Право на мирні зібрання та його обмеження Реалізація права на мирні зібрання є однією з найважливіших гарантій забезпечення прав громадян. Конституція України (ст. 39) поки є єдиним нормативно-правовим актом, який регулює відносини у цій сфері. Спеціального Закону немає. Так чим же керуватися, організовуючи мітинги?
Невизначений строк
Основний Закон не визначає конкретний строк сповіщення про проведення демонстрацій. Водночас положення ч. 1 ст. 39 Конституції отримало офіційне тлумачення в Рішенні КСУ від 19.04.2001 р. № 4-рп/2001. Але це Рішення поставило більше запитань, ніж дало відповідей. КСУ роз’яснив, що положення про завчасне сповіщення треба розуміти так: організатори мирних зібрань мають сповістити відповідні органи про проведення цих зібрань заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Водночас ці строки не мають обмежувати право громадян на мирні зібрання, вони мають служити його гарантією і дозволяти відповідним органам вжити заходів для безперешкодного проведення громадянами масових акцій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. На практиці часто-густо виходить так, що ці строки аж ніяк не забезпечують органам виконавчої влади можливість вжити заходів для безперешкодного проведення громадянами зборів (забезпечити медичну допомогу, розчистити тротуар від льоду тощо).
Якщо треба заборонити, то можна
Згідно з ч. 2 ст. 39 Конституції України обмеження реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку: з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. На жаль, на практиці це положення виконується не завжди і може бути підставою для зловживань громадянами своїми правами.
Згідно зі ст. 182 Кодексу адміністративного судочинства України органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо). Позовна заява, яка надійшла в день проведення заходів або після цього, залишається без розгляду.
Цікаві положення. По-перше, КАСУ дещо розширив перелік масових зібрань, встановлений Конституцією України, додавши до нього «тощо». На нашу думку, перелік мирних зібрань, встановлений Конституцією України, є вичерпним, а будь-які можливі їх форми (наметові містечка, пікети) підпадають під одне із встановлених понять. По-друге, організатор «небажаного» для влади мирного зібрання, який сподівається ухилитися від неминучого судового процесу, має право подати заявку на його проведення безпосередньо в день мітингу. У цьому разі суд не зможе розглянути позовну заяву, яку подасть влада. Щоб усунути цю правову колізію, мабуть, слід застосувати інститут поновлення процесуальних строків та одночасно з позовною заявою подавати клопотання про поновлення пропущеного строку для подачі позовної заяви.
Правосвідомість суду
Єдиною правовою підставою для задоволення позову влади про обмеження мітингу є визнання судом того факту, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. Принаймні, так говорить п. 5 ст. 182 КАСУ. Проаналізуємо цю правову конструкцію.
Можливість створення реальної небезпеки заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей, як така, не підлягає доказуванню. Сама по собі можливість злочинів у майбутньому не може бути доведена доказами. Уявімо, що суду надані заяви всіх без винятку учасників майбутньої демонстрації про те, що вони планують вчинення злочинів під час її проведення. Однак не виключено, що учасники згодом відмовляться від своїх намірів або не зможуть реалізувати їх внаслідок об’єктивних причин (наприклад, не встигнуть прибути на демонстрацію). Тобто настання події в майбутньому не може бути доведене в суді. На практиці суд, керуючись власною правосвідомістю, приймає рішення про те, що проведення масового зібрання може створити небезпеку заворушень чи злочинів.
Так, Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2008 р. у справі за позовом КМДА до партії «Руський блок» та інших про обмеження права на проведення масових акцій, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою на постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 квітня 2007 р., встановлено таке. Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок, що обмеження на проведення масових акцій встановлюються з метою запобігання вчиненню злочинів, забезпечення правопорядку, охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод мешканців Києва, забезпечення нормального функціонування підприємств та установ, які розташовані на майдані Незалежності.
Суд першої інстанції встановив, що заявки на проведення масових акцій в Києві, в одному й тому ж місці, в один і той же день та час подали різні політичні партії, громадські організації, які мають протилежні політичні погляди на певні історичні події і які стосуються України, її народу, що може призвести до заворушень і злочинів, загрози здоров’ю населення, правам і свободам мешканців Києва. Під час судового процесу позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що відповідно до інформації СБУ та МВС України, що була озвучена на робочій нараді КМДА, формуються групи осіб, що мають намір прибути до Києва для вчинення фізичних протистоянь у зв'язку з проведенням масових акцій. Як бачимо, суд визнав лише можливість вчинення заворушень та злочинів. Цього було достатньо для задоволення позову та обмеження права громадян на проведення масових зібрань.
Проблема суб’єктного складу та відповідальності
У ст. 39 Конституції України не зазначено, що кожен учасник мітингу має сповіщати про нього місцеву владу. Навпаки, мітинг може налічувати навіть сто тисяч учасників, однак проводитися згідно із заявкою, яка підписана лише однією фізичною особою. Це створює невизначеність щодо складу відповідачів за позовами про обмеження права на мирні зібрання. На практиці відповідачем є особа, яка подає заявку про проведення мітингу (юридична чи фізична). Однак чи несе ця особа відповідальність за дії учасників масової акції? Навряд. Крім того, інші особи можуть в будь-який момент приєднатися до демонстрації та вчинити навмисні провокації. Організатор зібрання не нестиме відповідальність за наслідки дій таких осіб. Існує проблема і з правоздатністю окремих об’єднань, які не мають статусу юридичної особи і не можуть бути відповідачами в суді, проте повідомлення про проведення мітингів все одно подають.
Заборонити – легко, а виконати?
Незважаючи на позитивну практику задоволення позовів про обмеження права громадян на мирні зібрання, виконання таких судових рішень пов’язане з низкою проблем. Розглянемо їх на яскравому прикладі.
Одна з молодіжних організацій сповістила місцеву держадміністрацію про проведення мітингу. Зважаючи на агресивні та відверто провокаційні наміри цієї організації, місцева влада подала позов про заборону мітингу. Оскільки повідомлення про зібрання було подане особисто головою зазначеної організації, саме він і був відповідачем у справі. Позов задовольнили, а організатору зібрання заборонили проводити мітинг згідно з поданим повідомленням. Однак організатор зробив декілька телефонних дзвінків із зали судового засідання, і вже за півгодини до місцевої адміністрації було подано ще п’ять аналогічних повідомлень за підписами інших осіб. Оскільки ці повідомлення були подані за годину до часу проведення мітингу, місцева влада вже не могла подати нові позови, а мітинг все-таки відбувся під запланованими гаслами і призвів до сутичок з учасниками контрдемонстрації.
Зважаючи на те, що суд не може заборонити всім громадянам проводити мітинги, організатори масових акцій можуть без проблем провести їх, незважаючи на судову заборону, якщо використають прогалини в законодавстві.
А як же контрдемонстрація?
Більшість судових рішень, що стосуються обмеження права громадян на мирні зібрання, обґрунтовані можливістю сутичок з учасниками масових акцій з «протилежного табору». Однак ця позиція є спірною. Так, згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ суди застосовують як джерело права Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.
В одному з рішень цього Суду (у справі «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії») зазначено: «Демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідеї чи вимоги, на підтримку яких вона проводиться. Однак учасники демонстрації повинні мати можливість проводити демонстрацію, не боячись бути підданими фізичному насиллю з боку своїх супротивників (опонентів); такі побоювання могли б перешкодити асоціаціям чи іншим групам, що підтримують загальні ідеї чи інтереси, відкрито виражати свою думку з найбільш суперечливих питань, які зачіпають суспільство. У демократичному суспільстві право на проведення контрдемонстрації не може суміщатися з обмеженням реалізації права на демонстрацію».
Таким чином, з одного боку, суд не має права заборонити проведення демонстрації лише на тій підстави, що в той же час і в тому ж місці відбуватиметься контрдемонстрація. А з іншого боку, проведення контрдемонстрації саме по собі створює ризик вчинення заворушень та злочинів (бійок між учасниками акцій, провокацій тощо), що, своєю чергою, є підставою для заборони демонстрації згідно зі ст. 182 КАСУ. Суттєва суперечність, чи не так?
Застаріла нормативка
Сьогодні немає Закону, який регулював би відносини щодо масових зборів. Проекти, які тривалий час пропонують прийняти, більшість правників критикують як недемократичні. Зараз діє Порядок організації та проведення у Києві недержавних масових громадських заходів політичного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру, затверджений рішенням Київської міської ради від 24.06.1999 р. № 317/418. Однак згідно з Конституцією України право громадян на масові зібрання може бути обмежене виключно на підставі Закону, а не розпорядження КМДА.
Таким чином, недотримання вимог зазначеного Порядку на практиці не може бути підставою для заборони демонстрації. Крім того, чинним залишається Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28.07.1988 р. № 9306-XI. Однак і цей Указ не є Законом і не може бути підставою для заборони демонстрацій.
Мітинг – вигідна справа
Обмеження, встановлені зазначеними нормативними актами, не можуть застосовуватися на практиці, оскільки суперечать ч. 2 ст. 39 Конституції України. Зробити це можна лише на підставі Закону, якого досі немає. Але така ситуація може бути вигідною для політичних сил у переддень виборів. Адже за відсутності нормативного регулювання заборони масових зібрань їхні організатори можуть зловживати правами, що загрожує призвести до непередбачуваних обставин (наприклад, до блокування адмінбудинків). А суди, розглядаючи справи про заборону демонстрацій, на жаль, вимушені керуватися лише своєю правосвідомістю. Не хотілося б, щоб знову спрацювало відоме прислів’я: «Закон як дишло: куди повернеш, туди й вийшло».
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|