Господарський договір: проблеми визначення та укладення

Створення гармонійної та ефективної системи господарського законодавства – один з найважливіших напрямів розвитку правової системи України в умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки. Оскільки одним з головних завдань господарського законодавства є координація дій суб’єктів господарювання, нормам, що регулюють договірні відносини у сфері господарювання, має належати чільне місце в системі господарського права. Перехід України від планово-розподільчої до ринкової економіки, трансформація відносин власності, розвиток різноманітних органiзацiйно-правових форм господарювання зумовлюють необхідність нових підходів до нормативно-правового регулювання договірних відносин та їх теоретичного обґрунтування. З початку 90-х рр. ХХ століття жорсткий нормативний режим господарських договорів почав поступово перетворюватися на такий, у якому гармонійно поєднуються диспозитивні та імперативні засади правового регулювання. Проте правове регулювання договірних господарських відносин в чинному законодавстві України має білі плями, які зумовлюють потребу в подальшому дослідженні господарського договору та розробці науково обґрунтованих рекомендацій щодо розвитку спеціального законодавства про господарські договори. Незважаючи на те що за роки незалежності України було прийнято низку законодавчих актів, які певною мірою регулюють i договірні відносини у сфері господарювання, господарське законодавство в цій частини потребує вдосконалення. Природа ГД У законодавстві та науковій літературі термін «господарський договір» вживається в кількох значеннях, які мають своє коріння в цивілістиці:

1. Господарський договір – дво- або багатостороння угода, тобто дії сторін, спрямовані на досягнення певного правового результату. У цьому визначенні поняття господарського договору звужується до юридичного факту, який сам по собі не має матеріального змісту. Таке значення не дозволяє виявити всі суттєві ознаки господарського договору, оскільки угода сторін не є договірним відношенням, а лише переслідує мету його встановлення.
2. Господарський договір – зобов’язальне правовідношення, змістом якого є взаємні права та кореспондуючі зобов’язання сторін. Зміст господарського договірного зобов’язання обумовлений специфікою господарської діяльності.

Договір може розглядатися і як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення, саме правовідношення, що виникло з цієї підстави, і, нарешті, як форма, якої набуває відповідне правовідношення. Але найважливішим значенням терміна «договір» є підстава виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити сутність, значення і характерні риси договору. Тому найвдалішим є визначення договору як домовленості двох або кількох суб'єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин. У правознавстві категорія господарського договору є спірною. Радянська юридична (як правило, цивілістична) література розглядала господарський договір як організаційно-економічне явище, що відображає лише окремі засади та умови укладення й виконання відмінних за своєю правовою природою договорів у сфері економіки, що іменувалися господарськими. Проте прибічники цієї точки зору зазначали й інші особливості цієї категорії договорів, пов’язані з: порядком укладення, зміни та розірвання договорів; вимогами до форми та змісту таких договорів; способами забезпечення виконання договірних зобов'язань; порядком захисту прав і законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов'язань. Істотні умови Що стосується укладення договорів, законодавство передбачає лише так звані істотні умови договору – предмет, ціну і строки. Сьогодні не існує універсальної моделі договору, що визначала б положення, які мають міститись у договорі. Ми вважаємо, що в ньому мають бути такі розділи: предмет договору, права та обов’язки сторін, ціна договору та порядок розрахунків (якщо договір платний), умови приймання-передачі (робіт, послуг, продукції тощо), порядок вирішення суперечок, форс-мажорні обставини, відповідальність сторін, умови розірвання договору, строк дії договору та прикінцеві положення. Кожен з названих розділів договору має свої особливості. Наприклад, у розділі про порядок розрахунків слід чітко зазначити, у який спосіб відбуватимуться розрахунки: готівкою чи в безготівковому порядку, буде це повна попередня оплата, оплата частинами з певними умовами чи оплата після виконання іншою стороною своїх зобов’язань. Більшість судових справ стосується порядку розрахунків між сторонами: сторони не зазначають конкретну дату проведення розрахунків, його етапи і зрештою тлумачать їх по-різному. Іноді навіть судді не можуть вирішити, яким чином мають відбуватися розрахунки між сторонами. Тому слід чітко прописати порядок розрахунків, прив’язуючись або до конкретної дати, або до певної події. Те ж саме стосується і ціни договору. Сторони мають зазначити ціну в договорі (або в додатку до нього), а також передбачити умови та процедуру її зміни. На жаль, багато суб’єктів господарювання нехтують розділом про права та обов’язки сторін і не включають його до договору. Це велика помилка. Адже часто трапляється так, що сторони, перш ніж укласти договір, домовляються про щось усно, а потім знизають плечима зі словами: «Ми ж домовлялися», не маючи змоги звернутися з письмовою претензією до контрагента, який порушив свої зобов’язання, чи до суду. Умови приймання-передачі (робіт, послуг, продукції тощо) слід включати до договорів, предметом яких є саме такі роботи, послуги чи продукція. Як і в розділі про порядок розрахунків, радимо зазначати чіткі дати (або прив’язку до конкретних подій) такого приймання-передачі. Форс-мажорні обставини не відіграють такої великої ролі, як інші розділи, але для своєї ж безпеки їх також слід зазначити. Форс-мажор – це обставини, які не залежать від сторін, але наявність яких не дозволяє виконати свої обов’язки повністю або частково. Як правило, у більшості договорів ці обставини однакові: повінь, пожежа, війна, блокада тощо. Питання відповідальності також дуже важливе. У більшості випадків сторони, укладаючи договір, не планують його порушувати. Це, звичайно, добре, але під час виконання договору можуть виникнути певні обставини, які завадять одній зі сторін сумлінно виконати свої зобов’язання. Такі обставини не мають впливати на іншу сторону договору, а сторона, для якої вони виникли, має зробити все від неї залежне, щоб все-таки виконати свої зобов’язання. Своєрідним гарантом цього є передбачення в договорі умов настання відповідальності сторін за невиконання чи неналежне виконання договору. Умови розірвання договору передбачені і в законодавстві – ЦК та ГК, але сторони в договорі можуть додатково зазначити інші умови розірвання договору. Строк дії договору є його істотною умовою і має бути обов’язково зазначений у договорі. У прикінцевих положеннях сторони зазвичай зазначають, якою мовою, на скількох сторінках та у скількох примірниках укладається договір, у якому разі дійсні всі додатки і доповнення до нього. Радимо на кожній сторінці договору поставити номер і кількість сторінок (наприклад, сторінка 1 із 5), а також підписи обох сторін. Це дозволить убезпечити себе від недобросовісної поведінки контрагента (наприклад, від заміни сторінок договору). Оскільки законодавство не регламентує, з яких саме розділів має складатись господарський договір, сторони, укладаючи його, мають передбачити якомога більше умов його виконання. Адже саме деталі в майбутньому можуть стати свідченням вашої добросовісності в суді та допоможуть уникнути багатьох проблем під час тлумачення та виконання умов договору.