серпня 2004 р. Тому за допомогою адвоката професійно, фахово склав і подав до ВСУ касаційну скаргу, яка була задоволена: ухвалу апеляційного суду скасовано, а справу направлено до апеляційного суду для розгляду апеляції на вирок від 23 червня 2004 р.
А. вдруге усміхнулася вдача. Апеляційний суд прислухався до доказів і ухвалою від 12 вересня 2007 р. (тобто через два роки після відбуття громадянином покарання) скасував вирок суду від 23 червня 2004 р., а справу направив прокурору для додаткового вивчення.
Зважаючи на повернення справи, на адресу прокуратури та міліції було направлено два обґрунтовані клопотання із проханням винести постанову про закриття кримінальної справи та вирішити питання про відшкодування завданої матеріальної й моральної шкоди, пов’язаної з незаконним засудженням і відбуттям покарання.
Проте визнати допущені помилки прокуратура і міліція не могли, адже А. не був високопосадовцем чи його родичем. Він був пересічним громадянином, який, до речі, сплачуючи податки, утримує ту ж прокуратуру та міліцію. Після додаткового розслідування і порушення прокуратурою щодо нього ще однієї кримінальної справи за тією ж подією (наголосимо: порушення справи мало місце через чотири роки після події і, можливо, з метою відбити в А. намір скаржитися) матеріали знову були направлені до суду. Розгляд справи в суді першої інстанції триває дотепер.
Ні прокурор області чи району, ні начальники управління внутрішніх справ області чи району навіть не вибачилися перед А. за те, що той з їхньої вини був засуджений і відбув покарання. Отже, городяни внутрішньо не змінилися.
У пошуках захисту та справедливості
Вважаючи, що райвідділ, прокуратура та райсуд порушили конституційні права особи й громадянина та вимоги Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), гр-н А. звернувся до адміністративного суду з позовом. У ньому прохав визнати протиправними зазначені дії та бездіяльність і стягти відшкодування завданої шкоди.
При неупередженому ставленні та оцінці зазначених фактів очевидно, що засудження А. стало наслідком порушення райвідділом вимог Конституції, КПКУ й інших законів, а також ЄКПЛ. Прокуратура району всупереч Закону «Про прокуратуру» не забезпечила належний контроль за розслідуванням справи і об’єктивність її розгляду в суді першої та апеляційної інстанцій, у зв’язку з чим щодо А. було винесено неправосудні вирок та ухвалу апеляційного суду 25 серпня 2004 р., на підставі яких А. відбув покарання. Райсуд, розглядаючи справу у 2004 р., не усунув протиріччя, не звернув увагу на суттєві порушення вимог КПКУ, допущені під час розслідування справи, і 23 червня 2004 р. виніс протиправний вирок, визнавши А. злочинцем. Акцентуємо увагу на тому, що цей же суд повторно розглядає кримінальну справу за обставинами, щодо яких А. відбув покарання.
З погляду А., зазначені державні органи мають відповісти за бездіяльність і неналежне виконання своїх обов’язків. У тому числі за винесення протиправних рішень у результаті яких він мав і має тривале обмеження прав і свобод.
Подаючи позов та обґрунтовуючи вимоги в адмінсуді, А. посилався на порушення відповідачами: ст. 6, 13 ЄКПЛ, недотримання практики рішень Європейського суду у справах «Калініченко проти України», «Шанько проти України», «Саф’янова проти України», ст. 3, 9, 19, 55, 56, 61, 64 Конституції України, п. 6 ст. 1176 ЦКУ, ст. 1 Закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів попереднього слідства, прокуратури і суду» (далі – Закон).
Спочатку справа (позов подано у 2008 р.) була призначена на грудень 2009 р. Потім, зважаючи на скарги, вирішена раніше. Постановою окружного адміністративного суду від 24.07.2009 р. в задоволенні позову відмовлено. При цьому суд посилався виключно на ст. 2 Закону, у якій перелічені окремі факти, за яких передбачена відповідальність держави.
Для кого закон писаний?
Аналіз постанови адмінсуду від 24 липня 2009 р. свідчить, що суд не прислухався до викладених фактів і порушень законодавства. Рішення не можна вважати законним та обґрунтованим. Адже суд повинен був вказати й обґрунтовано мотивувати: А. законодавство? Чому наведені позивачем факти – як окремо, так і в сукупності – не проаналізовані з погляду Конституції та законів, на які посилався позивач, у тому числі з погляду вимог ЄКПЛ? Суд також не дав оцінки тому, що А. вдруге притягують до кримінальної відповідальності. Суд проігнорував і те, що відносно А. порушено принцип розумного строку розгляду справи, адже були відсутні будь-які перешкоди для дотримання вимог КПКУ. Тобто для того, щоб протягом двох місяців, як передбачає ст. 120 КПКУ, виконати вимоги ст. 22 КПКУ. Саме зараз з’явилися суттєві обставини, внаслідок яких встановити об’єктивну істину у кримінальній справі неможливо: померли свідки, втрачено документи, змінилися розміри приміщень і подвір’я, де відбувалися події, втрачено речові докази тощо. У зв’язку з цим суд мав керуватися оцінкою аналогічних подій, викладеною Європейським судом у справі «Спінов проти України», а саме: «Суд вважає, що така затримка в розслідуванні (менше п’яти років) свідчить про те, що компетентні органи влади не діяли із зразковою ретельністю, і така затримка в розслідуванні негативно вплинула на встановлення його достовірного результату».
Суд також проігнорував вимоги постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 р. № 4 (абзац 1 п. 2), яка утверджує право особи на відшкодування безпосередньо на підставі норм Конституції.
Звернімо увагу і на процедурні порушення, допущені судом:
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|