В українському законодавстві немає визначення поняття «податкове право», натомість є практика застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції. Ця практика трактує «податкове право» як сукупність правових норм, які регулюють податкові відносини між державою і платниками податків, та як складову фінансового права.
Отже, керуючись практикою, можна констатувати, що податкове право в Україні існує. Зважаючи на те, що відносини між державою та платниками податків досить складні, а подекуди взагалі нагадують відносини подружжя, у якого кохання давно минуло, а обов’язки залишились, цікаво проаналізувати правові підстави таких відносин.
Податкове право можна розділити на два сектори:
- відносини держави та фізичних осіб;
- відносини держави та суб’єктів підприємницької діяльності (фізичних та юридичних осіб).
Кожен із нас як фізична особа принаймні раз на місяць, отримуючи заробітну плату, сплачує податки та збори до державного бюджету. Тобто раз на місяць кожен з нас є учасником відносин «держава – фізична особа». Якими ж правовими нормами регулюються ці відносини? Адже ми платимо і податок, і збори (обов’язкові платежі).
Із заробітної плати утримується лише один податок – з доходів фізичних осіб. Порядок його нарахування та сплати до бюджету регулює Закон України від 22.05.2003 р. № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (
далі – Закон про доходи).
Крім того, із заробітної плати утримуються збори до:
- Пенсійного фонду;
- Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
- Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Порядок утримання та сплати згаданих зборів регулюють окремі Закони.
Чи є різниця між поняттями «податок» і «збір» (обов’язковий платіж)? Адже саме вони є основними в податкових відносинах «держава – фізична особа». У пригоді стане Закон УРСР від 25.06.1991 р. № 1251-XII «Про систему оподаткування», у якому під податком і збором (обов'язковим платежем) розуміється обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.
Фактично різниця між податком і збором полягає лише в кінцевому отримувачі коштів: бюджет чи цільовий фонд. Все просто: кошти утримуються із заробітної плати і розподіляються між різними користувачами. Однак вдавана простота насправді виявляється суцільним непорозумінням, адже сьогодні лише до Закону про доходи внесено близько 40 змін – і це лише за п’ять років (цей документ діє з 1 січня 2004 р.). Тобто в середньому він зазнає змін вісім разів на рік! Крім того, існують 593 роз’яснення Державної податкової служби щодо того, як треба розуміти окремі пункти Закону про доходи. Можна лише дивуватись тому, як часто держава переглядає власні відносини з громадянами щодо їхніх доходів та власних потреб і наскільки поліваріантними вони є.
Ще цікавіша друга сфера податкового права: відносини держави та суб’єктів підприємницької діяльності (фізичних та юридичних осіб). Одразу зазначимо, що
кількість податків, обов’язкових зборів та платежів в Україні перевищує 40 (не враховуючи плату за видачу різних видів ліцензій та патентів). Які тільки законодавчі та підзаконні акти не регулюють згадані відносини: і закони, і укази президента, і постанови Кабінету міністрів. А про різні накази, інструкції, методики, листи всіх можливих державних установ годі і говорити. Досить часто інструкції, які мають допомагати реалізовувати закони, насправді лише ускладнюють цей процес.
Можна навести яскравий приклад того, як інструкція щодо заповнення звичайного бланку може змінити процедуру нарахування та визначення податку. Мова йде про Указ Президента України від 03.07.1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (
далі – Указ № 727/98). Згідно зі ст.1 Указу виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) вважається сума, фактично отримана суб'єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок або (та) в касу за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг). Здається, що може бути простіше? Отримав кошти від реалізації товарів (робіт, послуг) – заплати податок.
Але, на жаль, є наказ Державної податкової адміністрації від 13.10.1998 р. № 477 «Про затвердження форми Книги обліку доходів і витрат суб'єкта малого підприємництва
– юридичної особи та Порядку її ведення». І ось наказ, який не мав би нічого змінювати, а мав би на практиці реалізувати вимоги Указу, вимагає, щоб платники податку збільшували реалізаційну виручку на суми позареалізаційних доходів та іншої реалізації. Більше того, за невключення зазначених сум до бази оподаткування податківці вимагають сплати штрафних санкцій та донараховують податкові зобов’язання. І це лише один приклад практичної реалізації податкового права в Україні. Тільки диву даєшся, як за цього барвистого розмаїття працівники бухгалтерії взагалі справляються з нарахуванням та сплатою податків і зборів.
Але
багатоманітність податків та зборів – лише частина айсберга, який називається податковим правом. Його основою та рушійною силою є незліченна кількість державних служб, які контролюють діяльність платників податків. Діюча система влаштована таким чином, що в кожному підприємці (як у фізичній, так і в юридичній особі) державні службовці вбачають або порушника закону, або донора, який повинен постійно підживлювати службовців та задовольняти їхні незліченні забаганки щодо канцелярського приладдя, спонсорства чітко визначеного переліку фірм та благодійних організацій тощо. Інші варіанти спілкування держави та платників податків, на жаль, трапляються рідко. Про паритетність відносин годі навіть згадувати, адже всі пам’ятають недавні маневри Кабінету міністрів України щодо новацій у розрахунках податку на додану вартість.
При ознайомленні з податковим правом України складається враження, що його мета – не поліпшення умов життя громадян, забезпечення достойної старості пенсіонерам, створення вільного, високорозвиненого суспільства, а лише вплив незначної кількості осіб на підприємців. Скажете, чому ж тоді підприємці дозволяють так поводитись із собою? Відповідь очевидна. Згадаймо, скільки офіційних роз’яснень існує щодо податку з доходів фізичних осіб, а щодо податку на прибуток їх принаймні втричі більше. Народна мудрість говорить: «Закон як дишло – куди повернеш, туди і вийшло». От і виходить, що допоки податкове право в Україні залишатиметься таким, яким воно є зараз, допоки підприємці не почуватимуться захищеними законом, а службовці не зрозуміють найпростішу річ: вони отримують заробітну плату, оплачувані відпустки та пенсії дякуючи податкам, які платять ненависні їм платники податків, а не навпаки – жодних змін не буде.