Всі рубрики
Виселення із житла: як і коли?

У п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12.04.1985 р. (з наступними змінами та доповненнями) значиться, що судам необхідно регулярно узагальнювати практику розгляду справ, пов’язаних, зокрема, із виселенням, і використовувати результати узагальнень для усунення наявних недоліків. Проте сьогодні це питання, на жаль, недостатньо врегульоване і чинним законодавством, і судовою практикою. Положення ст. 72 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) з 30 червня 1983 р. не зазнавали змін. Більше того, правозастосовна практика свідчить про непоодинокі випадки різного розгляду цієї категорії справ у судах. Позиція Європи Для початку необхідно звернутися до правових позиції Європейського суду з прав людини, а саме до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов’язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.). Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров’я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції. Національне законодавство У національному законодавстві та судовій практиці право на житло гарантоване людині ст. 47, 48 Конституції України. Так, ч. 3 ст. 47 Основного Закону проголошує, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону та за рішенням суду. Стаття 72 ЖК УРСР передбачає можливість визнання особи в судовому порядку такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності понад встановлені строки в неприватизованому житловому приміщенні. У ч. 2 ст. 405 Цивільного кодексу України зазначено, що член сім’ї власника втрачає право користування житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлене домовленістю між ним та власником житла або законом. Верховний Суд України в п. 10 Постанови Пленуму «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 р. № 2 зорієнтував судову практику, що стосується визнання втрати особою права користування житловим приміщенням, лише на встановлення факту відсутності особи без поважних причин понад строки, передбачені ст. 71 ЖК УРСР. Якщо особа була тимчасово відсутньою понад шість місяців (як із поважної, так і з неповажної причини), але повернулася на житлову площу за згодою всіх членів сім’ї, то її не можна вважати такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. Епізодична ж поява особи в житловому приміщенні тільки для вигляду, з метою його незаконного утримання, не може розглядатися як повернення, що перериває спливання шестимісячного строку. Необхідні докази Правильна підготовка документів, необхідних суду, значно прискорить винесення рішення, яке відповідає вимогам національного законодавства та міжнародної судової практики. Перш ніж звертатися до суду з позовом, необхідно зібрати докази того, що особа не проживає в зазначеній квартирі (будинку). Для цього треба дотримуватися такої послідовності:
  1. Звернутися до ЖЕКу із заявою про видачу довідки за формою Ф-3.
  2. Звернутися до ЖЕКу із заявою про складання акта непроживання особи в житловому помешканні, про відсутність особистих речей особи та будь-які інші факти, які б це підтверджували. Комісія ЖЕКу зобов’язана прийти за вказаною адресою та зафіксувати факт непроживання особи в зазначеному помешканні. Комісія має скласти три акти в різний час протягом певного періоду: у разі неприватизованого житла – протягом шести місяців, у разі приватизованого – протягом року.
  3. Доказами також можуть бути пояснення свідків. Бажано, щоб це були сусіди. Свідчення можна зафіксувати письмово, скріпивши їх підписами, а можна запросити сусідів для дачі свідчень у суді. Інші докази, які підтверджують, що особа не проживає в цій квартирі, також будуть вагомими для суду.
  4. Доказом непроживання особи можуть бути дані або факти, які засвідчують, що особа не зверталася до закладів охорони здоров’я за місцем проживання, а також до інших установ, як-от: ЖЕК, відділення зв’язку. Тобто до тих заклади, у яких обслуговуються мешканці зазначеного мікрорайону.
  5. Якщо немає відомостей про фактичне проживання особи, суд надсилає до Адресно-довідкового бюро ГУ МВС України запит, у якому зазначає прізвище, ім’я, по-батькові та дату народження особи. Відповідь дається протягом трьох днів.
  6. Якщо місце проживання особи невідоме і суд жодним чином не може повідомити особу про початок слухання справи, у пресі розміщують оголошення про виклик відповідача на судове засідання. В оголошенні зазначають місце, день і час судового засідання. У разі неявки відповідача справа розглядатиметься за його відсутності.
Належним провадженням судових викликів і повідомлень поштою відповідно до п. 20 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету міністрів України від 17.08.2002 р. № 1155, слід вважати відправлення повісток про виклик до суду чи судових повісток – повідомлень у рекомендованих листах з позначкою «Судова повістка» та з повідомленням про їх вручення. Такі листи, не вручені з поважних причин, згідно з п. 131 Правил повертаються за зворотною адресою із зазначенням причин невручення. Відмітки службових осіб домоуправлінь про неможливість вручення судової повістки у зв’язку з непроживанням особи за вказаною адресою мають критично оцінюватись судом, особливо якщо ці домоуправління є учасниками судового процесу. Насамкінець Стаття 72 ЖК УРСР доживає свій вік. Її бездумне застосування на практиці позбавляє розумного смислу ч. 6 ст. 29 ЦКУ, яка дозволяє фізичній особі мати кілька місць проживання. Якщо враховувати обидва документи, то особа, щоб не бути визнаною такою, що втратила право користування займаними житловими приміщеннями, повинна не рідше одного разу на шість місяців переїздити з одного займаного приміщення в інше. Важко назвати цю ситуацію логічною з погляду верховенства права. Тому, розглядаючи справи про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, слід застосовувати вимоги ст. 8 Конвенції, яка відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України» має пріоритет порівняно зі ст. 72 ЖК УРСР.



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№5-8 | 24 квітня
Тема тижня:
Юридичний форум
Тема тижня
  • Уряд поновив роботу антирейдерських аграрних штабів.
  • Поради від Мін’юсту бізнесу.
  • За тиждень стягнуто 20,8 млн грн. заборгованості по зарплаті.
  • Перша церемонія реєстрації шлюбу у будівлі Мін’юсту.
Придбати PDF-версію

  

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________