Земля наша, а проблеми у банків В умовах світової кризи, помноженої на українські політичні та економічні негаразди, непогашення кредитів, отриманих українськими громадянами та юридичними особами в іноземних та вітчизняних банках у більш вдалі докризові часи, набуло пандемічного характеру. У зв’язку з цим багатостраждальним банківським установам не лишилося нічого іншого, як масово стягувати заборгованості за кредитами у спосіб, який здавався їм найнадійнішим, – шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки.
Звернення стягнення на предмети іпотеки
Зазначений процес регулюють кілька нормативних актів, головними з яких є Земельний кодекс України (далі – ЗК), закони «Про іпотеку», «Про виконавче провадження» та Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затверджене Наказом Міністерства юстиції від 27.10.1999 р. № 68/5. А в разі звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса ця процедура регулюється також Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами, затвердженою Наказом Мін’юсту від 03.03.2004 р. № 20/5. Взагалі звернення стягнення на предмети іпотеки та застави може здійснюватися шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса на іпотечних договорах та договорах застави, у судовому порядку або в позасудовому порядку відповідно до положень ст. 36, 38 Закону «Про іпотеку» та ст. 20 Закону «Про заставу». Усі ці способи звернення стягнення, крім останнього, який, по суті, є добровільним способом вирішення питання між іпотекодержателем та іпотекодавцем, передбачають обов’язкову реалізацію предмета іпотеки на прилюдних торгах.
Частина 1 ст. 41 Закону «Про іпотеку» передбачає, що реалізація заставленого майна на прилюдних торгах здійснюється в межах процедури виконавчого провадження із дотриманням вимог цього Закону. Тобто, щоб провести торги, слід звернутися з рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки чи з іпотечним договором, на кому стоїть виконавчий напис нотаріуса, до виконавчої служби для відкриття виконавчого провадження. Отримавши ці документи, державний виконавець повинен винести постанову про відкриття виконавчого провадження. Потім слід визначитися зі спеціалізованою установою, яка проводитиме торги. У процедурах виконавчого провадження вона визначається на підставі тендеру (ст. 61 Закону «Про виконавче провадження»), але ч. 2 ст. 42 Закону «Про іпотеку» передбачає, що спеціалізовану установу обирає іпотекодержатель. На нашу думку, у цьому разі буде застосовуватися норма Закону «Про іпотеку», оскільки вона є спеціальною по відношенню до Закону «Про виконавче провадження».
Іноземний елемент
Уявімо хрестоматійну ситуацію, у якій є іпотекодавець – резидент України, банк-іпотекодержатель (юридична особа України, але з іноземним статутним капіталом) і предмет іпотеки – земельна ділянка сільськогосподарського призначення. Банк звернувся до суду або до нотаріуса з приводу невиконання позичальником боргових зобов’язань, забезпечених іпотекою, і отримав відповідний документ, на підставі якого має проводитися звернення стягнення. Після цього банк звернувся до виконавчої служби та обрав торгову організацію. Державна виконавча служба разом з цією організацією забезпечила проведення прилюдних торгів, а на них ніхто з потенційних покупців не з’явився. У цьому разі згідно з приписами ст. 45 Закону «Про іпотеку» прилюдні торги визнаються такими, що не відбулися. Протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їхніх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна. Придбання предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки в порядку, встановленому ст. 47 Закону. Однак якщо іпотекодержатель не скористався зазначеним правом, бо його основною метою є отримання боргу у грошовому вираженні, за результатами перших прилюдних торгів на тих самих умовах призначаються другі прилюдні торги, які мають відбутися протягом одного місяця з дня проведення перших. Початкова ціна продажу предмета іпотеки на других прилюдних торгах може бути зменшена не більше ніж на 25%. І нарешті, якщо іпотекодержатель не скористався своїм правом за результатами других прилюдних торгів, іпотека може бути припинена за рішенням суду.
Отже, що має робити багатостраждальний банк-кредитор? Якщо торги не відбулися, банк-іпотекодержатель має вирішити ключове питання: або призначити інші торги із заниженням ціни продажу і втратити 25% вартості предмета іпотеки, або придбати зазначену ділянки у свою власність, оскільки є ризик припинення іпотеки за рішенням суду, якщо і повторні торги будуть визнані такими, що не відбулися. Водночас законодавець не визначає, хто може бути позивачем у провадженні щодо припинення іпотеки та до кого він має заявляти свої позовні вимоги. А відтак, є підстави вважати, що будь-яка зацікавлена особа може звернутися до суду з таким позовом.
Припустімо, що банк провів наступні торги, які також не відбулися, бо жоден учасник не зареєструвався або предмет іпотеки не був проданий. Щоб зберегти свої кошти або хоча б їх частину, банк має оформити право власності на предмет іпотеки за собою. Але стикається з перешкодою у вигляді ч. 4 ст. 22 ЗК, яка передбачає, що землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. ЗК відносить до аналогічного переліку осіб нон грата, іноземних юридичних осіб і спільні підприємства. Із визначенням спільних підприємств все зрозуміло: це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності (ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Спільні підприємства можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених чч. 1 та 2 ст. 82 ЗК, і в порядку, встановленому ЗК для іноземних юридичних осіб (ч. 3 ст. 82 ЗК). А от з іноземними юридичними особами все набагато складніше. Так, раніше відповідно до ст. 1 Декрету КМУ «Про податок на прибуток підприємств і організацій» від 26.12.1992 р. під «іноземною юридичною особою» розумілося «підприємство, що створене за законодавством, іншим, ніж законодавство України, і знаходиться за межами України». Проте цей документ втратив чинність.
Отже, чинне законодавство не містить відповіді на запитання «Що таке іноземна юридична особа?». Натомість ГК і ЗК, а також закони «Про режим іноземного інвестування», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про міжнародне приватне право» містять визначення таких понять, як: «іноземне підприємство», «підприємство з іноземними інвестиціями», «іноземний елемент», «іноземні суб’єкти господарської діяльності».
Законодавча плутанина
На жаль, таке розмаїття законодавчих визначень спричиняє постійну плутанину у право застосовній, і особливо судовій, практиці. Так, суди та державні органи часто плутають зазначені поняття. Наприклад, постановою від 22.12.2008 р. у справі № 15/47-ПД-08 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки Вищий господарський суд України скасував постанову апеляційного господарського суду у зв’язку з помилковим застосуванням останнім при вирішенні спору положень ст. 129 ЗК.
Ця стаття передбачає, що продаж земельних ділянок, які перебувають у власності держави, крім земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації, іноземним державам і іноземним юридичним особам здійснюється КМУ за узгодженням з ВРУ. Вважаючи позивача – покупця земельної ділянки іноземним підприємством, суд апеляційної інстанції визнав договір купівлі-продажу недійсним, оскільки продаж цієї земельної ділянки не була погоджена з КМУ та ВРУ. ВГСУ, аналізуючи положення чинного законодавства України, дійшов висновку, що така позиція апеляційного суду є помилковою, оскільки він ототожнив різні за правовою природою поняття: поняття «іноземна юридична особа», передбачене диспозицією ст. 129 ЗК, та «іноземне підприємство», яким був позивач у цій справі.
Так, згідно з ч. 2 ст. 63 ГК іноземним підприємством є підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100%. А іноземною юридичною особою, на думку ВГСУ, є підприємство, що створене за законодавством, іншим, ніж законодавство України, і знаходиться за межами України. Наведене визначення випливає із системного аналізу ст. 13, 73, 73 Закону «Про міжнародне приватне право». На відмінність понять «іноземна юридична особа» та «іноземне підприємство» вказують і положення ч. 1 ст. 117 ГК, у якій зазначено, що іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.
Отже, існують підстави вважати, що обмеження, встановлені чинним ЗК щодо набуття у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення, розповсюджуються лише на юросіб, створених на підставі правових норм інших країн та розташованих на їхніх територіях. Однак, на жаль, практика судів і державних органів з вирішення наведеного питання є вкрай неоднорідною.
Цільове призначення
Виникають проблеми і з цільовим призначенням предмета іпотеки – земельної ділянки. Так, ЗК визначає, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення передаються громадянам для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а сільськогосподарським підприємствам – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Отже, цільове призначення земельних ділянок пов’язане не лише з цілями їх використання, але й певними категоріями осіб, яким такі ділянки можуть надаватися.
Так, зі змісту ст. 35 ЗК випливає, що земельні ділянки для ведення садівництва можуть перебувати у власності лише громадян України і садівничих товариств. Водночас на практиці трапляються як випадки, коли на набуті юрособами, зокрема за договором купівлі-продажу, земельні ділянки для ведення садівництва (зазвичай колективного) оформляють державні акти на право власності, так і випадки, коли в оформленні актів відмовляють. За таких обставин для банку завжди існує ризик того, що уповноважені органи відмовлять йому в оформленні державного акта на право власності на землю на підставі того, що земельна ділянка відповідного цільового призначення не може перебувати у власності юридичної особи. Крім того, чинне законодавство не містить механізму оформлення права власності на земельну ділянку, придбану на публічних торгах. Зокрема, у чинному законодавстві відсутні положення про те, на підставі якого документа та в який спосіб має оформлятися державний акт на право власності на земельну ділянку в разі її придбання на публічних торгах. Відтак, на жаль, єдиним виходом для банків при укладенні іпотечних договорів щодо земельних ділянок є грамотна правова та економічна оцінка майбутніх ризиків у процесі повернення кредитних коштів.
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|