Всі рубрики


Процедури банкрутства: хто? де? коли? як?

Процедури банкрутства регламентує спеціальний Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі Закон). Обов’язковою умовою початку провадження справи про банкрутство є наявність ознак неплатоспроможності боржника, а саме:
  • грошові вимоги мають складати не менше 300 мінімальних заробітних плат;
  • вимоги мають бути безспірними;
  • вимоги мають бути не задоволені протягом трьох місяців після закінчення строку, встановленого для їх погашення.
«Недоїмка» У Законі зазначено, що до складу грошових вимог до боржника не зараховується недоїмка (пеня та штраф), визначена на дату подання заяви до господарського суду. Однак термін «недоїмка» застосовується виключно в податкових правовідносинах. Тому формулювання Закону про невключення до грошових зобов’язань пені та штрафу, на мою думку, стосується виключно податкових боргів. Якщо все ж таки розмір вимог менше 300 мінімальних розмірів заробітних плат і є бажання порушити справу про банкрутство, то це можна зробити за допомогою ч. 9 ст. 7 Закону, яка дозволяє кредиторам об’єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою. Тоді сума об’єднаних вимог має бути більше 300 мінімальних заробітних плат. Грошові вимоги в 300 мінімальних заробітних плат, за наявності яких боржник або кредитор звертаються до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство, мають бути безспірними. Про безспірність вимог ми говоримо в тих випадках, коли боржник визнав їх у досудовому порядку (необхідна відповідь на претензію) або ж вимоги підтверджуються виконавчими документами (до виконавчих документів належать, зокрема, рішення (накази) господарських судів, виконавчі написи нотаріусів та інші, перелік яких наведений у ст. 18-1 Закону України «Про виконавче провадження») чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства списують кошти з рахунків боржника. Строки Буквальне тлумачення Закону дає підстави стверджувати, що тримісячний термін незадоволення вимог кредиторів розпочинається з моменту, коли боржник був зобов’язаний виконати грошове зобов’язання. Тому, на нашу думку, слід виходити зі строків виконання зобов’язань, встановлених цивільно-правовими угодами, трудовим законодавством, і граничних строків сплати податкових зобов’язань. Хоча існує думка, згідно з якою ініціювати справу про банкрутство можна лише по закінченні тримісячного строку з початку виконавчого провадження. У судовій практиці є чимало випадків неприйняття суддями заяв про порушення справ про банкрутство у зв’язку з тим, що не було виконавчого провадження або заява про банкрутство подана до закінчення тримісячного строку після його відкриття. Така позиція не відповідає Закону. Вважаємо, що умова про початок відліку тримісячного строку саме з дня відкриття виконавчого провадження може застосовуватися, якщо до Закону внесуть відповідні зміни, де чітко пропишуть таку умову. Хто ініціює процедуру Ініціювати банкрутство може не тільки кредитор, але й боржник (самобанкрутство). Закон визначає, що в одних випадках боржник має право на подачу заяви про порушення справи про банкрутство, а в інших – зобов’язаний це зробити. Право на подачу боржником заяви про порушення справи про банкрутство виникає за наявності загальних підстав для порушення справи про банкрутство (неплатоспроможності), які вже згадувались. Додатковими умовами порушення справи є:
  • рішення власника (органу, уповноваженого управляти майном) про звернення в господарський суд з такою заявою;
  • наявність майна для покриття судових витрат;
  • одночасно з подачею заяви боржник зобов’язаний подати план санації відповідно до вимог Закону.
Що стосується рішення власника (органу, уповноваженого управляти майном) про звернення в господарський суд із заявою про порушення справи про самобанкрутство, слід зазначити, що воно подається тоді, коли подача боржником заяви про банкрутство є його правом, а не обов’язком. Якщо подача заяви про банкрутство є обов’язком боржника, його керівник подає таку заяву без рішення власника. Одночасно з подачею заяви про самобанкрутство до господарського суду боржник повинен подати план санації відповідно до вимог Закону (ч. 6 ст. 7). Однак, зазначивши план санації як одну з необхідних умов порушення справи про банкрутство за заявою боржника, законодавець упустив цей момент у наступних нормах Закону. Так, Закон не зобов’язує жодного з учасників провадження у справі про банкрутство розглядати та приймати в подальшому будь-які рішення щодо плану санації.  Обов’язок, а не право  Обставини, за яких боржник зобов’язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство, передбачені ч. 5 ст. 7 Закону. Боржник зобов’язаний зробити це, якщо:
  • задоволення вимог одного чи декількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника перед іншими кредиторами в повному обсязі;
  • орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів чи законодавства приймати рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення до господарського суду із заявою боржника про порушення справи про банкрутство;
  • при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства встановлена неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі.
Слід зауважити, що боржник не зобов’язаний заявляти про своє банкрутство, якщо, задовольнивши які-небудь вимоги сьогодні, у майбутньому він, імовірно, не зможе розрахуватися з кредиторами за вимогами, строк виконання яких тільки настане. Важливо, щоб у момент, коли боржник має намір задовольнити вимоги одного чи декількох кредиторів, були наявні інші кредитори, строк виконання грошових зобов’язань перед якими вже настав, і мало місце перевищення пасивів над активами боржника. Формулюючи другу підставу обов’язкового звернення до суду із заявою про порушення справи про самобанкрутство, законодавець не визначив у ч. 5 ст. 7 Закону умови порушення справи про банкрутство. Однак очевидно, що рішення про звернення до господарського суду із заявою про самобанкрутство може бути прийняте уповноваженим органом боржника тільки за наявності ознак неплатоспроможності. Тобто слід виходити із загальних норм порушення справи про банкрутство (ст. 6 Закону). Якщо зазначене рішення прийняте за відсутності ознак неплатоспроможності, суд відмовить у прийнятті такої заяви. Третя підстава обов’язкового порушення справи про банкрутство – точно встановлене перевищення пасивів над активами боржника. Ця норма застосовується у зв’язку з ліквідацією боржника за рішенням власника (уповноваженого ним органу), учасників такої юридичної особи і надає їм право ініціювати справу про банкрутство за спрощеною процедурою згідно зі ст. 51 Закону.
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№13-18 | 30 вересня
Тема тижня:
Міжнародний арбітраж
Тема тижня
  • Ефективний арбітраж: який він?
Придбати PDF-версію
 
 

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________