Справедливість, за яку треба боротися

28 жовтня 2009 р. Україна відсвяткувала 65 років визволення від німецько-фашистських загарбників. Цього дня кожного року ми вшановуємо наших дорогих ветеранів, схиляємо голови перед пам’яттю тих, хто в жорстокому зіткненні з нацизмом віддав життя за Перемогу. Користуючись нагодою, «ПТ» вирішив особисто привітати з цією знаменною датою безпосереднього учасника бойових дій, ветерана Великої Вітчизняної війни, д.ю.н., академіка Академії правових наук України, професора, голову Міжнародного комерційного арбітражного суду (далі – МКАС) та Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України (далі – ТППУ), міжнародного арбітра у 16 країнах світу Ігоря ПОБІРЧЕНКА, який усе життя дотримується принципу: «Справедливість є, але за неї треба боротися». Саме тому він з дитинства воював за Україну та присвятив професійній юридичній діяльності 60 років. Саме завдяки його мудрому головуванню авторитетність і справедливість стали візитною карткою МКАС при ТППУ, який у вітчизняній юридичній спільноті іноді називають «єдиним судом, до якого треба йти з чистими руками». Саме тому ми попросили Ігоря Гавриловича розповісти про українське сьогодення міжнародного арбітражу та особисті життєві принципи. – Ігоре Гавриловичу, нещодавно МКАС при ТППУ, авторитетність якого підтверджена неабиякою популярністю при вирішенні міжнародних спорів, виповнилося 17 років. Розкажіть, будь ласка, про його діяльність. – Із задоволенням, адже, як кажуть в Одесі, є що розказати. Ідея створення зовнішньоекономічного третейського суду виникла після прийняття Декларації про державний суверенітет, і у квітні 1991 р. Верховна Рада рекомендувала ТППУ створити такий суд. Доти в історії України міжнародного третейського суду не було. У Радянському Союзі існувала монополія зовнішньої торгівлі, яка дозволяла функціонування в масштабах країни лише Арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті СРСР. Із його розпадом тисячі підприємств з державного та приватного секторів, незалежно від організаційної форми та сфери діяльності, отримали доступ до міжнародного співробітництва. З’ясувалося, що в них немає необхідного досвіду, а інколи й елементарних знань про умови та особливості діяльності на світовому ринку. Заповнити ці прогалини і був покликаний національний міжнародний комерційний арбітраж. Я працював тоді завідувачем кафедри господарського права університету, і мене попросили допомогти. Зовнішньоекономічний третейський суд був створений при ТППУ і розпочав свою роботу 11 серпня 1992 р. зі сталим у багатьох країнах найменуванням Міжнародний комерційний арбітражний суд. Підкреслю, що у 90% країн світу міжнародні арбітражні суди створюються при торгово-промислових палатах, і лише в окремих країнах, таких як Греція та Німеччина, арбітражі діють як асоціації арбітрів. За час свого існування суд отримав визнання у 105 країнах світу. Кількість справ, які він розглядає, постійно зростає. Наприклад, територія та економіка Росії в багато разів перевищують українські, але Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті РФ розглядає в три-чотири рази менше справ, аніж ми. – У чому ж причина? –Це свідчить про те, що люди нам довіряють. Адже міжнародний суд визначається саме сторонами зовнішньоекономічного контракту. Укладаючи контракт, сторони — резиденти або нерезиденти України повинні зазначити, де розглядатимуться суперечки, які можуть виникнути між ними. Головними критеріями вибору є якість рішень, об’єктивність розгляду і професійність арбітрів. І в переважній більшості сторони підпорядковують свої спори компетенції нашого арбітражу. Порівняно з іншими країнами ми розглядаємо набагато більше справ. Наприклад, якщо цього року до нас надійшло 567 справ, то до суду Польщі – 20. Наші колеги з визнаного в усьому світі Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольму по-дружньому висувають до нас претензії: суперечки, які раніше розглядали вони, тепер вирішують в Україні. Звісно, не можна говорити, що ми ідеальні. Треба задуматися над чинниками, які сприяють такому стану. Не можна не враховувати, що наш міжнародний суд має 60 арбітрів, дві третини яких є іноземними громадянами. Це дозволяє сторонам, що сперечаються, розраховувати на об'єктивний розгляд справ. При цьому серед арбітрів є не лише висококваліфіковані практики, але й визнані науковці: 30 арбітрів є докторами наук, а 13 – кандидатами наук. Проте наш арбітраж не такий дорогий, як у країнах традиційної ринкової економіки. У нас арбітражні збори за розгляд справ нижчі навіть порівняно з Росією. Це також має неабияке значення. Звісно, запорукою нашої популярності є справедливість розгляду спорів. Саме справедливості я присвятив усе своє життя. Мені здається, що я доводжу це у своїй книзі «Академик И. Г. Побирченко. Воспоминания, документы, размышления»: «З огляду на характер у тому числі й міжнародної діяльності все моє життя пов'язане з боротьбою за справедливість. Моя молодість збіглася з Великою Вітчизняною війною, у горнилах котрої формувався мій характер. Своєю долею я задоволений – це щаслива доля». До речі, я опублікував в одній із центральних газет статтю щодо розгляду зовнішньоекономічних спорів в арбітражному суді, озаглавлену моїм життєвим кредо: «Справедливість є, але за неї треба боротися». Цей мій, здавалося б, непомітний клич підтримала Юлія Тимошенко, зробивши його політичним гаслом партії «Батьківщина». На відміну від більшості інших, воно правдиве і реальне. Саме справедливість пов’язує мене з пані Тимошенко. – Зараз висунуто багато кандидатів у Президенти України. Чи підтримуватимете ви на виборах пані Тимошенко? – Я хочу висловити думку громадянина України, якому не байдужа доля батьківщини і який вважає, як, до речі, вважають в усьому світі, що розумнішого політика, ніж Юлія Тимошенко, в Україні немає. Зусилля, які вона докладає в нинішніх умовах, дають мені надію та впевненість у тому, що вона впорається та гідно очолюватиме нашу державу. І те, що Україна під час кризи не звалилася в прірву, – її заслуга. От, наприклад, Дмитро Попов і Ілля Мільштейн, які живуть у Мюнхені, у своїй книзі «Оранжевая принцесса. Загадка Юлии Тимошенко» об'єктивно розкрили як позитивні, так і негативні якості Юлії Володимирівни. Адже, безперечно, немає такої людини, якій не було б чим дорікнути. Але чорним по білому крізь книгу проходить теза: немає в сьогоднішній Україні іншого політика, що має такі ж бійцівські якості, як вона. До речі, я чую це, спілкуючись із різними людьми як в Україні, так і за кордоном. Усі ми бачимо, що попри політичну тріскотню вона дійсно шукає, що зробити, щоб народу стало легше. Вона не може сьогодні прийняти до виконання Закон України «Про встановлення прожиткового мінімуму і мінімальної заробітної плати». Річ у тому, що на мінімальній заробітній платі побудована вся тарифна система окладів у нашій державі. Оскільки ні в бюджеті на поточний рік, ні у проекті бюджету на наступний рік не закладено грошей для підвищення мінімальних зарплат та прожиткового мінімуму, реалізувати цю ініціативу неможливо. Проте пані Тимошенко виходить із наявних можливостей, підвищуючи зарплати бібліотекарям, поштарям, медикам та вчителям. Говорять, в Україні зменшується народжуваність. Зверніть увагу: щоб дати людям можливість народити та зростити майбутнє покоління, Юлія Володимирівна підвищила допомогу при народженні дітей. Через це її звинувачували в популізмі. Але народжуваність в Україні таки перевищила смертність.