Укладення договорів про надання послуг між нерезидентами та резидентами України

За останні декілька років договорів, які укладаються з нерезидентами, значно побільшило, що, безумовно, є наслідком економічного розвитку країни. Водночас вітчизняне законодавство створює чимало обмежень і заборон, що суттєво ускладнює правовідносини між іноземними підприємцями та підприємцями – резидентами України. З початком економічної кризи та прийняттям нормативних актів, спрямованих на боротьбу з відтоком валюти з України, проблеми укладення договорів з нерезидентами тільки загострились. Вимоги валютного контролю та податкова політика держави нерідко роблять укладення і виконання звичних для європейської практики договорів проблематичними або навіть неможливими. Особливо це стосується укладення договорів імпорту послуг. Більшості проблем, з якими українські підприємці стикаються під час виконання договорів із нерезидентами, можна уникнути, якщо приділити належну увагу формулюванню їх положень. Проте юристи, зосереджуючись на статтях, що безпосередньо регулюють права й обов’язки сторін і порядок виконання договору, зазвичай не зважають на різноманітні «дрібниці», як-от: обов’язкове підписання акта приймання-передачі, наявність в іноземного контрагента печатки тощо. Ситуацію ускладнює і те, що персонал відділів валютного контролю українських банків часто недостатньо кваліфікований, а будь-яка операція, що виходить за межі звичної оплати товару з наданням в подальшому вантажно-митної декларації, або забороняється, або вимагає від клієнта пред’явлення невиправдано великого переліку додаткових документів. Проставлення печатки юридичної особи Одні з найпоширеніших питань, які виникають при укладанні договорів з нерезидентами, – належне підписання договору та проставлення печатки юридичної особи. Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується уповноваженими на це особами та скріплюється печаткою. Оскільки нерідко договори, що укладаються, підпорядковуються праву України, застосування норм ЦКУ є абсолютно виправданим. Водночас чимало іноземних компаній взагалі не мають печатки, а тому не можуть виконати вимоги згаданої статті. На жаль, відсутність печатки може стати нездоланною перешкодою, якщо банк відмовить у проведенні платежу, пославшись на неналежне оформлення договору. Крім того, банки вимагають наявності печатки не тільки на договорі, але й на інших документах: актах приймання-передачі, рахунках на оплату тощо, хоча українським законодавством це не передбачене. На практиці питання щодо печатки іноземної компанії часто вирішують, проставляючи на договорах та інших документах «печатку», зроблену з простого набірного штампу. Але слід розуміти, що такі дії фактично порушують вимоги законодавства, а отже, не вирішують проблему: ризик відмови з боку відділу валютного контролю банку залишається. Щоб уникнути можливих проблем і тривалих переговорів з банком щодо правильності оформлення договору, доцільно підпорядкувати укладений договір праву країни нерезидента (яке не передбачає вимоги щодо наявності в юридичної особи печатки) в цілому або в частині, яка регулює вимоги щодо письмової форми право чину, адже законодавство це дозволяє. У цьому разі будь-які претензії банку щодо наявності печатки будуть необґрунтованими, що автоматично полегшить переговори з відділом валютного контролю. Також доречно чітко прописати в заключних чи прикінцевих положеннях договору, що відповідно до права іноземної країни підпис уповноваженої особи є достатнім і наявність печатки не вимагається. Акт приймання-передачі Іншим аспектом, якому необхідно приділити увагу, укладаючи договір з нерезидентом, є акт приймання-передачі. Він особливо важливий при укладанні договорів послуг, адже є фактично єдиним документом, який підтверджує належне отримання послуг резидентом. Як відомо, українське законодавство встановлює суворі санкції за порушення строків повернення виручки в іноземній валюті та строків поставки товарів (робіт, послуг). Закон «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» дає резиденту 180 днів для представлення в банк належним чином оформленого документа, який підтверджує прийняття товарів (робіт, послуг). На жаль, на практиці українські підприємці часто стають заручниками недобросовісності іноземних контрагентів, які оформляють необхідні документи неправильно або несвоєчасно. Незважаючи на своєчасність оплати та фактичне отримання послуг за договором, отримання акта приймання-передачі може стати довгою та кропіткою процедурою з невизначеним результатом. При цьому проблема нерідко полягає в тому, що іноземні контрагенти просто не розуміють, який документ їм необхідно підписати і навіщо. Слід зазначити, що законодавство України не встановлює особливу форму акта приймання-передачі та вимоги до нього. Зважаючи на це, теоретично можливо підготувати односторонній акт без підпису нерезидента, який надавав послуги. Фактично це буде заява українського підприємця про те, що він отримав послуги повністю та не має претензій до свого контрагента. Але банки, як правило, не приймають такі документи в якості підтвердження отримання послуг і вимагають надання актів «класичної» форми. Саме тому дуже важливо заздалегідь, на етапі проведення переговорів та укладання договору, поінформувати іноземну компанію про вимоги українського валютного контролю та необхідність підписання актів. Дуже доцільно внести до договору положення, які передбачають обов’язок нерезидента підписати та направити акт приймання-передачі. Але, зважаючи на можливі наслідки порушення вимог валютного контролю, просте визначення відповідного обов’язку не гарантує захист інтересів підприємця. Тому, якщо характер відносин з нерезидентом це дозволяє, бажано передбачити в договорі, що підписаний акт приймання-передачі надсилається резиденту одночасно з відповідним рахунком. А отримання рахунка без акта є підставою для затримки платежу без будь-яких санкцій з боку нерезидента. Доречно закріпити в договорі і форму акта, виклавши його як додаток до договору. Такий підхід, по-перше, змушує нерезидента належно ставитися до оформлення документів, а по-друге, захищає українського підприємця від будь-яких претензій з боку валютного контролю, адже платіж за договором можна проводити, лише отримавши акт приймання-передачі. Згадана проблема з печаткою стосується і актів приймання-передачі. Тому якщо в нерезидента немає печатки, слід чітко визначити в договорі порядок підписання акта приймання-передачі та встановити, що проставлення на ньому печатки не вимагається. Використання Інтернету Сьогодні Інтернет є дуже поширеним і затребуваним засобом отримання послуг від нерезидентів. Через Глобальну мережу продають усе більше комп’ютерних програм, з її допомогою надають різноманітну інформацію, проводять маркетингові дослідження тощо, які необхідні для успішної діяльності. І значну кількість таких послуг надають саме нерезиденти. Водночас ще у 2005 р. до Закону «Про податок на додатну вартість» була внесена норма, відповідно до якої особа, що надає послуги на території України з використанням комп’ютерної мережі Інтернет, має зареєструватись як платник ПДВ, а нерезидент може здійснювати таку діяльність виключно через своє постійне представництво (п. 2.3.3 зазначеного Закону). Більшість іноземних компаній не поспішають відкривати постійні представництва на території України заради надання послуг українським підприємцям. До того ж багато послуг, що їх надають через Інтернет, мають ексклюзивний характер, і знайти їх постачальника на території України досить складно, якщо взагалі можливо. На жаль, поки ситуація залишається незмінною, а українські підприємці, укладаючи відповідні договори, просто ігнорують зазначену норму, беручи на себе ризик визнання такого договору недійсним у судовому порядку. Законних шляхів повної ліквідації ризиків немає. Але обережний підхід до формулювання положень договору може зменшити ризики. Перш за все слід виключити з договору будь-які згадки про надання послуг із застосуванням мережі Інтернет, передбачивши передачу інформації «в інший спосіб» або «у спосіб, погоджений сторонами». Безумовно, такі саме вимоги слід застосовувати і до інших документів за договором – рахунків, актів приймання-передачі тощо. Іншим важливим аспектом, на який треба звернути увагу, є місце надання послуг. Згідно з п. 2.3.3 Закону «Про податок на додану вартість» нерезидент має зареєструвати своє постійне представництво, якщо надає послуги на території України. Але Закон не містить норм, які регулювали б порядок визначення місця надання послуг при використанні мережі Інтернет.